Емілі в пошуках веселки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Якими щасливими й безтурботними малими шибениками ми були в ті часи… — мовив Тедді голосом мудрого літнього чоловіка з купою клопотів, який згадує власну юнацьку безвідповідальність.

— Я хочу, щоб ти пообіцяв мені, — раптово сказала Емілі, — що, де б ти не був, дивлячись на цю зірку, згадуватимеш, що я вірю в тебе. Сильно і щиро.

— Пообіцяєш ти мені, що, дивлячись на цю зірку, думатимеш про мене? — спитав Тедді. — Або ліпше нехай кожне з нас пообіцяє, що, дивлячись на цю зірку, буде думати про іншого — завжди. Де б не був і протягом усього життя.

— Обіцяю, — захоплено мовила Емілі. Обожнювала, коли Тедді дивився на неї так, як тієї миті.

Романтична угода. Що все це означає? Емілі не знала. Вона знала лишень, що Тедді їхав з Чорноводдя, і життя без нього здавалося їй несподівано порожнім і холодним. Вітер з затоки, який дмухнув між деревами у гайку Високого Джона, був дуже сумним: літо полишало Чорноводдя, а на зміну йому надходила осінь. А горщик із золотом під кінцем веселки чомусь виявився далі, ніж здавалося.

Нащо вона почала розмову про ту зірку? Чому ялицеві пахощі в сутінках та останні відблиски променів на заході сонця восени змушують людей говорити абсурдні речі?

Розділ 2

Редакції та люди

18 листопада 19…

Сьогодні надійшов грудневий номер Травневого Гаю з моїм віршем «Летюче золото». Вважаю, цю подію таки слід занотувати у щоденнику, бо редактор виділив для мого вірша цілу окрему сторінку і навіть розмістив на ній ілюстрації до нього… Мій вірш уперше удостоєний такої честі. Хоча у глибині душі я вважаю його нікчемним. Коли я прочитала його панові Карпентеру й попросила сказати, що він про це думає, він лише чмихнув у відповідь. Пан Карпентер ніколи не хвалить того, що має в собі хоч краплинку недосконалості. Водночас він уміє красномовно мовчати. Але на перший погляд мій вірш здавався глибоким, і читач, який не надто любить розмірковувати, ніби щось таке у цьому є… І маю подякувати редакторові, який вирішив його проілюструвати: він не вдарив по моєму марнославству.

Але насправді ця ілюстрація мене не зачепила. Художник не вловив повністю того, що я вклала у вірш. Тедді впорався би краще… Тедді вправляється у своїх вміннях у Школі дизайну. А Вега все так само яскраво сяє щоночі. Цікаво, чи думає він про мене, коли бачить її? Цікаво, чи він взагалі її бачить… Мабуть, електричне освітлення на вулицях Монреалю затьмарює її. Певно, він часто бачиться з Ільзою. Жах як добре, що вони знають одне одного у тому величезному місті незнайомців.

26 листопада 19…

Сьогоднішній листопадовий вечір чарівний — м’який як літній і затишний як осінній. І весь вечір я сиділа у висхлому озерці і читала. Тітка Елізабет переконана, буцімто це найжахливіше місце, в якому тільки можна сидіти, й каже тітці Лаурі, що її лякає мій хворобливий потяг до того озерця. Особисто я не бачу в цьому анічогісінько хворобливого. Це казкова місцинка, чарівливі дикі пахощі якої вітри-блукальці розносять по всьому Чорноводдю. Там так тихо і спокійно, серед старих надгробків — невеликих зелених пагорбків з крихітним листям папороті, вигравіюваним на них. Під цими надгробками спочивають чоловіки та жінки, які жили в домі, в якому тепер живу я. Вони також у свій час перемагали та зазнавали поразок, але зараз і їхні перемоги, і поразки — все забуте й неважливе. Тут я ніколи не почуваюся дуже захопленою чи дуже засмученою. Тут усі речі позбавлені того, що здатне ятрити душу. Я люблю ті старезні піщаникові плити, особливо плиту на надгробку Мері Муррей з її славнозвісним «Я тут залишусь». У цей вислів, вигравіюваний на надгробку, її чоловік вклав усю гіркоту отрути, що її приховував за життя. Його могила розташована поряд з її, і я переконана, що вони давно пробачили одне одному. І напевно вони часом приходять сюди, тримаючись за руки, у місячному сяйві, дивляться на цей напис і сміються з нього. Лине час, і він усе більше тьмяніє та вкривається лишайниками, позбутися яких кузен Джиммі уже навіть не сподівається. Не за горами вже той час, коли напис перетвориться на рудувато-зеленувато-сріблясту мазанину на старому червоному камені.

20 грудня 19…

Сьогодні сталося дещо надзвичайне. Відчуваю приємний дрож по всьому тілу… Мою новелу «Без вини винний» надрукували у «Медісонс»!!!!!! Так, це заслуговує на кілька знаків оклику, щоб підкреслити. Якби не пан Карпентер, я б навіть написала це курсивом. Курсивом!.. Ні, я вже радше послуговуватимусь великими літерами. Складно домогтися, щоб тебе надрукували у «Медісонс», кому як не мені про це знати! Хіба не я надсилала їм свої твори знову і знову, а у відповідь отримувала відмову за відмовою? І зараз переді мною несподівано прочинилися двері. Те, що мене надрукували у «Медісонс» — це ясний і чіткий знак, що я вже десь на підході до альпійської вершини. Редактор був навіть настільки ласкавим, щоб відписати мені, що моя новела чудова! Приємний чоловік.

У листі також був чек на п’ятдесят доларів. Скоро я вже навіть зможу повернути тітці Рут і дядькові Воллесу ті гроші, які вони витратили на моє навчання у Шрусбері. Тітка Елізабет як завжди поглянула на чек з підозрою, однак уперше не спитала, чи я впевнена, що банк справді виплатить мені ці гроші. Добрі блакитні очі тітки Лаури запроменіли гордістю. Очі тітки Лаури завжди саме променіють. Вона справжня вікторіанка. Очі едвардіанців можуть блищати, сяяти, горіти, але вони ніколи не променіють. А інколи я хочу бачити саме променисті очі… особливо коли вони променіють у відповідь на мій успіх.

Кузен Джиммі каже, що, на його думку, «Медісонс» вартує всіх журналів янкі, разом узятих.

У Діна Пріста я також спитала, чи до вподоби йому «Без вини винний». Якби ж він відповів ствердно! Він ніколи не схвалює написаного мною. А я, здається, майже прагну змусити його схвалити. Я відчуваю, що лише його оцінка є справедливою і адекватною, окрім оцінки пана Карпентера.

До речі про Діна. Якимось загадковим чином він примудряється молодшати замість ставати старшим. Усього декілька років тому він видавався мені глибоким старцем, а зараз здається лише літнім. Якщо продовжуватиме в тому ж дусі, скоро стане зовсім молодим. Гадаю, так стається через те, що я починаю розумово дорослішати і вже сприймаю його трохи інакше. Тітці Елізабет наша дружба не подобається сильніше, ніж будь-що у світі. У неї стійка неприязнь до всіх Прістів. Але, якщо бути відвертою, я навіть не уявляю, що б робила без Дінової дружби. Це одна з найяскравіших окрас мого життя.

15 січня 19…

Сьогодні вітряно. Всю минулу ніч я лежала без сну через відмови, які спіткали чотири моїх рукописи. Ці свої твори я вважала особливо гарними. Як і казала панна Роял, я почуваюся повною ідіоткою через те, що не поїхала з нею до Нью-Йорка, коли мала таку можливість. О, тепер я чудово розумію немовлят, які завжди плачуть, прокидаючись уночі. Як часто мені теж хочеться так вчинити… У такі миті мою душу гнітить абсолютно все і ніщо не в змозі мене розрадити. Я весь ранок була похмура і засмучена і чекала надходження пошти як єдиного рятунку від лютого невдоволення собою. Пошта — це завжди захопливе очікування й невідомість: що надійшло цього разу? Лист від Тедді? Листи від нього завжди найдужче зігрівають душу. Жаданий тонкий конвертик із чеком? Красномовний товстий конверт із іншими відмовами? Черговий набір хвилюючих Ільзиних карлючок? Виявилось, нічого подібного. Всього лише лист «від кузини Бейли Грант з Гусячого Ставу», яка обурена тим, що я нібито «вставила» її у своє оповідання «Шкідливість звички», тоді як сюжет схожий насправді на багато інших оповідань канадських авторів. Саме сповнений докору лист кузини я й отримала сьогодні. Вона пише, що я «мала б пощадити почуття старого друга, який завжди бажав мені добра». Вона «не звикла до висміювань у газетах» і сподівається, що в майбутньому я утримаюся від подальших дотепів на її адресу, опублікованих у пресі. Однак, якщо на те пішло, то «кузина Бейла» пише просто і без прикрас, і в той час як певні частини її листа мене засмутили, інші просто обурили! Я навіть не думала ні про яку кузину Бейлу, пишучи те оповідання. Персонажа тітоньки Кейт я просто вигадала. А навіть якщо я й думала про кузину Бейлу, то вже вставити її в оповідання я ніяк не могла. Надто вже вона дурна і пересічна. І ні краплі не схожа на тітоньку Кейт, яку я зробила яскравою метикуватою наділеною почуттям гумору старою панною.

Але в кузини Бейли стало дурості на те, щоб написати ще й тітці Елізабет, і на родинній нараді я отримала прочухана. Тітка Елізабет не вірить у мою безневинність: вона наполягає, що тітонька Кейт — це точнісінька копія кузини Бейли. Після цього вона смиренно попросила мене (при тому, що тітка Елізабет і смиренне прохання — речі несумісні) не створювати карикатур на родичів у моїх майбутніх творах.

«Це не личить Мурреївні, — сказала тітка Елізабет уже у своїй звичній манері. — Заробляти гроші на виставлянні напоказ особливостей тих, хто бажає їй добра!»

Усе це означає лиш те, що збулося ще одне передбачення панни Роял. Чи ж мала вона рацію щодо всього іншого? Якщо так…

Але гірше за все було те, що кузен Джиммі після прочитання «Шкідливості звички» лише усміхнувся.

«Це таки справді не хто інший як стара Бейла, курчатку, — прошепотів він. — Гарно ти втнула! Ти справді змалювала її у тітоньці Кейт. Я впізнав її, ще й першої сторінки не дочитавши. Її завжди впізнаєш за носом». От халепа! Я примудрилася наділити тітоньку Кейт «прямим довгим носом». Не можу навіть заперечувати, що ніс кузини Бейли прямий і довгий. Людей страчували й через менш вагомі докази. Не було сенсу розпачливо волати, що про кузину Бейлу я навіть не думала. Кузен Джиммі лише кивнув і знов усміхнувся.

«Звісно. Таке краще тримати в таємниці. Варто тримати в таємниці будь-який твір, якщо він такий же чарівний».

Але найогидніше в усій цій історії те, що якщо тітонька Кейт справді така подібна до кузини Бейли Грант, то я не впоралася з задачею, яку поставила перед собою.

Що ж, принаймні тепер я почуваюся значно краще, ніж коли почала це писати. Це трохи втихомирило мої розпуку, обурення і розчарування.

Ось чому я вірю в чудодійну силу щоденника.

3 лютого 19…