Мандрівка в безвість: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Може, поснідаємо? — запропонував Ярослав.

— Атож, — підтримує Юрій і разом Олена, — звичайно, може, навіть з вином.

— Коли це пропонують наші жінки, тоді з великим задоволенням підтримаю компанію, — веселішає Ярослав.

— Маріє, дістань-но пляшку.

Незабаром у келихи з прозорої пластмаси ллється червоне густе вино. Ярослав промовляє:

— За щасливе прибуття на Марс!

Цей тост усі зустріли з радісними вигуками.

— За Марс!

— Марс, — урочисто промовляє Олена м’яким, немов оксамит, голосом, — я відчуваю особливу красу в цій назві планети. Марс — звучить гарно і велично!..

— А Дніпро! Україна! Карпати! Чорне море! Невже це не милі й прекрасні назви? — питає її Доморацький.

— Це найдорожчі назви, любий Ярославе! Але для нас — це минуле. Сон… Нам нема туди вороття… ми — безсилі щось вдіяти, повернути цю шалену машину туди. Та й чи потрібно це?.. Чи були б ми там щасливіші, чи не відчули б те саме, що пережили в передгір’ях німецьких Альп? Мені здається, що різниці не було б. Я хочу носити до гроба в своєму серці, як особливу святиню, ці назви… з батьківщини. Коли ми потрапимо до безлюдної планети і там найкращі степи, гори, ріки і моря ми назвемо рідними іменами.

Вино розтікається по кінцевостях, торкається мозку. Порівняння і згадки, здається, офарблюються в м’який, теплий, рожевий колір.

Обличчя Олени Ярош жевріє. На щоках вона відчуває якийсь невідомий ще, особливий вогонь. Такого ще ніколи не траплялося з нею.

— Мені здається, що я випила не шклянку вина, а якогось особливо міцного трунку, — шепоче Олена до Марії.

— Олено! Я не знаю, що сталося, але я тепер згодна упасти і розбитися. Будь що буде, — відповідає Марія.

— О, Маріє! Розбиватися не варто. Адже-ж нам цікаво — що станеться з нами. Те, що було — ми знаємо, і перекреслено раз і на завжди. Але мене цікавить, що станеться з нами. Людину завжди хвилює невідомість її будучини, і вона, немов сліпець, йде навпомацки назустріч своїй долі, яка, до речі, часто-густо готує різні несподіванки. Щось станеться з нами, і, можливо, станеться швидко. Але що? — збентежено питає Олена Ярош.

— співає вона.

Шалений рух у невідомість все збуджує Олену.

Її захоплює незвичайна мандрівка в космічних просторах, про яку вона ніколи не могла й помислити й яка через примхи їх долі і збіг випадків стала дійсністю.

Але в перевтомленому мозку дівчини настає якась плутанина, і все летить сторч.

Незабаром хміль і сон, немов два змовники, поволі оволоділи тілами перевтомлених мандрівників. Олена засинає у своєму фотелі. Поряд на плече Юрія схилилася голова Марії. Штурман Ярослав Доморацький куняє, тримаючи в руках стерно ракети, що мчить у космічному просторі…

БЕЗЛЮДНА ПЛАНЕТА

— Увага! Увага! Ми наближаємося до якоїсь планети! — схвильовано вигукнув Ярослав.

Спостерігаючи крізь ілюмінатора, він перший побачив, що їх ракета з шаленою швидкістю наближалася до жовтої, яскраво освітленої планети. Командор намагався вирахувати віддаль при допомозі приладів, але це не удавалося.

— Ми примарсюємося! — встиг він ще вигукнути і рвучко потяг рушія парашутного гальма.

Ракету струснуло, немов пульманівського вагона на колієвих стрілках, і вона затрималася на стропах величезного парашута.

— У-а-ах!

Страшенний удар підкинув людей і вони, знепритомнівши, попадали на підлогу каюти.

Тиша. Лише чути цокотіння годинника. Він безпристрасно міряє час на новій планеті. Ярослав Доморацький першим підвівся й огледів сумну картину. Його друзі з скривавленими обличчями лежали покотом на підлозі. Не дивлячися на особливі амортизатори, передня частина ракети увігнулася всередину. Розтрощено розподільчу дошку зі змонтованими на ній приладами. Керма і рушії не діяли, однак радіоприладдя залишилося непошкодженим. Вихідний люк ракети був міцно притиснутий до ґрунту. Ярослав не без деякого вагання розбив молотом грубу потрійну прозору пластмасу вікна.