— А от і правда! — відказав Мік. — Дівчата ж — як малі діти. Коли мої небожі нашкодять, сестра каже їм: «Ви робитеся зовсім такими, як ваш дядько Мік». А вони, бісові діти, гадають, що кращого за мене дядька в світі немає! От чортяки, га?
— Лаятися — негарно.
— Авжеж, негарно, — лагідно погодився Мік.
— І, будь ласка, не бгайте покривало. Старша сестра прийде сьогодні рано.
Старша сестра була огрядна жінка з родимкою на підборідді, з якої стирчали три чорні волосинки.
— Узяла б та й висмикнула їх, — зауважив якось Мік, коли вона вийшла з палати. — Але в кожної жінки — свої химери, їй здається: як вона висмикне волосок, то тим самим признається, що він у неї був. Через те вона його відрощує і вдає, ніби його немає. Ну, та нехай. І з тією бородою, і без неї вона переважить будь-якого дядька.
Старша сестра швидко переходила від ліжка до ліжка в супроводі сестри, яка шанобливим тоном доповідала про все, що, на її думку, варте було уваги.
— Його рана чудово загоюється. Цьому хворому ми ставили гірчичники.
Старша сестра вважала своїм обов’язком підбадьорювати хворих.
— Немає ліків кращих за слушно сказане слово, — любила казати вона, наголошуючи на кожному з останніх трьох слів окремо, немов повторюючи скоромовку.
Халат їй накрохмалювали так, що в ньому важко було ходити, й іноді здавалося, ніби рухами її керує, смикаючи за невидимі нитки, сестра, яка йшла позаду.
На той час, як вона з’явилася нарешті на порозі палати, хворі вже скінчили свої ранкові розмови й сиділи чи лежали, очікуючи її появи, намагаючись не ворушитися, щоб не зім’яти бездоганно застелені постелі, й міркуючи про свої недуги.
Позаочі Мік не щадив старшої сестри, але тепер, коли вона наближалася до його ліжка, дивився на неї нервово і злякано.
— Ну, як ваші справи, Бурк? — спитала вона удавано бадьоро.
— Добре, дякую, — у тон їй відповів Мік, але далі прикидатися не зміг. — Плече й досі болить, хоч, здається, вже менше. А от руки здійняти ще не можу. Видно, кепські мої справи, га?
— Та що ви, Бурк. Лікар вами цілком задоволений.
Вона всміхнулася до нього й пішла далі.
— Заспокоїла ти мене, аякже, — пробурмотів Мік, коли вона вже не могла його почути.
Підходячи до мого ліжка, старша сестра завжди робила солодкаву міну, як ото дорослі, коли втішають чи розважають дитину, а самі думають, яке враження це справляє на інших дорослих. Я в таких випадках завжди страшенно ніяковів, почуваючи себе так, наче мене виштовхнули на сцену й зажадали, щоб я декламував вірша.
— Ну, а як сьогодні наш юний герой? Кажуть, ти вранці часто співаєш. Може, заспіваєш якоїсь для мене?
Я знітився й нічого не відповів.
— Він співає «Тпрусь, тпрусь, чорний коте», — сказала сестра, виступивши наперед. — І в нього так гарно виходить.
— Певно, колись ти станеш співаком, — сказала старша сестра. — Ти хотів би стати співаком?
Не дожидаючись відповіді, вона обернулася й сказала сестрі:
— Діти здебільшого мріють бути паровозним машиністом. От, наприклад, мій небіж. Я купила йому іграшковий поїзд, і він тільки ним і грається.
Вона обернулася до мене:
— Завтра ти заснеш, а як прокинешся, твоя ніжка буде в гарнесенькому білому коконі. Правда ж, це буде цікаво? — А тоді знов обернулася до сестри: — Операцію призначено на десяту тридцять.
— Що таке операція? — спитав я Енгуса, коли вони пішли.
— Ет, нічого особливого. Поворожать трошки над твоєю ногою… полагодять її… Тим часом ти спатимеш.
Я зрозумів, що він не хоче пояснювати мені, й на мить мене охопив страх.