Мандрівка в безвість: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ще шістдесят день, і перша ракета буде готова до відльоту.

— Гм… це непогано, інженере Бер. А де цей радіоприлад? Чи ви випробували його?

— Ми нещодавно отримали його від фірми Філіпс… Завдяки оригінальній конструкції ним цілком можливо подавати короткі умовні повідомлення з інших планет.

— Чудово! Залога ракети, прибувши до місця призначення, повідомить нас про свої спостереження. Це дуже важливо, дуже важливо.

— Цей прилад цілком змінює наш попередній план про зв’язок з Землею. Тепер це складне питання блискуче вирішено, — додав Бер.

— Чудово! Тепер вже настав час негайно розпочати навчання летунів. Пане Бутермільх, вам особисто я доручаю це складне завдання. Про хід підготовки й успіхи сповіщайте особисто мене.

— Яволь! — по-військовому відповів Бутермільх. — Сьогодні мене повідомили з тюрми про те, що там є чвірка людей, засуджених до смерті. Це не звичайні злочинці, і я гадаю, що їх можна буде змусити замість смерті прийняти нашу пропозицію.

— Мені здається, що з цього може бути діло. Дійте! — наказав Крафт.

Незабаром вони піднялися на невелику галявину в скелястих міжгір’ях Альп.

— Звідсіль ми відправимо першу ракету в космічні простори, — замріяно промовив Рудольф Крафт…

НАДЗВИЧАЙНА ПРОПОЗИЦІЯ

Олена побачила невеличку і неохайну кімнату з заґратованим вікном. Стіл і три кріселка були єдиною меблею. На нефарбованому сосновому столі червоніли якісь плями.

— Невже кров!? — злякано прошепотіла дівчина.

В напруженій невідомості довго тягнеться час. Хвилини плутаються з годинами, пережиті роки видаються коротшими, ніж ці хвилини. Косі промені освітлюють страждаюче обличчя Олени Ярош. Ув’язненій видається, що якась фантастична надлюдська потвора просовує люфу пістоля в невидиму щілину і цілиться на неї…

Рипнули двері, й Олена почула, що хтось увійшов до її камери. Вона відчуває, що це породжений її уявою кат. Вона з молитвою на устах вирішила прийняти смерть.

— Встаньте! — наказує він за її спиною.

Олена здригнулася від різкого неприємного голосу. Помолившись ще кілька хвилин і промовивши останнє «… Я йду до тебе, Господи. Амінь!», вона піднялася.

Перед її очима стояв високого зросту, темно-русявий, вродливий, ще не старий чоловік. Він пильно, але з ледве захованим презирством, що лягло на зморшках його губ, оглядав її, немов якийсь незвичайний крам. Це тяглося якусь хвилину, але їй не подобалися ці оглядини, і Олена, напружуючи останні сили, намагаючись надати своєму голосові повної байдужості, промовила:

— Мені відомий вирок! Швидше виконуйте його! — Вона болюче прикусила губи, щоб зразу ж не впасти в розпач і не показати перед цим чужинцем, що вона злякалася смерті.

«Швидше усі розрахунки з життям. Досі я змогла стримуватися, а далі не знаю, що буде», — подумала вона.

— Невже я подібний на ката? — глузливо запитав таємничий відвідувач.

— Мені це зовсім байдуже, — відповіла Олена.

— Я бачу, що ви віруєте в Бога. Так почнемо з того, що я вам повідомлю: рай, куди ви намагаєтеся потрапити, знаходиться на планеті Марс.

— Що вам потрібно від мене?

— Залишилися лиш короткі, як момент, тридцять хвилин до вашої страти. Мені шкода вас — таку молоду, гарну жінку й талановиту музику.

— Я дуже вдячна, що ви нагадуєте мені про це, — саркастично відповіла Ярош.

Невідомий відвідувач був заскочений тоном відповіді ув’язненої, але швидко зорієнтувався і байдужим, упевненим голосом продовжував:

— Я маю уповноваження врятувати ваше життя, але лише при одній умові…

«Невже катові хочеться в останні хвилини ще знущатися наді мною… Я знівечу це виплекане обличчя, коли він намагатиметься щось заподіяти», — вирішила Олена, поволі відходячи у дальній куток камери, немов кішка, що в небезпеці відчула іншу, ще більш жахливу загрозу.

— Ви спроможні вести ділову розмову?