Любіть Україну: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО - ПОЕТ-ШІСТДЕСЯТНИК

Поетичний бум у нашій країні припав на часи хрущовської відлиги. Поезію читали, декламували, слухали. Авторські виступи збирали повні зали, що свідчило про потребу відкритого спілкування між митцем і публікою. Виступи поетів записували на магнітофони, передруковували і поширювали самвидавом серед поціновувачів образного слова. Поезія ставала своєрідним «маркером» духовної та інтелектуальної близькості між людьми. А встановлювали його просто: цитували поетичний рядок і якщо співбесідник його продовжував, то тим самим він засвідчував свою обізнаність з літературними новинками та ерудованість. Це було і цікавою літературною грою, і духовно зближувало людей. Саме тоді дебютувало покоління молодих поетів, яких стали називати за часом їхнього входження в літературу — шістдесятниками. Був серед них і Василь Симоненко.

В українську літературу Василь Симоненко прийшов з глухого полтавського села Біївці, де народився 8 січня 1935 року. Після закінчення школи у 1952 році він вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на факультет журналістики, закінчивши який, почав працювати в газеті «Черкаська правда», потім у газеті «Молодь Черкащини» та «Робітничій газеті». Літературний хист у Симоненка виявився ще в дитинстві, коли він марив небом і мріяв стати льотчиком, про що і написав віршика. У студентські роки Василь керував літературною студією, а ставши кореспондентом, інколи публікував окремі свої вірші у газетах Черкащини. Перша поетична збірка Василя Симоненка «Тиша і грім» вийшла 1962 року, того ж року відбулися літературні дебюти поетових друзів — М. Вінграновського та І. Драча. Після виходу перших книжок їх усіх прийняли до Спілки письменників України. Друга збірка творів поета — «Земне тяжіння» — вийшла у видавництві «Молодь» 1964 року, вже по смерті Василя Симоненка, який відійшов у вічність 13 грудня 1963 року.

Неповні 29 років від народження до смерті, якими мистецька доля поета насправді не вичерпується. На жаль, ще й сьогодні немає однозначної відповіді на питання, що ж спровокувало важку онкологічну хворобу нирок, яка так рано обірвала поетове життя. Його друзі вважають, що вона могла бути спровокована сильним побиттям міліціонерами Симоненка, якого затримали нібито за хуліганську поведінку. Стався цей інцидент невдовзі після того, як Василь Симоненко, Лесь Танюк та Алла Горська побували в Биківнянському лісі під Києвом, де енкаведистами таємно були поховані жертви масових розстрілів 1930-х років, про які молоді люди хотіли дізнатися більше. Є вагомі підстави думати, що побиття поета це — розправа комуністичної системи з розумною, порядною і чесною людиною. Загадкове вбивство Алли Горської лише посилює ці підозри, а коли згадати, до яких цинічних методів тиску на людину вдавалася комуністична влада та її «повагу» до свободи особистості, то сумніви щодо такого засобу виховання поета, як побиття представниками правопорядку, зникають самі по собі. Тепер уже відомо, як радянська влада зупиняла занадто сміливих і цікавих до її таємниць. Комуністичні ідеологи ніколи не переставали контролювати митців та вчити їх, як треба писати, малювати, грати, танцювати, що фільмувати, що слухати, як зображувати ті чи ті сторони «щасливого» радянського життя. Пильнуючи мистецький процес, вони визначали хто, коли, як і з чим з’явиться перед широким читацьким чи глядацьким загалом. Час хрущовської відлиги на мить полегшив тиск владної системи на митців, але лише на мить. Проте «міліцейський слід» у смерті Василя Симоненка потребує остаточного розслідування і з’ясування.

Зростав майбутній поет у селі, пережив війну, напівголодні повоєнні роки, знав бідність і важку роботу в колгоспі, знав, як це — жити в «комуністичному сталінському раю». Його гуманістична національна сутність не сприймала цинічного ставлення до людини, брехні й демагогічних вивертів сильних світу цього. Як журналіст, Симоненко бачив дійсний стан справ у країні, розумів, що насправді слова розминаються з ділами. Тому, шануючи простих людей, поет напише про діда, тітку Настю і Варку, дядьків Федора й Оверка, бабу Онисю. Звичайні, безхитрісні, прості, щиросердні люди стануть його улюбленими героями. Глибокий демократизм української національної вдачі виявиться у переконанні поета, що на землі «першим був — простий чоловік», який «хлібину спік», і в думці про «те, що ми в космос знялися, що нині здорові й живі» лише тому, що сини баби онисі поклали за це голови на війні, а тому треба «пам’ятник бабі онисі» поставити «на площі в Москві». Поет буде утверджувати цінність людського життя і його неповторність, вічність і древність свого українського роду і народу. Ця думка звучатиме у поезіях «Мій родовід», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Грудочка землі», «Верби й тополі, діброви й гаї...», «Я», «Древній, обікрадений народе!..», «Нашої заслуги в тім не бачу...», «Україні», «Моя мова», «О земле з переораним чолом...» та багатьох інших. У простих і зрозумілих словах Симоненка не було ніякої пози, в них звучала повага до людини праці, відкритість і сердечність, яка переконувала у щирості й чесності сказаного. Він був митцем, який казав правду про свій час та народ і сподівався на духовне відродження рідної країни. У своїх очікуваннях молодий поет був не одинокий, бо багато людей прагнули цього ж.

Вірші Симоненка хоча часто й перейняті публіцистичним пафосом, проте не мають деклараційного фальшу. Це відверті роздуми поета про свою долю і своє місце у великому житті народу, про органічне відчуття себе його невід’ємною часткою, а головне — про духовну й моральну необхідність для себе бути до цього народу приналежним.

Побувавши з товаришами на місці поховань жертв масових розстрілів тридцятих років у Биківні, Симоненко напише вірш «Пророцтво 17-го року». Назва вірша вибрана з цензурних міркувань, але зрозуміти його викривальний, антитоталітарний пафос неважко. Глибину душевного потрясіння поета точно передають сповнені гніву рядки, де змальовано жахну апокаліптичну картину знущань над українським народом, земля якого стає «цвинтарем розстріляних ілюзій». Поет викриває злочини прислужників режиму і попереджає вбивць:

Як бачимо, Симоненко зумисне користується лайливими і грубими словами, щоб ще і ще раз підкреслити своє особисте ставлення до тиранії та тиранів. Так він продовжує вітчизняну традицію викривальної поезії, закладену Тарасом Шевченком.

Дитинство покоління, до якого належав Симоненко, було понівечене війною, потім принижене бездушністю й хамством комуністичних бюрократів. Державна влада мала на меті якнайшвидше зруйнувати родову пам’ять людей й витворити з них нову спільноту — радянський народ. Свідомий свого походження митець просто і прямо оголошує, що він мужицького роду, що Україна для нього найбільша і найдорожча цінність, що він боготворить рідну землю і відчуває кревний зв’язок з нею:

На поетичних вечорах Симоненка любили слухати в Києві й Черкасах, і хоча він програвав у артистичності Миколі Вінграновському, експериментаторстві Іванові Драчеві, інтелектуалізмі ліні Костенко, він мав свою прихильну аудиторію, яка щиро реагувала на сповнені громадянського (а насправді національного) пафосу вірші.

Поезія «Лебеді материнства» стала своєрідною візитівкою і заповітом поета. Слова «Можна все на світі вибирати, сину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину» викарбувані на надгробку Симоненка в Черкасах. Друга частина цього твору, починаючи зі слів «Виростеш ти сину...», покладена на музику А. Пашкевичем, стала популярною піснею. Успіх цього твору зумовлений його загальним настроєвим ладом, таким близьким і зрозумілим кожному українцеві. Молода матір, заколисуючи сина, провіщає його майбутню долю. Вона знає, що на нього чекає великий світ, дружба і любов, свідома вона й того, що ростить захисника, який боронитиме свій край, а якщо трапиться непоправне, то мати впевнена — рідна земля візьме біль її сина собі. Її єдина порада дитині — не забувати, що матір та батьківщину не вибирають.

Піснею стала ще одна поезія Симоненка, лейтмотив якої — цінність і унікальності кожного людського життя. Поет закликає всіх людей пам’ятати, що їхнє життя унікальне, бо воно більше ніколи не повториться:

Ці слова звучать як заклик: не розгуби, не змарнуй днів свого життя, живи і дій, твори, люби, помиляйся, але не бійся жити, бо відкласти життя на потім неможливо. Поет стверджує: кожна людина — неповторна, її невід’ємне право — свобода, ніхто і ніколи не має права зневажати гідність людини. До речі, людська гідність ставилась Симоненком понад усе, про це він напише в своєму «Щоденнику»: «Втрата мужності — це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям». Поет мудро радить не втрачати мужності, честі, самоповаги, шанувати ближнього, бути й лишатися в усьому і скрізь Людиною.

В інтерв’ю на радіо одразу ж по виході збірки «Тиша і грім» Симоненко скаже: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і... село Біїв-ці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть». Підтвердженням життєвого кредо поета стануть слова з його вірша:

У них відбилась краса і мудрість душі митця, який тонко відчував життя.

Любов до рідної землі і суворий осуд репресивної політики влади щодо українців — визначальні мотиви лірики Симоненка, які демонструють нам лише одну грань таланту поета. У збірці «Тиша і грім» є однойменний цикл, що складається з дев’яти поезій, які передають різні настрої, порухи і стани душі ліричного героя, серед яких переважає один — закоханості. Він підносить людину над буденністю, спонукає робити добро, дає наснагу для творчості, ушляхетнює душу. Перед нами розкривається ще одна грань Симоненкового таланту — вміння любити, яка блискуче і неповторно реалізувалась в інтимній ліриці.

Романтична вдача митця змушує його вірити у велике і справжнє кохання, що зустрічається один раз і на все життя. Він знає, що любов необхідна людині, як сонце і повітря, бо без неї і життя не життя. Його ліричний герой не розмінює глибоких почуттів на хвилинні захоплення і спокуси, він зберігає у власній душі «недоторкано чистим» почуття лише для коханої. Така душевна цнотливість вражає. У нашому сучасному світі, де так багато цинізму, вульгарності, аморальності — награної чи з переконань, у час так званої «вільної любові», подібна душевна цнотливість свідчить про глибоку моральну чистоту і шляхетність людини. Симоненко відтворює хвилюючу гаму людських почуттів у низці прекрасних поезій: «Вона прийшла», «Любов», «Я дивлюся в твої перелякані очі...», «Я тобі галантно не вклонюся...», «Малюсі», «Я і в думці обняти тебе не посмію...», «Є в коханні і будні, і свята...», «Не вір мені» тощо.

Не останнє місце у творчості Симоненка займає сатира й гумор. «Веселий дріб’язок», «Заячий дріб» написані у «традиційному для української гумористиці ключі».

Василь Симоненко міг різко висловлюватися, іноді бував зумисно грубуватим, однак така його реакція не була результатом нечулості чи душевної холодності, вона була виявом емоційної нестриманості щирої і відкритої душі.

Глибокий сатиричний зміст має «Казка про Дурила», в якій відображена трагічна доля українського народу в часи сталінізму. Написана вона була за три місяці до смерті поета.

Батько відправляє Дурила з дому, бажаючи йому кращої долі десь-інде: «Може, десь виб’єшся у пани». Хлопчина походив між людей, подивився, як воно в світі є, і начебто знайшов країну, де добре жити, принаймні так Дурила запевняли. Лише одне здивувало хлопця і він запитав у мешканців щасливого краю:

— Чого, люди добрі, в вас ноги в крові?

— Та це, — йому кажуть, — така у нас звичка:

до щастя дорога веде через річку —

та річка із крові та трішки із сліз...

Так Дурило дізнається, що то кров людей, які «підло не визнавав ідей» тих, хто панував у тім краї для обраних, інші ж змушені були шукати закуте в печерах щастя. Пішов і він звільняти з неволі дівчину-щастя, а коли знайшов, то вона призначила зустріч Дурилу в його ріднім краю, у батьківській хаті. І тут жорстокий рай охоплює вогонь, а крізь нього бачить Дурило батькову хату в долині, рідну матір. Зрозуміло, що вийти на початку 1960-х казка не мала шансів, бо дуже вже зрозумілими були її алегоричні образи й очевидною сатирична спрямованість. Вперше вона була надрукована лише через 24 роки після її написання, 12 грудня 1987 року в київській молодіжній газеті «Молода гвардія».

Двом іншим казкам «Цар Плаксій та Лоскотон» і «Подорож в країну Навпаки» повезло більше, вони були видані й стали улюбленими дитячими книжками вже не одного покоління українців, бо в них є все, що потрібно для веселої і повчальної історії: несподіванки, випробування, перипетії й щасливе закінчення пригод.

Підготовка другої збірки проходила з певними труднощами. У щоденнику Симоненка є запис, датований 3 вересня 1963 року: «“Літературна Україна” каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить що йому заманеться... До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані у «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і “Вітчизни”». Цей запис промовисто засвідчує розуміння Симоненком ситуації, що складалася у суспільстві. Поет бачить, як повертаються часи тотального ідеологічного контролю над літературою, як провідні українські газети і журнали перестраховуються, боячись опублікувати щось не те.

Збірка «Земне тяжіння» поєднує в собі твори громадської та інтимної лірики, а також поеми «Червоні конвалії» та «Кирпатий барометр». Звернення Василя Симоненка до ліро-епічних форм закономірне. Проза і поезія середини 1950-х — початку 1960-х років характеризується певним взаємопроникненням, результатом якого стали ліризація прози й епізація поезії. Також доба 1960-х стала часом активних шукань і сміливого експериментаторства в галузі образності, лексики, ритміки вірша. Дослідники слушно вбачають у поетичних пошуках шістдесятників органічне продовження і розвиток творчого потенціалу митців «розстріляного відродження». І хоча Василь Симоненко не заявив про себе як яскраво виражений експериментатор, бо лишився у межах традиції, але цінність шукань молодого поета якраз і полягала в тому, що його експериментування з віршовою формою відбувалися у цих межах. Рамки традиції, які, здавалося б, мали сковувати, постали додатковим стимулом до шліфування віршової форми. Головна мета, яку ставив перед собою автор, — знайти для кожної думки, конкретної ситуації адекватний метричний малюнок. Так, у поезії «Жорна» деформація строфи надає віршеві модерної форми, хоча за посіченою нерівноскладовістю криється класична чотирирядкова ямбічна стопа зі звичайним перехресним римуванням. Загалом метричний склад першої збірки «Тиша і грім» досить повно відбиває ту картину, яка простежується в українському віршуванні на межі 1950— 1960-х років. Це й активне використання дольників, і розмаїття переходових метричних форм, і досить послідовне звернення автора до поліметрії.

Серед класичних розмірів збірки Василя Симоненка «Тиша і грім» лідерами постають п’яти- і чотиристопні ямби, а також декілька віршів, написаних хореєм з чергуванням 5- та 4-стопових рядків («Піч», «Перший» і т. д.). Щодо строфічної будови, то І. Андрусяк досить різко відзначив, що «строфіка його [Симоненка] не вирізняється жодним розмаїттям, рима бідна й нерідко банальна, силабо-тоніка зловжита ямбами, та й загалом така поетика цілком типова для «кастрованої» української поезії середини ХХ століття».