Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дід Піхто пішов з політики три місяці тому, влітку. І майже одночасно з’явилася Руда Квіні — багато хто з неї насхміхався, мовляв, з такими даними тільки в куртизанки. Проте вона довго не розгойдувалася — зібрала свою партію й пробилася в парламент, і де тільки грошики взялися…

Арсен зупинився. Притулив долоню до лоба, наче перевіряючи температуру. Занадто простий і гарний поворот, щоб бути правдою; і як вишукано, хай йому чорт… От би перевірити, яку пробну кулю запустити…

Він гаяв час. Півдня минуло марно. Його суперники й вороги тчуть павутиння перед Асамблеєю, носять медок у свої стільники, а Міністр валандається по вулицях, плаче на вітрі, висмоктує з пальця дикі припущення… Хіба можна творити стратегію на неперевірених даних?!

Квіні розумна й обережна. І вона собі не ворог — діятиме, як вважатиме за потрібне, виходячи зі свого характеру, становища, обставин. «За яких обставин вони діятимуть так, як потрібно тобі?» За яких обставин батьки покаються, повернуть комп’ютер або куплять новий?!

Починало смеркати. Листопад. Ідучи з дому, Арсен згарячу взув осінні черевики з тонкою підошвою. Проїхатись до школи — годиться. Однак годинами швендяти по холодних вулицях — холодно.

Під козирком закритого на ремонт гастроному лежав шмат картону з пакувальної коробки, на ньому, згорнувшись, спали дві величезні дворняги, каштанової й брудно-сірої масті. Арсен підійшов і став поруч, на сухий вільний краєчок картонки. Ногам стало трохи тепліше. Собаки розплющили очі й заснули знову — безпритульні виродки, нащадки бастардів. І народила їхніх дідів якась собача невдаха від пещеного породистого пса…

Якби я міг, думав Арсен, перевести вас у цифру й узяти собі. Плювати, що ви безпородні. Я влаштував би вам двір і будку, щоб жити, і поле, щоб гуляти й бігати, улітку в траві, а взимку в снігу. Я ніколи не кидав би вас надовго. Отак би й узяв — парочкою.

Розійшлися хмари, і різко похолодало. Собаки спали, притулившись одна до одної. Арсенові схотілося сісти поруч і погрітися біля них, але в цю мить засвітилися ліхтарі, й запалала на другому боці вулиці синя неонова вивіска: «Інтернет-клуб “Магніт”».

Магніт; Арсен відчув себе залізною стружкою.

По вогких сходах він зійшов, наче в склеп, у маленьке підвальне приміщення. З натугою відчинив внутрішні двері — і раптом опинився в теплі. На повну потужність працював камін-обігрівач, приємним рожевим світлом горіли розжарені пружинки. У вузькому коридорі стояли на столах компи, всього штук п’ять, усі вільні. Останній, наприкінці коридору, виявився в глибокій ніші — збоку неможливо було зазирнути в монітор. Усе це Арсен побачив у першу хвилину — і перевів дух. Аж потім глянув за скляну перегородку на адміна, на вигляд недовченого студента.

— Ви працюєте? — Арсенів голос пролунав хрипко.

— Ага, — відгукнувся хлопець. І, подумавши, додав: — Тільки в нас на популярні порносайти заглушка стоїть.

— Я що, схожий на відвідувача порносайтів?

— Вони всі різні, — туманно відповів хлопець. — Тобі пошту перевірити?

— Мені грати. Ґеймер я.

За хвилину він уже сидів наприкінці коридору, в ніші. Відкрив заставку «Королівського балу», набрав у рядку свій лоґін та пароль — і почув з дивним хвилюванням голоси птахів у парку своєї резиденції.

Співали птахи. Співав фонтан. Тихесенько співала трава, колишучись од вітру. Арсен не вважав себе сентиментальним — але в цю мить йому навернулися сльози на очі, сльози мандрівця, що повернувся додому після важких поневірянь. Ось мій кабінет, мої мантії й перуки, то й нехай собі як знають — ось моя справа, справа життя, папери на столі й величезна мапа на стіні; ніхто не відбере в мене цього світу. Пора працювати.

Він не бачив, як хлопець-адмін, подивившись у монітор на своєму столі, раптом тихо свиснув і підняв брови, і нишком вийшов у суміжну крихітну, обладнану телефоном кімнатку.

— Слухай, у мене тут пацан залоґінився… CruelHamster, прикинь, начебто він… Та-ак? Крутизна небачена… Та точно кажу! Ага… Заплатив наперед, питав про ніч… Узагалі ж, у нас неповнолітні тільки до дев’ятої вечора, Петренко лаятиметься… Добре, я зрозумів.

Арсенові хотілося пити, але він боявся відійти від компа хоч на хвилину. Його вже питали кілька разів, чи не збирається він поступитися машиною іншому охочому. Він не збирався; хлопець-адмін підтвердив його право займати комп’ютер і люб’язно додав, що клуб працює «до останнього клієнта». Це була найкраща новина за цілий день: Арсен боявся, що в перші хвилини Асамблеї його викинуть на вулицю.

Півдня він відповідав на листи, возився зі щенятами, встиг зазирнути на дві англомовні виставки. Люб’язно поговорив з незнайомим собачником, обмінявся з ним контактами; собачник назвався шотландцем Гаррі. Арсен представився, як Доктор Ветті з Чернівців. У нього тряслися руки, пальці промахувалися повз клавіші, він писав англійською з помилками.

Надворі, за стінами клубу «Магніт», давно стемніло. Наближався час рандеву з Квіні; у віртуальному світі тяглося надвечір’я, м’яке й сонячне, з глибокими барвами неба, відлунням далеких дзвонів, відблисками на флюгерах та нескінченними пташиними співами. Міністрові захотілось прогулятися — зрозуміло, в плащі з каптуром, що приховує лице. Прогулянка допоможе зібратися з думками.

Стукали черевики, шуміли фонтани, скрипіли вози. Виходили на роботу ліхтарники, і ліхтарі уздовж вулиці загорялися тьмяним до часу світлом. Походжали стражники, зупиняли приїжджих, вимагали посвідку на проживання. Столиця розрослася, й так багато віртуального люду рвалося сюди з намальованих провінцій, що мерія — з подачі Квіні — запровадила податок на перебування в місті. Міністр носив на плащі жетон-дозвіл, і стражники до нього не чіплялися.

На розі стояв знахар у сірій хламиді. Судячи з барв головної пов’язки — початківець.

— Що чутно в місті? — написав Арсен у віконці чату.

Знахар помахав рукою:

— Сьогодні Асамблея в наших кровопивців… Слухай, купи в мене гриби для відварів. Дешево продам.

— Сам без грошей.

— Жаль… Там на майдані якийсь шухер, страчують когось чи що.

— На сьогодні не призначено страт, — сказав Міністр. Що-що, а такі речі він знав напевно.