Я вмію стрибати через калюжі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нянечка Конрад, молоденька сміхотлива пампушечка, була улюбленицею Енгуса. Коли йому приносили апельсини, він завжди залишав один для неї.

— Гарне дівчатко, — якось сказав він, коли вона, поспішаючи кудись, на ходу всміхнулася до нього. — От візьму й примушу її піти подивитися родину Бланш.

До міста саме мала прибути на щорічні гастролі мандрівна трупа «Майстри естради», і хворі вже обговорювали зміст яскравих афіш, які сповіщали про гастролі.

— Про цю родину Бланш я вам одне скажу, — заявив Мік. — Працює вона на совість. Там є один хлопець — він виступав тут торік — ну, просто чудо!.. Він грав «На ній троянд червоних був вінок» на пляшках з-під пива, і так грав, що, хай йому грець, аж сльози на очі напливали. Маленький такий хлопчина і з виду непоказний — зустрів би його в шинку, то й уваги не звернув би. Ех, шкода, що цього року не доведеться їх побачити.

Коли на світанку другого дня після початку гастролей нянечка Конрад вбігла до палати, Енгус уже не спав — йому нетерпеливилось почути її враження.

— Ну, як сподобалося? — гукнув він їй.

— Ох, це було чудово! — відповіла вона. — Ми сиділи в другому ряді.

Її пухкі щоки сяяли після ранкового вмивання. Вона замовкла на мить — переглянула книгу записів, що лежала на столику біля дверей, — тоді підбігла до Енгуса і, поправляючи його постіль, захоплено зацокотіла:

— Це було просто казково! В залі — жодного вільного місця. А той, що перевіряв квитки при вході, був у чорному кашкеті з червоною околицею.

— То, мабуть, сам старий Бланш, — озвався Мік з того боку палати. — Він завжди там, де пахне грішми.

— Ніякий він не старий! — обурилася нянечка Конрад.

— Ну, тоді його син, — сказав Мік. — Хіба не однаково.

— Розповідай же далі, — сказав Макдональд.

— А маленький хлопчина грав на пивних пляшках «На ній троянд червоних був вінок»? — не вгавав Мік.

— Грав, — нетерпляче відповіла йому нянечка Конрад. — Тільки не «Троянди», а «Батьківщино, мила батьківщино».

— А були там добрі співаки? — спитав Енгус. — Шотландських пісень співали?

— Ні, шотландських не співали. Виступав один дядечко — смішний-пресмішний, — співав «В мого тата ковані чобітки». Ми аж за боки бралися з реготу. А ще виступав один швейцарець, він і убраний був по-швейцарському, і співав тірольських пісень, але…

— А що то за пісні — тірольські? — спитав я.

Я перехилився над краєм ліжка, намагаючись присунутись якомога ближче до нянечки Конрад, щоб не пропустити жодного її слова. Цей концерт здавався мені не менш захопливим видовищем, ніж ковбойський цирк. Як мені хотілося побачити бодай отого чоловіка в чорному кашкеті з червоною околицею! Нянечка Конрад здавалася мені тепер незвичайною, винятковою особою: побачивши цю виставу, вона мовби здобула щось таке, чого в неї не було раніше.

— Такі, що їх співають високим-високим голосом і з переливами, — квапливо пояснила вона мені і знов обернулася до Енгуса. — В мене в Бендіго був один знайомий хлопець. Такий довгань, ну, і взагалі… — Вона засміялася й заправила кучерик, що вибився з-під чепчика. — Тож отой мій знайомий, хоч вірте, хоч ні, співав по-тірольському не гірше за цього швейцарця. Знаєте, містере Макдональд, ми з ним зустрічались, і я ладна була слухати його цілісіньку ніч. І от що я вам скажу: голосу в мене нема, але я часто співаю — для власної втіхи, і не подумайте, що хвалюся, — на музиці я знаюся-таки непогано. Як-не-як, сім років навчалася, тож мусила щось затямити. Так-от, кажу вам як людина, що на цій справі знається: концерт мені дуже сподобався, але цьому швейцарцеві до Берта ой як далеко — хоч вірте, хоч ні.

— А чого ж, я вірю, — беззастережно погодився Макдональд.

Видно, він не знав, що до цього додати.

Мені хотілося, щоб він і далі розпитував нянечку Конрад про концерт, але вона вже відвернулася від нього й заходилася поправляти мою постіль. Вона схилилася наді мною, підтикаючи край простирадла під матрац, і я побачив її обличчя зовсім близько.

— Ти мій хлопчик, правда ж? — спитала вона, зазираючи мені в очі й усміхаючись.

— Атож, — відповів я здушеним голосом, неспроможний відвести від неї очей, — і раптом відчув, що кохаю її. Збентежений, зніяковілий, я не міг більше вимовити ні слова.

Несподівано вона нахилилася, поцілувала мене в чоло, знов усміхнулась і перейшла до Міка, який сказав їй:

— Знаєш, а мені б цього теж не завадило. Всі кажуть, що душею я дитина.

— І не соромно вам, сімейному чоловікові, казати таке! Що, якби ваша дружина почула? Ні, ви, мабуть, лихий чоловік.

— Авжеж, лихий! І добрих не люблю. Та й дівчата їх не люблять!

— Неправда ваша! — обурено вигукнула нянечка Конрад.