Сніговим схилом гори, навпрошки до них, мчали три лижники.
— Прикордонна варта! — вигукнув Ярослав.
— Злий дух наслав їх! — відповіла Олена.
— Генде гох! — вигукнув один з прикордонників, підіймаючи карабіна.
— Прощавайте друзі! Краще розбитися об каміння! — промовила Олена і побігла з метою кинутися у провалля.
Залунало кілька пострілів і вона упала. Гаряча кров пофарбувала сніг.
— Я не дійшла до мети! — прошепотіла дівчина.
Над нею схилився Ярослав. У нього великі й затуманені, немов незірвані сливи, очі. В них стільки невимовного суму. Олена ще більш знервувалася від безнадійності їх положення.
— Маєш щастя, куля не зачепила кістку, — промовив він, перев’язуючи поранену ногу.
— Навіщо це! Я шкодую, що куля не влучила в серце!
— Олено заспокойся! Може, ще не все скінчено.
— Ярославе! Ти ж добре знаєш, що тепер нас розстріляють немов собак… Ви спробуйте втекти.
— Я тебе не залишу.
— Благаю тебе, Ярославе — тікай…
Вояцька команда перервала їх коротку розмову.
— Маршірен! — командував вахтмайстер.
Двоє чоловіків підняли поранену на плечі. Сумна процесія поволі спускалася з гори.
ДО КАРИ СМЕРТ І
Олена Ярош стояла перед суддею, що одноманітним і байдужим голосом читав їй вирок.
«За дезертирство під час повітряного нальоту з фабрики, що має військове значення, і спробу втечи за кордон, згідно законів, діючих у військовий час, обвинувачену Олену Ярош, українку, віком двадцять два роки, засудити до кари смерті».
Рій якихось фантастичних фіалкових бджіл, прикрашених золотими цятками, розлетівся перед очима дівчини.
Суддя ледве глянув на засуджену зеленими, немов вода, очима і запитав:
— Вам зрозумілий вирок?
Олена мовчала.
— Вас привезено до Німеччини на працю. Але ви пробували втекти. Всі злочини, скоєні під час повітряного нальоту, караються смертю. Тепер зрозуміло?
— Так, — байдуже відповіла засуджена, — навіщо ця бридка й дурна форма? Адже ж я приготувалася до смерті. Вона навіть не лякає і здається єдиним порятунком від жаху війни і насилля людини над людиною…
Два поліцаї не дали закінчити їй останнього слова і відвели засуджену до невеличкої камери.
— Маріє! — в розпачі вигукнула Олена, побачивши свою приятельку. — Мене засуджено до смерті!
— Сьогодні вночі ми розстанемося з життям, — відповіла Марія — Ах, як я втомилася, Олено!
— Помолимося, Маріє!