Білий замок на Чорній скелі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ти, Ноде, де це узяв? — дочитавши заповіт, запитав бігун. — До речі, ти, виявляється, тезка останнього Азборана.

— Не останнього...

4. Бордель на заводі

Свою оповідь герцог почав з родинної традиції Азборанів називати спадкоємців титулу ім'ям Нод. Кинав дістав із сумки наїдки, приготовані для пляжу, Рамир запропонував пива, але Нод попередив, що на них чекає ще трохи фізичної роботи, і після неї пиво смакуватиме краще. До кінця перекусу обидва студенти вже не мали сумнівів, що онук знаменитого генерала справді є нащадком ланодського аристократичного роду.

— От дивно, що в нас із Ланодом майже одна мова, — сказав Кинав, кивнувши на заповіт, який лежав на столі — Чому так?

— Хіба не знаєш? — здивувався Рамир. — Республіка колись була частиною Ланоду. Звалася вона герцогством Тіапулатським за назвою нашої столиці. Але трохи більше трьох сторіч тому сталася Революція Славетних Трударів. Скориставшись із того, що Імперія у черговий раз намагалася поглинути Ланод, двоє волоцюг підняли повстання селян та рибалок, які були невдоволені зависокими податками та рекрутськими наборами.

— А чому про це на уроках історії не розповідали і в енциклопедіях не пишуть? — запитав Нод. — Я нещодавно читав «Історію Ланоду», але такого не пригадую.

— Бо дуумвірам вигідно, щоб населення вважало, що до того, як Республіка відокремилася від Ланоду, люди тут жили мало не первісним життям, — пояснив Рамир. — І все, що створене у нашій країні, виникло лише завдяки «найсправедливішому на Деолі суспільному ладу та невтомному піклуванню дуумвірів про народ». Тому під час революції було знищено пам'ятки, храми, бібліотеки, театри, навіть зоопарки.

— А ти про це звідки знаєш? — Нод прочинив двері, що вели до комори. — Ходіть сюди.

— Батько розповідав, — відповів Рамир, озираючи дивний льох з нішами. — Він вчителював у нашій школі. Так от, коли він був студентом, один старий викладач потай розповів йому, що наша справжня історія до дуумвірів була інакшою, ніж її нинішня офіційна версія. Пізніше того викладача відправили до концтабору.

— Щось мені підказує, що не любить твій татусь нашої Республіки, — припустив Нод.

— Не любив, — зітхнув борець. — Помер він взимку. Від інсульту. А мама ще раніше....

— Вибач, я не знав, — ніяково пробурмотів банальність Нод.

— У нашій хаті тепер молодша мамина сестра порядкує зі свої чоловіком, — похнюпився Рамир. — Дітей у них троє підростає. А ти Республіку любиш? — він змінив важку тему.

— Зараз дізнаєшся, — плеснув його по плечу Нод. — Допоможіть мені з цим камінням...

Маскувальну купу каміння утрьох вони розібрали швидко. Нод показав Рамиру та Кинаву потайний вихід до моря та причал у печері. Це викликало непідробне захоплення обох студентів.

Перед тим, як знову зачинити лаз до моря, Нод склав до свого порваного наплічника сувій заповіту, кортик, облігації, списки рахунків і згорток з ключами від сейфів. Щільно перев'язавши наплічник лямками, сховав його під однією з горішніх сходинок, де було найменше вологи — не хотів більше ризикувати, тримаючи цінності при собі. Інші свої речі склав у пляжну торбу, позичену Кинавом.

Вже у хаті Нод розповів друзям, що роздумує про втечу з Республіки у Гирлон, а далі у Ланод, і вони, влаштувавшись на веранді, почали обговорення плану. Тут і пиво згодилося — воно саме охолодилося у ковбані під водоспадом, куди його здогадався заздалегідь покласти Кинав. Рамир підтримав ідею втечі мало не з перших фраз Нода. Він одразу сказав, що дуже мріє побачити світ — інші краї, інакших людей, дива природи та архітектури. А ще зізнався, що уявляє себе учасником придворних інтриг та запаморочливих любовних походеньок. Нода він вже бачив королем Ланоду, а себе та Кинава — мало не його міністрами. Що то пляшка пива для молодого організму!

Скніти у Республіці без жодних шансів на цікаве життя після почутого щойно від Нода зовсім не хотілося й Кинаву, проте він був розсудливіший та обережніший — говорив про небезпеку втрапити до прикордонників або сконати, як ті нещасні втікачі, що нерідко гинуть на колючому дроті Туагирлонського муру, яким Республіка відгородилася від Князівства. Однак і він, зрештою, погодився допомогти у пропонованій Нодом авантюрі, хоча дуже боявся за своїх рідних — їх могли навіть розстріляти, запідозривши у сприянні втечі.

За дві години Нод вийшов з хати у тепле літнє надвечір'я. Повісивши на двері старий замок, він попрямував до кладовища — набрати землі з прадідівських могил. Із собою прихопив увесь фотоархів Кунстадів, знайдений учора в скрині, та фантастичний роман. Дорогою зайшов до крамниці, придбав новий наплічник та переклав туди усі речі, яким було геть затісно у пляжній торбині Кинава. Рамир та Кинав залишили стару садибу, зійшовши з веранди на берег сходами, вирубаними у скелі. Ніким не помічені, вони розійшлися по домівках.

З цвинтаря Нод зайшов до старости, повернув йому ключ, подякував за турботу про садибу та ніби ненароком поцікавився, чи все спокійно у Кунстаді з точки зору криміногенної ситуації. Виявилося, що все гаразд, тож чутки про парубка з ножем ще не поширилися. Староста для годиться знову побідкався, що Нод так швидко збирається полишити селище, проте сказав, що розуміє: молодій людині, звиклій до міського життя, тут немає що робити. Щойно Нод залишив його кабінет, як староста зателефонував до столиці за номером, який його змусили вивчити напам'ять.

— Він їде від нас базарним автобусом, — сказав у слухавку, почувши знайомий знедавна голос. — Нічого незвичного не робив. Жив у таверні. Сходив на кладовище, до школи не заглядав. Навідав садибу. Що ще?.. Ну, рюкзак тепер у нього інший. Радий прислужитися, — полегшено зітхнувши, староста поклав слухавку.

Чому нічний рейс з Кунстада до Тіапулата місцеві мешканці звуть «базарним», Нод збагнув уже біля будки-рубки на автостанції. Уся платформа була заставлена кошиками з рибою, мідіями та креветками — мешканки Кунстада їхали спродати сьогоднішній вилов на столичних базарах. Дух у автобусі стояв нестерпний. Вмостившись на задньому сидінні, Нод рятувався лише тим, що прочинив вікно біля себе. Попри те, що їхати довелося уночі, спати не хотілося. Давалися взнаки бурхливі події дня, а ще більше — збудження від задуманого плану втечі. Тьмяна лампочка над сидінням, єдина на весь автобус, створювала досить світла для читання, тож відшукавши фантастичний роман, Нод відкрив першу сторінку.

Пролог роману оповідав про те, що вчені прадавньої цивілізації завдяки тисячолітнім спостереженням встановили, що раз на триста два роки на Деолі спостерігається явище, подібне до падіння метеориту. Його особливість полягає у тому, що після падіння космічний об'єкт знову здіймається у небо і зникає за обрієм, інколи розділяючись на кілька фрагментів, а інколи — ні. Автор робив припущення, що це явище мало якийсь стосунок до зародження життя на планеті, а може, і створювало особливі еволюційні умови, які зрештою призвели до виникнення цивілізації. Утім, жодних аргументів на користь такої гіпотези Вид Видющий не наводив, залишаючи читача сам на сам із цією загадкою.

У першому розділі йшлося про чотирнадцятирічного підлітка на ім'я Марко. Він утік з дому у маленькому гірському аулі десь на Праї — найбільшому з островів Архіпелагу, подавшись до багатих поселень квітучого південного узбережжя. Спочатку йшов знайомою стежиною попід скелястим пасмом до вузької ущелини між прямовисних скель, що мала вивести його на рівнину, а звідти — прямий шлях до моря. Цією дорогою користувались лише зрідка, тож вхід до ущелини затуляли зарості колючого чагарника. У вранішньому тумані юнак трохи подер одяг колючками, та зрештою потрапив до ущелини. Однак за кілька десятків метрів виявилося, що її заблоковано свіжим кам'яним завалом — обвалився порослий молодими соснами карниз, що споконвіку нависав над стежкою, а разом із ним вивалився й вертикальний пласт базальту, розкришившись аж до самої своєї підошви на дні ущелини. Завал закоркував ущелину до самого верху і виявився надто крутим — годі було й думати видертися на нього. Марко був у розпачі — мрію побачити великий світ розчавила ця купа каміння, а йому ж так хотілося вирватися із важкого повсякдення свого злиденного аулу!

Хлопець у безнадії оглядав завал, міркуючи про те, що наступного разу тікатиме кружним шляхом через пустелю. Раптом він помітив, що у стіні ущелини, розірвавши її від стежки до верхнього краю, виникла досить широка щілина. Десь там дзюрчала вода, а Марка починала мучити спрага, бо він не брав із собою баклаги, сподіваючись напитися із джерела на півдорозі. Зі стін щілини все ще зривалися дрібні камінчики, все довкола виглядало якимось загрозливо ненадійним, ще не заспокоєним після недавнього обвалу. Проте спрага переважила острах, і юнак наважився пройти у щілину.

Оминувши височенний валун, він аж остовпів від побаченого — за валуном, з-під якого справді било джерельце, замість очікуваного продовження свіжої щілини виявився круглий, діаметром у два людські зрости отвір — вхід у трохи нахилений донизу тунель. Випивши кілька пригоршень води, Марко зазирнув туди. Стіни тунелю, підлога та стеля були ідеально рівні, немов відлиті з розплавленого каменю. Здавалося, що вони відсвічують світлом, подібним до того, як світиться Рел, коли встає над горами. Виглядало так, що цей лаз досить короткий, а у його кінці сонце виграє на якійсь водній поверхні. Здивований та зраділий Марко вирішив, що відшукав потаємний прохід до моря, тож наважився увійти до дивовижного тунелю.

Відстань виявилася оманливою — хлопець йшов і йшов уперед. Вже й вхід позаду зник у темряві, а вихід попереду, схоже, не наблизився ні на крок. Раптом Марко уперся лобом у якусь м'яку, прохолодну і невидиму перепону. Він обережно торкнувся прозорої пелени, і від цього у ній утворився розрив висотою зі зріст людини, облямований золотаво-вогнистою смугою. Марко зробив крок уперед. Одразу ж війнуло теплом, а у вуха ніби хтось вставив по ватному тампону — заклало. Довелося, стиснувши ніздрі пальцями, зробити кілька спроб видихнути через ніс. А ще за десяток кроків юнак вибрався на берег гірського озера, що вигравало в оточенні з мальовничих вершин під темно-синім небом. Цей пейзаж геть не скидався на омріяне втікачем морське узбережжя...

Єдина лампочка у салоні замиготіла і остаточно згасла — книгу довелося сховати. Утім, вона добре допомогла Нодові згаяти більшу частину нудного нічного шляху до Тіапулата та відволікала від сварок торговок з водієм автобуса за те, де можна, а де не можна ставити кошики.

Удома Нод, передусім, уважно оглянув квартиру — жодних ознак таємного обшуку видно не було. Втім, було б наївно сподіватися, що нишпорки контррозвідки залишать по собі сліди. Прийнявши ванну, одразу зателефонував Юсові і запропонував сьогодні ж разом навідати дідову могилу. Коли доїдав нашвидкуруч приготований омлет, пролунав дзвінок телефона. Хто б сумнівався, що то дзвонив Лар! Нод вирішив більше не випробовувати терпіння аналітиків контррозвідки, тому прикинувся здивованим і запитав Лара, звідки той дізнався, що він уже повернувся з селища. Як і слід було чекати, Лар відповів, що зателефонував навмання, і дуже радий, що Нод удома. Вони з Преном пропонують як слід розважитися цього ж дня. Нод подумки всміхнувся нездарності режисерів і сценаристів цього спектаклю — у контррозвідці так і не збагнули, що у цьому дуеті гультіпакою від природи є Прен, а Лар — ботан-кар'єрист. Утім, це дало Нодові перевагу, бо Лара було легше спекатися. Пообіцявши неодмінно зустрітися з ним та Преном надвечір у знайомому вже обом пабі, він повернувся до вистиглого омлету. Поснідавши, поїхав на кладовище, куди мав прибути і Юс.