Емілі в пошуках веселки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Це був великий день. Мене прийняли одразу у трьох часописах. Один редактор навіть попросив мене надіслати йому декілька інших моїх новел. Якщо бути відвертою, ненавиджу, коли редактор просить мене надіслати твір. Це значно гірше, ніж надсилати їх з власної ініціативи. Приниження від відхилення після цього відчувається глибше, ніж коли повертають твій перший твір, бо до прохання редактора тебе ніби захищає покров анонімності.

І я дійшла висновку, що не можу написати оповідання «на замовлення». Це просто пекельне завдання. Я намагалася неодноразово. Редактор часопису «Молодь» попросив мене написати оповідання з кількома сюжетними лініями. Я написала, а він повернув його мені, вказуючи на помилки і прохаючи переробити. Я спробувала. Я писала і переписувала, перекреслювала, змінювала, доки мій рукопис не набув вигляду чорно-синьо-червоної клаптикової ковдри, створеної якимось схибленим. Врешті-решт я пішла в кухню й кинула до печі і оригінал, і всі свої варіації.

Після всього цього я маю намір писати лише те, що сама хочу. А редактори свої замовлення нехай пишуть самі!

Які ж яскраві цієї ночі зірки і молодик…

16 лютого 19…

Сьогодні мою новелу «Чого вартують кпини» надрукували у «Домашньому щомісячнику». Але вона стала лише «однією з багатьох» на обкладинці. Втім, щоб збалансувати цю прикрість, маю зауважити, що у «Днях дівоцтва» мене було названо «однією з широко відомих письменниць прийдешнього року». Кузен Джиммі довго раз по раз перечитував редакторові слова, і я ще довго чула, як він захоплено муркоче собі під носа «одна з широко відомих». Після цього він пішов до крамниці за рогом і купив мені нову «книгу Джиммі». Щоразу як я долаю черговий відрізок шляху під час сходження на альпійську вершину, він вітає мене новенькою «книгою Джиммі». Я ніколи сама не купую собі записників, бо це завдало б йому кривди. Кузен Джиммі завжди з трепетом і благоговінням споглядає стопку списаних книг на моєму письмовому столі, свято вірячи в те, що там, серед усякої всячини вперемішку з персонажами й описами, і приховані найдосконаліші зразки всіх жанрів літератури.

Я завжди даю Дінові прочитати свої оповідання. Однак він незмінно мовчки вертає їх, або навіть гірше ніж мовчки — зі слабкою похвалою. Це вже перетворилося майже на одержимість: я намагаюся змусити Діна визнати, що я здатна на гідний твір, який зачепить його за живе. Це стало би тріумфом. Але поки він не визнає — якщо не визнає? — все залишатиметься для мене порохом і димом. І він це знає.

2 квітня 19…

Весна зачаровує певних молодих людей, які часом приїздять до Місячного Серпа після прожитих разом днів у Шрусбері. Один з них не з тих залицяльників, які можуть бути схвалені у домі Мурреїв. Також, що важливіше, його не схвалює й Емілія Берд Стар. Тітка Елізабет дуже переймається, що я пішла з ним на концерт. Вона саме чекала на мене, коли я повернулася.

«Бачиш, тітко Елізабет, я не втекла, — сказала я. — І не втечу. Даю слово. Якщо тільки я забажаю вийти за когось заміж, я обов’язково повідомлю тобі й вийду заміж під скрегіт твоїх зубів».

Не знаю, чи з полегкістю пішла спати тітка Елізабет. Мама втекла колись зі своїм нареченим — хвала Богові! — а тітка Елізабет непохитно вірить у силу спадковості.

15 квітня 19…

Цього вечора я піднялася на пагорб і довго дивилася на Розчаровану Оселю, залиту місячним світлом. Розчарована Оселя була зведена 37 років тому — принаймні, більша її частина — для молодого подружжя, яке ніколи там не оселилось. Вона досі стоїть самотня й покинута, переслідувана неймовірним болем розбитого серця та боязкими, несміливими привидами всіх подій, які могли колись статись, але так ніколи і не стались. Мені це завжди боліло. Мені невимовно шкода її бідолашні порожні очі, які ніколи не могли бачити, які не мали навіть спогадів. Крізь її очі ніколи не світилося домашнє вогнище, лиш одного разу, давно, всередині неї розпалили полум’я. Це міг би бути чарівний будиночок, який міцно притиснувся до порослого лісами пагорба, пестячи поглядом своїх вікон ялинки навколо себе. Теплий і милий серцю будиночок. І неймовірно добрий. Не такий як той новий, який Том Семпл зараз зводить на Куту. У цього будинку дуже лиха вдача. Він схожий на мегеру з маленькими очицями та гострими плечима. Якою ж яскравою особистістю може володіти дім, навіть якщо в ньому ніхто ще не жив!

Якось, коли ми з Тедді були ще дітьми, ми відчинили вікно Розчарованої Оселі, залізли всередину й розпалили в комині вогонь. Ми сиділи побіля нього й будували плани на життя. Ми хотіли провести все життя разом, і обов’язково в цьому милому будиночку. Сподіваюся, Тедді забув усю ту дитячу маячню. Він часто пише мені, й листи його завжди великі, веселі і… і схожі на листи від Тедді. Він розповідає всі дрібниці свого життя, які я жадаю знати. Але мені здається, ніби з часом листи стають якимись безособовими. Ніби вони написані до Ільзи, не до мене.

Бідолашна Розчарована Оселя. Мабуть, ти завжди залишатимешся розчарованою.

1 травня 19…

Знову весна! Молоді тополі поступово вбираються в ефірні золотаві шати з нового листячка. Затишно шумить затока за сріблясто-бузковими піщаними дюнами.

Зима йде геть із блискавичною швидкістю, уносячи з собою жахливі треті години ночі та самотні, позбавлені будь-якої принадності вечори. Незабаром Дін повернеться з Флориди. Але натомість улітку не приїдуть ні Тедді, ні Ільза. Через це мала безсонну ніч, чи, здається, навіть дві. Ільза поїде на узбережжя до тітки — материної сестри, яка ніколи раніше не зауважувала її існування. Тедді ж запропонували проілюструвати серію оповідань поліцейських з північного заходу для нью-йоркського видавництва. Тепер мусить провести всі канікули на далекій півночі, роблячи замальовки та ескізи. Звісно, це для нього чудова можливість, і я б анітрохи не шкодувала, якби він хоч би трохи переймався тим, що не зможе приїхати в Чорноводдя. Але він не переймається.

Що ж, я сподіваюся, Чорноводдя і колишнє життя тут перетворилися для нього на чарівну казку, яку тепер він згадує день у день.

Я навіть не уявляла собі, що покладала стільки сподівань на приїзд Ільзи і Тедді влітку, або наскільки сильно надія на це допомагала мені, коли мені було зле взимку. Коли я думаю, що цього літа так і не почую посвисту Тедді з гайка Високого Джона, жодного разу не натраплю на нього на Завтрашній Стежці, не обміняюсь із ним значущим захопленим поглядом у натовпі, коли станеться щось особливе для нас обох… Коли про це міркую, мені видається, ніби всі барви зникли з мого життя, залишивши один тільки сірий колір, наче старі вицвілі клаптикові речі.

Пані Кент зустріла мене вчора коло пошти й зупинилася поговорити, що вона загалом робить вкрай рідко. Вона ненавидить мене як нікого.

«Гадаю, ти вже знаєш, що Тедді не приїде цього літа?»

«Так», — коротко відповіла я.

Я прочитала у її очах справжній тріумф перед тим як вона розвернулась і пішла. І я розумію чому. Вона дуже засмучена, що Тедді не приїде до неї, але похмуро радіє, що він не приїде й до мене. Це ясно показує, що вона переконана, що я більше нічого не значу для нього.

Наважуся засвідчити, що вона має рацію. Та все одно, ніщо не може залишатися похмурим навесні.

До речі, Ендрю посватався! Посватався до дівчини, про яку тітка Едді не втомлюється повторювати: «Я б не могла бути більш задоволеною вибором Ендрю, навіть якби обрала її сама!» Те саме вона сьогодні сказала й тітці Елізабет. Тітці Елізабет. У моїй присутності. Тітка Елізабет була з нею холодно чемною — або вважає, що була такою. Тітка Лаура втерла сльозу (тітка Лаура завжди втирає сльозу, коли дізнається, що хтось народився чи помер, одружився чи посватався, прийшов чи пішов, чи вперше за щось проголосував). І все ж вона не змогла приховати деякого розчарування: Ендрю міг би стати надійним чоловіком для мене. Але як на мене, Ендрю бракує «серця з перцем».

Розділ 3

Смерть пана Карпентера

Спершу ніхто не думав, що недуга пана Карпентера серйозна. Він нормально переносив напади ревматизму в попередні роки, відлежуючись по декілька днів. Після цього він повертався на роботу, як завжди похмурий і саркастичний, з новими колючками, готовими зірватись з язика. Пан Карпентер завжди казав, що вчителювання у Чорноводді насправді не таке, яким здається. У нашій школі нема нічого й нікого, крім зневажливої та бездушної молоді, говорив він. І в усій школі нікого, хто міг би бодай правильно вимовити слова «лютий» чи «середа».

— Я втомився намагатися зварити суп у ситі, — шорстко казав він.

Тедді, Ільза, Перрі та Емілі — чотири учні, які відвідували школу з невичерпним натхненням — завершили навчання. А пан Карпентер мабуть втомився… від усього. Він не був старим, проте спалив своє життя в молодості. Наклали свій відбиток на нього також і тихі, боязкі кроки жінки, яка була його дружиною. Жінки, яка так несподівано померла минулої осені. Ніхто ніколи не вважав, буцім вона багато значить для пана Карпентера, та після її похорону він стрімко «пішов на дно». Школярів почали лякати його гострий язик і дедалі частіші сплески люті. Батьки хитали головами та збиралися після закінчення навчального року шукати нового вчителя.