Купеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Стріляє, якщо потрібно, — відповів Сашко.

— Сину, не заважай людям, — зупинила дитину жінка, ставлячи на лавку миску з водою. — Бачиш, вони стомилися від дороги та хочуть пити. Можете вмитися, ось чистий рушник, — звернулася вона до гостей.

— Я принесу їм холодної води, — хлопчик, блиснувши очима, залопотів п’ятами по доріжці.

Люди освіжилися, на мить присіли на лавці, ховаючись у тінь від спекотного сонця хоча б на деякий час.

— Відпочивайте, — сказала жінка. — Я зроблю вам бутерброди в дорогу.

За мить повернувся хлопчик із глечиком прохолодної води.

— Пийте, будь ласка, — простяг рученята з глиняним глечиком.

Коли спрага була вгамована, Сашко звернувся до дитини:

— Як же тебе звати, малий?

— Каха, — відповів той й усміхнувся, блиснувши зубами. — Але я не малий. Я перший клас закінчив, піду до другого.

— А я дядько Олександр, — Сашко простягнув йому руку. — Будьмо знайомі?

Хлопчик поклав у його долоню свою ручку, Сашко її потиснув. Вона була по-дитячому ніжною, м’якою та теплою.

— Ти будеш моїм другом? — запитав Каха, дивлячись прямо в очі Сашкові. Його оченята були гарні, майже чорні, зволожені, з довгими пухнастими віями та молочними білками. Вони, схожі на темні блискучі намистинки, були повні захоплення від зустрічі з незнайомцями. Коли хлопчик усміхнувся, то все його обличчя освітилося, запроменилося, стало ще круглішим і на пухкеньких щічках з’явилися малесенькі ямочки.

«Який живий вираз очей, — подумав Сашко. — А ямочки на щоках точнісінько такі, як у Софійки».

— Звичайно! Тепер будемо друзями, — відповів Сашко, неохоче відпускаючи ручку хлопчика зі своєї долоні. — Як тобі тут живеться?

— Добре! — знову усміхнувся хлопчик. — А в нас уночі стріляли.

— У вас?

— Ну, не в нас, а десь далеко. Але я все чув, хоча мама думала, що я міцно сплю. А я очі заплющив і вдав, що спав, а сам не спав, — сказав хлопчик і хитро примружив оченята.

— Обманював маму?

— Ні, я майже спав.

— А ти спорт любиш?

— Ага! Я у футбол люблю грати.

— А ти знаєш, що сьогодні по телевізору показуватимуть відкриття Олімпіади в Пекіні?

— Знаю. Мама мені вже дозволила подивитися, — похвалився Каха. — А я вмію танцювати лезгинку!

— Справді?

— Так! Усі грузини повинні вміти гарно танцювати! Хочеш покажу? — запитав Каха, і його очиці знову хитрувато блиснули.

— Кахо, не можна хвалитися, так нечемно, — зробила зауваження жінка, що вже принесла бутерброди, загорнуті в пакет. У її очах світилася любов до сина.

— Я лише хотів показати, як я вмію танцювати, — засмутився хлопчик.

— Ну то ми всі просимо тебе показати, як ти вмієш це робити, — підтримав бажання хлопчика Сашко. Той знову усміхнувся, і від простодушної та веселої усмішки дитини всім стало легко на душі.

Каха вийшов на середину подвір’я та з гордістю від такої уваги ще раз усміхнувся. Хвацько відкинувши рученята в один бік, він став навшпиньки та під підбадьорливі оплески пішов у танок. Його обличчя якось променилося, в оченятах блищав пустотливий вираз, а на засмаглих розчервонілих щічках були маленькі ямочки.