Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Бетті кивнула.

— І не бий із такою силою, як на репетиціях. Тобі треба тільки торкнути його. Передбачається, що буде чути не ляпас, а тільки грім.

Усі розреготалися, включаючи Бетті. Напруження враз минуло, і атмосфера знову зробилася дружньою. Так умів тільки Джо Дреслер. І Бетті любила його за це.

— Всі по місцях. Знімаємо сцену від початку!

Режисер повернувся до свого крісла і знову надів навушники. Бетті стала в дверях, а Віктор залишився біля каміна і відтворив потрібний вираз обличчя і поставу. За лаштунками тривали гамірні приготування, але Бетті зосередилась на ролі. Вона працівниця готелю, і зараз намагається дати раду наслідкам того, що, була, зображала на дочку мільйонера заради свого шефа. Вона обурюється інсинуаціями, які висуває цей шахрай. Шахрай, якого вона таки має поцілувати в кінці сцени і який, зрештою, виявляється геть не таким зарозумілим хитруном, а втіленням скромності.

Звук і камера знову ожили, у студії запала тиша, як у церкві перед благословенням.

Клацання хлопавки розітнуло тишу.

— «Буря кохання», сцена п’ятдесят три, дубль два!

— І-і-і... Мотор! — скомандував Дреслер.

Віктор вимовив свою репліку, і Бетті занурилася в кіноакторський екстаз. Вона, як завжди, точно знала, де камера, але діяла так, ніби не усвідомлювала, що скляне око фіксує кожен її рух.

Вона рушила до каміна і знов напосілася на Віктора. У того над головою висів масивний мікрофон, який вона ігнорувала так само, як ігнорувала камеру. Вона просто мала промовляти до Віктора, і це справді було так просто, як запевняв Джо. Вона знала: грає блискуче. Якщо тільки Віктор не переплутає свої репліки (ймовірність чого завжди лишалася високою), сцена в них у жмені. Бетті зауважила, що блискавка за вікном спалахнула в потрібну мить. Сцена досконало розгорталася за її власним ритмом; відраховуючи подумки, Бетті вчасно вимовила останні слова сцени:

— А це вам буде за відповідь?

Зараз!...

Дати йому ляпаса.

Вона відчула, як її долоня обпекла його щоку. Таки заміцно приклалася! Що ж, Віктор виживе. Це тільки додасть їхній сцені більшого реалізму.

Аж тепер вона зрозуміла: щось не так.

Не було грому.

Натомість високий, металевий звук, легенький дзвін. Напевне, якась невелика металева деталька впала позаду неї на підлогу.

Вона заплющила очі. Ні, тільки не це!

Не якась дурна технічна зачіпка! Не тоді, коли вона так доб­ре зіграла!

— Холера, — вилаявся Дреслер. — Знято!

Хоча очі її були заплющені, вона помітила зміну освітлення. Потім наче велетенський молоток вдарив її по плечу, по руці, по шиї з несамовитою силою, а коли Бетті знову розплющила очі, то зрозуміла, що лежить на підлозі. Що сталося? Вона почула тріск і зрозуміла, що він іде з її тіла. Вона, мабуть, щось зламала. Біль охопив так раптово, так жорстоко, що на мить в очах потьмарилося. Над собою вона побачила полотнища і сталеві ферми студійного даху, і спотворене жахом обличчя Віктора, що, подивившись, зникло з поля зору.

Вона намагалася підвестись, але не могла — щось пекло їй обличчя, вогнем палило волосся, весь лівий бік, пекло нестерпно. Вона нездатна була навіть повернути голову, щось притискало її до підлоги, наче окропом ошпарюючи тіло. Їй хотілося тікати від болю, але ноги не слухалися — вони більше не рухалися, жодна її частина більше не слухалася, наче армія заколотників, відмовляючись виконувати її команди. Вона відчувала запах смаленого волосся і присмаленої шкіри, чула, як хтось кричить. То мав бути її власний голос, однак здавалося, то волає хтось інший, не вона. Той, хто кричав, і корчився, і відмовлявся рухатись, уже був не її частиною, а окремою сутністю, яка тепер нічого не могла вдіяти — могла тільки кричати, кричати, кричати...

Знову над нею обличчя Віктора — не обличчя, а суцільна гримаса, з якої вирячились на неї його широко розплющені очі. Рот у нього дивно перекривлений — не як у його екранних героїв, але таки рішуче. Тільки коли вона побачила воду, яка наближалась до неї безформною медузою, яка, здавалося, навічно повисла в повітрі, перш ніж опуститися на неї — тільки тоді, у цю нескінченну мить, вона зрозуміла, що він робить.

І усвідомила, що це останнє, що вона бачить.

Далі було тільки світло. Тільки сяйво, що цілковито огорнуло її. Вона сама була світлом: на часточку секунди вона стала частиною яскравого світіння, відчувши його так виразно, як ніколи досі. А наступної миті вона зрозуміла, що саме це світіння занурить її у морок, назавжди і безповоротно.

Ш. пручалася відчайдушно. «Баумґарт», однак, повалив її на спину і намагався стягнути з неї панталони. У відповідь на погрозу Ш. закричати, якщо він її не відпустить, «Баумґарт» саркастично зауважив, що вона може кричати, скільки їй заманеться — ніхто не почує. У подальшій боротьбі Ш. заявила, що скоріше помре, ніж поступиться його волі, на що «Баумґарт» відказав: «Тоді ти помреш...».

— Щось іще пан бажає?

— Тоді ти помреш, — пробурмотів він.

— Перепрошую?