Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отже, можна відкинути теорію про те, що цей чоловік — привид... хоча хто його знає, цей світ і що в ньому водиться?

Одначе ж дивно. Чому Каріл вирішив везти безпечним караваном нас із Вадимом — то зрозуміло. Що Галдор, який подорожує сам, долучився до «великої зграї», теж не дивно. Але для чого отак волочитися двом чарівникам із повноцінною підготовкою і очевидно в прекрасній формі? Самостійно подорожуючи, вони дісталися б Фетесаріна значно швидше. Отже, принаймні один з них мав причину їхати цим караваном. Цікаво, чи має до цього рішення якийсь стосунок те, що ним їхатимуть також і двоє прибульців з іншого світу? Чи то в мене вже просто параноя від нічого робити?

Хотілося запитати, що про це думає Каріл, але я вирішила не перебивати чужу розмову, тому залишила свої підозри маринуватися в баночці на підвіконні.

За кілька хвилин караван рушив. Спочатку зовсім повільно, потроху, але коні набирали хід. І незабаром столиця зникла з очей.

Другий день подорожі добігав кінця. І караван, поставивши вози колом, укотре зупинився на ночівлю. В центрі табору розвели багаття, у величезному казані готувалася вечеря. Я сиділа на землі та спостерігала за полум’ям, Каріл пішов на розвідку, а Вадим тихенько про щось теревенив із Галдором, до якого вже встиг підлеститися.

— Ну ти й чортяка! — весело вигукнув чарівник, потиснувши Вадимові руку. Він дивився на хлопця наче купець, якому вдалося укласти вигідну угоду.

Чародія з чорним поясом і того чоловіка в темно-сірому, який ні на крок від нього не відходив, я не бачила відучора. Та й тоді вони лише на хвилину з’явилися. Я все збиралася розпитати Каріла про цю людину, але якось не вдавалося.

— Привіт, Алісо, — привітався Седін, мій ровесник, який їхав у сусідньому возі. Він завжди був дуже веселим, запальним і привітним. За час подорожі ми з ним знайшли спільну мову, якщо не сказати — здружилися. Для мене, з моєї недорозвиненою комунікабельністю, це було особливим досягненням.

— І тобі здоров. Що нового?

— Нарешті дізналися, чому в нашому возі так смерділо. Між ящиками застряг дохлий щур. Його, схоже, ще в Еданорі випадково прибили.

— А можна подивитися?

— Вибачай, уже ніяк. Ми давно кинули його в багаття.

— А я все думала, чого це так смерділо, — засміялась я.

Скоро доварилася вечеря. Нічого особливого — чимось схожа на куліш каша. Просто, але смачно. Коли всі зібралися навколо багаття, я знову побачила мага з чорним поясом. А поруч із ним, чарівника в темно-сірому. Поївши, вони одразу ж пішли вартувати.

Незабаром усі полягали спати до своїх возів. День був не легкий, тому я швидко відключилася.

Я немов заплуталася в гілках величезного дерева, але до жодної з них не могла доторкнутися. Здавалося, чиясь тендітна рука керує моїм хаотичним польотом... тонка рука з блідою шкірою, що виглядає з-під складок розшитого сріблом білого шовку. А потім я відчула дотик холодного дерева, щось схопило і затягнуло мене.

Струнке, ще не до кінця сформоване підліткове тіло, загорнуте в плаття з чорного кашеміру: довгі рукави, вишитий фіалками комір. У неї гладенька шкіра, яка здається божественно м’якою. Довге чорне волосся — немов шовк траурної сукні... а великі очі кольору свіжої крові не мають зіниць. На милому підлітковому личку затримався не по літах наївний вираз.

— Аніка сьогодні померла, — сумно сказала дівчинка високому широкоплечому чоловікові.

Чорнявий, з густою бородою, одягнений в коричневий камзол, під яким зверху темно-сірого жилета зав’язаний червоний пояс мага. Він відійшов від столу, обставленого складними приладами, колбами і пробірками, та обернувся до дівчинки.

— Дуже шкода. Вона була чудовою людиною, добре доглядала тебе і не казала в місті нічого зайвого. Таких, як вона, завжди важко замінити.

— Вона була такою старою.

— Так, доню...

— А прийшла до нас зовсім молодою.

— Аніка прожила з нами все життя. Крім нас, у неї нікого не було, ми замінили їй родину...

— ...Але чому Аніка постаріла та померла, а я майже не змінилася? І ти, тату... тільки бороду відпустив.

— Розумієш... — зам’явся чоловік і несподівано зачепив одну з порожніх колб, що стояли на столі.

— Акіса, Тіміна, Севіта, Філіс, Каміса... — продовжувала дівчинка, наближаючись до батька. — Їх було так багато, всіх і не згадаю. З нами щось не так?

Раптом дівчинка спіткнулася і впала просто на гострі уламки колби!

— Аккаміра! — стурбовано вигукнув чоловік, допомагаючи дівчинці підвестися. Червоні краплі падали з порізів на правій руці — від долоні до ліктя.

Чоловік посадив доньку на стілець, подалі від розбитого скла, залишаючи на її платті плями від крові зі своєї правої долоні... дивно, хіба він теж порізався?