Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У її очах.

І це прийшло.

Чоловік у смокінгу спокійно всміхнувся жінці у зеленій шовковій сукні. Одну руку він встромив у кишеню, у другій тримав келишок з коньяком. Він ледве встиг кліпнути очима, як вона зупинилася у лічених сантиметрах перед ним.

Зелений шовк тремтів від її збудженого дихання.

— Я правильно почула? — прошипіла жінка.

Він відсьорбнув з келишка.

— Дивлячись на ці чарівні вушка, я ледве можу уявити, що вони недочувають!

Його сміх так само, як широка посмішка, показував, що чоловік відверто кпинить із неї.

— Ви справді вважаєте, що можете так мене третирувати?!

Її гнів явно тішив його: що більше вона розпалювалася, то нахабнішою робилась його посмішка. Він зробив паузу, ніби серйозно обмірковуючи відповідь.

— Насправді, так, — поважно кивнув він. — Якщо не помиляюся, саме так ви дозволяєте ставитися до вас пану фон Кесслеру?

— Не думаю, що це має обходити вас, мій любий графе Торвальде!

Він єхидно спостерігав, як вона зупинилась, уперши руки в боки. За вікном сяйнула блискавка.

— Це не відповідь, — зауважив він, дивлячись у келишок.

— А це вам буде за відповідь?

Вона змахнула рукой, навіть перш ніж закінчити. Він заплющив очі в очікуванні дзвінкого ляпаса. Але ляпас не пролунав. Гучний вигук, долинувши, здавалося, з потойбіччя, враз змусив їх заціпеніти.

— Знято!

На частку секунди обоє закам’яніли на місці, непорушні, як постаті на світлині. Потім вона опустила руку, він розплющив очі, і обоє одночасно повернули голови і подивилися в один бік, у темряву — туди, де паркет, на якому вони стояли, переходив у брудну цементну долівку. Долаючи межу світла і темряви, її погляд розрізняв постать чоловіка у складаному кріслі, який зупинив усе одним владним словом. Тепер, підвівшись, він повісив навушники на бильце крісла і ступив у світло — жилавий чолов’яга: вузол краватки ослаблений, рукава сорочки закасані. Попри те, яким громом щойно розляглася команда, його голос зараз лунав оксамитово м’яко.

— Бетті, янголе мій, ти вимовила останні слова не в той бік, — звернувся він до неї, — повз мікрофон.

— Мікрофон, мікрофон! Джо, мені набридло це слухати! Це не має нічого спільного з кіно.

Вона скинула оком у бік звукорежисера, що морочився над апаратурою, і той збентежено почервонів.

— Кіно, — вела вона далі, — кіно це гра світла і тіней... Навряд чи я маю це пояснювати великому Йозефові Дреслеру! Моє обличчя на целулоїді, Джо! Мій образ не промовляє через... мікрофони!

Вона вимовила останнє слово так, ніби йшлося що про нещодавно виявлений і особливо огидний вид комах.

Перш ніж відповісти, Дреслер глибоко зітхнув.

— Я знаю, Бетті, що раніше ти не потребувала голосу, — сказав він, — але це в минулому. Цим фільмом починається твоє майбутнє! І майбутнє має голос!

— Казна-що! Маса людей, які ще не втратили здоровий глузд, і далі знімають пристойне кіно без жодних мікрофонів. По-твоєму, що, великий Чаплін не тямить у своїй справі? Хто може заперечити, що звукові фільми — це данина моді, за якою всі намагаються встигнути, і про яку забудуть, щойно з’явиться щось новіше?

Дреслер вирячився на неї так, ніби це казала не вона, а хтось інший.

— Я можу, — ствердив він. — Будь-хто з нас. Ти, зокрема. Звукове кіно створене для тебе так само, як ти створена для звукового кіно. Звукові фільми зроблять тебе славетною. Все, що тобі треба — це пам’ятати, що маєш промовляти в правильному напрямі.

— «Пам’ятати»? Коли я граю роль, я маю жити нею!

— Згода. То живи своєю роллю. Але говори в напрямку Вік­тора, і не змахуй рукою, доки не закінчиш репліку.