Купеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Соня відчула, як весь світ почав кружляти довкола та земля захиталася під ногами.

— Ти?! Що… Ти що з ним зробив?! — тремтячим, впалим голосом запитала вона.

— Нічого. Чому так зблідла? Не вистачало, щоб я бруднив руки. Чи не бігала ти до баби Параски домовлятися про її квартиранта? Бачиш, я все знаю. Він тебе покинув, а тепер покидаю я, бо мене чекають захопливі пригоди з товстою селянкою Олесею. Напевне, буде дуже весело. Бувай! — Стась помахав рукою та швидко пішов із двору.

— Погань! — не тямлячи себе від гніву, кинула йому навздогін дівчина, дивлячись, як у сутіні розчинилася постать хлопця.

…Софійці не спалося. Душу поступово, але наполегливо заповнювала якась дивна невиразність почуття та неозначеність смутку. Дивлячись у відчинене вікно, вона спостерігала, як помалу з-за верхівок дерев у саду ліниво викочувався величезний червоний місяць. Він із цікавістю заглянув у кімнату, де в тривозі лежала на ліжку дівчина. Її золотаве волосся розсипалося хвилями по подушці, у широко розплющених очах застигли смуток, тривога та надія одночасно. А у дворі на столі стояла ваза з червоними, блискучими, ніби щойно натертими воском, соковитими яблуками…

Розділ 12

Андрій Андрійович останнім часом геть утратив спокій. Він уже лаяв себе, що дав пораду Стасеві поїхати на відпочинок до села. Знаючи вдачу сина, його здатність вляпуватися в якесь лайно, чоловік нутром відчував, що ця поїздка Стася добром не закінчиться. Тому він часто, по кілька разів на день, телефонував синові, але той або не брав слухавку, або грубо відповідав, щоб не заважав йому відпочивати.

Цю ніч до Андрія Андрійовича знову не йшов сон. Він прийняв перед сном пігулку снодійного, але даремно. У голові знову й знову мимоволі прокручувалося все його життя, починаючи від дня весілля. Він одружився з Мариною, яку палко кохав, одразу після закінчення навчання в інституті. Тоді вона була миловидною брюнеткою з темними очима та тоненькою, осиною талією. Спочатку все в них було добре. Він працював удень і вночі, цілком віддаючись роботі, не шкодуючи ані здоров’я, ані часу. Андрій Андрійович швидко просувався службовою драбиною вгору. Він рухався, не помічаючи, як Марина в той час із такою самою швидкістю від нього віддалялася. Чи був зовсім сліпий, чи заклопотаний справами — тепер не розберешся, та й чи потрібно? Схаменувся тоді, коли пролетіло п’ятнадцять років подружнього життя. У нього були свої жінки на одну ніч, у неї — коханець. Коли зрозумів, що йдуть вони по життю поруч, але паралельними дорогами, що не сходяться разом, схопився за голову, але було пізно. Їхній шлюб перетворився на щоденні тортури, а Марина — на товсту та грубу жінку. До того часу його дружина жодного разу не вагітніла. Андрій Андрійович зрозумів, що вони живуть окремими життями, бо немає тієї ниточки, яка б їх поєднувала, — дитини. Він сам наполіг на обстеженні в лікарні їх обох. Зробити це було доволі важко, бо дружина звикла жити для себе й не хотіла щось у цьому змінювати. Вирок лікарів був невтішним — Марина не могла мати дітей. Ще кілька років йому знадобилося, щоб умовити дружину усиновити дитину. Врешті-решт вона погодилася. Чи то був благородний жест, чи на знак подяки за багато років безтурботного життя, яке він їй забезпечив, чи прокинулися в неї приспані материнські почуття — він не знав. Але був безмежно щасливий, коли зателефонував за його проханням знайомий лікар із пологового будинку та сказав, що одна жінка відмовилася від немовляти, тож можна приїхати подивитися на дитину.

Андрій Андрійович добре, на все життя, запам’ятав той доленосний день, коли вперше побачив маленького Стася. Дитина була й справді гарнесенька: пухкенька, жвавенька, з ямочками на рожевих щічках. Марина одразу ж погодилася забрати хлопчика, і незабаром їхній дім наповнився новими турботами. Поява дитини в сім’ї на деякий час їх знову зблизила. Андрію Андрійовичу з дружиною та немовлям довелося переїхати до іншого міста, покинувши тепле місце на роботі, але він не шкодував. Щодня тоді поспішав додому, щоб швидше побачити сина. На другий план відійшли і коханки, і друзі, навіть деякою мірою робота. Він давав Стасеві все, що той хотів, не помічаючи, що дитина росте розпещеною, непокірною та невдячною. Як часто буває, він був засліплений батьківською любов’ю. Знову наступив на ті самі граблі: не помітив, як дружина поступово вже вдруге віддалилася від нього. Спочатку в дитячу кімнату на ніч, потім в іншу кімнату, у своє, окреме ліжко. Навіть не в ліжко, а у своє, невідоме йому життя.

Коли Стась підріс та почав влипати в різні халепи, до щоденних чвар та непорозумінь у його бік посипалися докори. Марина звинувачувала чоловіка в тому, що непотрібно було брати немовля, треба було взяти в сім’ю підлітка, у якого б уже мав бути сформований характер. «Гени, — любила вона повторювати, — у хлопчика погані гени від батьків».

«Можливо, мала рацію», — іноді думав він. І це була одна думка, яка з’єднувала розхитану родину.

Андрій Андрійович пам’ятав, як у пологовому будинку в той такий світлий, сонячний та радісний день він розмовляв із лікарем у фойє. Лікар розповів, що жінка, яка народила Стася, походить із села. Вона приховувала вагітність, бо не мала чоловіка та можливості виховати дитину. Окрім того, у неї вже була одна дитина, яка теж зростала без батька. Жінка вирішила відмовитися від хлопчика, щоб не осоромитися перед односельцями. У цей час породілля вийшла з лікарні, і лікар не втримався, показав-таки її Андрію Андрійовичу. Він бачив жінку лише якусь мить, але назавжди запам’ятав її: гарна, струнка, з довгим золотавим, напрочуд блискучим та хвилястим волоссям. Тоді він був спокійним, бо своїми очима побачив матір хлопчика й упевнився, що та не інвалід, а напрочуд красива та здорова жінка. Лише з роками, коли Стась зовсім відбився від рук та його поведінка стала неконтрольована, Андрію Андрійовичу спало на думку більше дізнатися про цю жінку. Він навіть сам не знав, навіщо це йому, але бажання знову побачити біологічну матір Стася, дізнатися все про неї було невгамовним. Чоловік не став довіряти свої думки дружині, бо між ними вже давно не було порозуміння. Дізнатися, де живе ця жінка, було для нього неважко. Однієї днини Андрій Андрійович плюнув на всі невідкладні справи, бо вони були нескінченні, та нишком поїхав до села, де мешкала біологічна мати Стася — з його зв’язками та добрими стосунками з лікарем не склало великих труднощів дізнатися адресу жінки.

Він кілька разів проїздив повз хату колишньої матері Стася, але так і не зупинився: забракло сил. Суворий прокурор великого міста виявив легкодухість перед незнайомою сільською жінкою, так і не наважившись зайти до хати. Зараз йому було соромно перед самим собою за боягузтво. Так, він злякався. Боявся почути щось погане про цю жінку, про її невідомого чоловіка, біологічного батька Стася. Залишив собі надію, що рано чи пізно Стась зрозуміє, як він його любить та скільки сил віддав для того, щоб син ні в чому не міг собі відмовити. «Усе буде добре, — втішав себе Андрій Андрійович, повертаючись додому. — Усе минеться. Хлопець перебіситься, і все буде добре».

Того дня Андрій Андрійович, поринувши у свої думки, не помітив, як збився з дороги, що траплялося вкрай рідко. Він потрапив на дорогу, що проходила повз тиху річку, яка ховалася серед кучерявих верб. Стомлений чоловік зупинився та вийшов з автівки, щоб скупатися. Місцина так йому сподобалася, що пізніше він розповів про неї синові та на свій клопіт запропонував поїхати туди відпочити.

Розділ 13

До місця свого призначення, грузинського міста Горі, капітан Волошин добирався на військовому автомобілі «хаммер» кольору хакі. Окрім водія, йому дали в супровід двох військових, бо в останню ніч із сьомого на восьме серпня почалися активні бойові дії.

Олександр ніяк не міг утамувати душевний біль та тривогу. Він не попередив Софійку про свій від’їзд, а тепер уже шкодував про це, знаючи, яке в дівчини вразливе та чутливе серце. Але було вже запізно. Лише по прибутті в Горі він матиме змогу купити сім-карту та зателефонувати Соні. А зараз йому не залишалося нічого, окрім споглядання у вікно гірських краєвидів та… чекання.

Олександр отримав наказ не зупинятися без потреби, але вона виникла сама по собі. Було дуже спекотно. Здавалося, що сонце вирішило познущатися над військовими й влаштувало випробування на міцність. Військові та водій хотіли пити, а вода, яку вони прихопили із собою, уже давно скінчилася. Подивившись на змучених спрагою молодих хлопців у повному камуфляжі, капітан прийняв рішення зупинитися в найближчому поселенні. Незабаром ліворуч від дороги вони помітили ряд будинків, що тяглися хвилястою стрічкою понад гущавиною дерев та потопали у виноградних сплетіннях.

Важко похитуючись, «хаммер» звернув наліво та наблизився до крайніх ошатних будинків. Першими на вулицю висипали чорноокі засмаглі хлопчаки. Вони з цікавістю спостерігали, як новенька, але вже припилена автівка зупинилася біля першого будинку, з неї вийшли військові зі зброєю в руках. З дому кулею вилетіла налякана молода жінка — мати хлопчика, що стояв біля своєї хвіртки, схопила дитину, притиснула до себе.

— Добридень, — привітався Олександр.

— Здрастуйте, — відповіла з острахом жіночка.

— Чи можна у вас попросити напитися? Спека нас зовсім змучила.

— Будь ласка, заходьте, — жінка зробила запрошувальний жест.

Люди зайшли до невеличкого заасфальтованого охайного дворика. По всьому периметру ріс виноград, який не лише густо обліпив паркан, а й шатром висів над головою, утворивши приємну рятувальну тінь.

— Є вино, молоко, вода. Що бажаєте? — запитала жінка.

— Холодної води, будь ласка, — відповів Сашко.

Жінка безшумно кудись зникла, а посеред двору залишився її син. Хлопчикові на перший погляд було десь років шість-сім. Чорноокий, кучерявий, дуже засмаглий та жвавий, в одних шортах, босоніж він із неприхованою цікавістю оглянув військових із ніг до голови та зупинив свій погляд на блискучій зброї.

— У вас справжній автомат? — запитав хлопчик, указуючи на зброю.

— Звичайно, — відказав Олександр.

— А він стріляє? — запитав хлопчик, знову вказуючи пальчиком на автомат.