Усі вогні ­— вогонь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли вони починали роботу, до них підійшла дівчина з «дофіна» і вчепилась інженерові в руку. Він пошепки пояснив дівчині, що сталося, і, заспокоївши, відвів до її машини. Таунус з товаришем поклали тіло в багажник, а власник «ДКВ» при світлі ліхтаря, який тримав солдат, узявся заліплювати багажник «каравели» клейкою стрічкою. Оскільки дружина «двісті третього» вміла водити машину, вирішено було, що її чоловік візьме на себе «каравелу», що стояла праворуч від «двісті третього», тож уранці дівчинка виявила, що у її тата є ще одна машина, й годинами розважалася і гралась, переходячи з однієї машини до іншої, і навіть переносила частину своїх іграшок до «каравели».

Вперше холодно стало навіть удень, та так, що не хотілося й думати про те, щоб виходити з машини без піджака чи куртки. Дівчина з «дофіна» й черниця склали список усіх теплих речей, які мала їхня група. Дехто несподівано виявив у своїх валізах светри, ковдри, плащі або легкі пальта. Їх теж переписали і розподілили між усіма. Знову скінчилась вода, і Таунус послав трьох із своєї групи, серед них й інженера, налагодити зв’язки з місцевим населенням. Важко сказати, чому, але опір селян був усюди однаковий; варто було тільки зійти з шосе, як звідкілясь падала просто злива каміння. Уночі хтось запустив у машини косою, вона вдарилась об дашок «ДКВ» і впала поряд з «дофіном». Комівояжер зблід, але не рушив з місця, та американець із «де сото» (який не входив до групи Таунуса, але користувався загальною симпатією за гострий язик і веселий сміх) вискочив з машини, і, розкрутивши косу над головою, швиргонув її в поле, пославши услід голосну лайку. Таунус, однак, вважав, що не варто загострювати ворожість, може, їм ще доведеться вийти по воду.

Вже давно ніхто не рахував, на скільки метрів їм пощастило просунутися уперед протягом цього дня чи останніх днів. Дівчина з «дофіна» вважала, що десь на вісімдесят чи й на двісті; інженер був налаштований значно менш оптимістично, але розважався тим, що продовжував і ускладнював розрахунки своєї сусідки, і час від часу робив спроби відбити її у комівояжера з «ДКВ», який залицявся до неї у своєму професійному стилі. Того ж вечора хлопець, якому Таунус доручив вести «флориду», прийшов повідомити керівника, що власник «форда-меркурі» пропонує воду за добру ціну. Таунус відмовився від пропозиції, однак надвечір черниця попросила у Таунуса ковток води для старої із «сітроена», яка мучилась, але не нарікала; чоловік не відпускав її руки, і черниці, й дівчина з «дофіна» по черзі доглядали її. Лишилося півлітра води, і жінки залишили її для старої та для дами з «больє». Тієї ночі Таунус заплатив зі своєї кишені за два літри води. Форд-Меркурі пообіцяв наступного дня дістати ще води, але за подвійну ціну. Зібратися й поговорити про все тепер було важко, бо ж стояла така холоднеча, що ніхто не виходив з машин, хіба що в нагальній потребі. Акумулятори потроху почали розряджатися — і їх треба було час від часу відключати; Таунус вирішив, що два найзручніші автомобілі слід виділити про всяк випадок на хворих. Загорнувшись у ковдри і ганчірки (хлопці з «сімки» зняли чохли з задніх сидінь своєї машини і зробили з них щось на зразок накидок і шапок, а інші почали їх наслідувати), кожен намагався, по можливості, рідше відчиняти дверцята, щоб зберігати тепло. В одну з таких крижаних ночей інженер почув плач дівчини з «дофіна». Легесенько, нечутно він відчинив дверцята її машини, торкнувся у темряві її обличчя і погладив мокру щоку. Майже без опору дівчина дозволила провести себе у «чотириста четвертий», інженер допоміг їй влаштуватися на сидінні, вкрив єдиною ковдрою, а зверху ще й своїм плащем. У цій машині, перетвореній на санітарну, накритій брезентом, темрява була суцільною; потім інженер опустив ще й обидва сонцезахисні щитки і почепив на них свою сорочку і светр, щоб машина була цілком затемнена. Перед світанком дівчина сказала йому на вухо, що ще до того, як вона розплакалась, їй здалося, що вона бачить здалеку праворуч вогні якогось міста.

Можливо, це й справді було місто, але через вранішній туман не можна було нічого розгледіти далі, ніж на двадцять метрів. Як не дивно, але цього дня колона просунулась уперед на досить-таки велику відстань, може, на двісті чи триста метрів. І тоді ж по радіо (його вже майже ніхто не слухав, за винятком Таунуса, який вважав своїм обов’язком бути в курсі подій) передали нове повідомлення; диктори захоплено говорили про надзвичайні заходи для звільнення автостради і посилались на самовіддану працю дорожних бригад і поліції. Несподівано одна з черниць почала марити. Розгублена товаришка дивилась на неї, а в цей час дівчина з «дофіна» змочувала хворій скроні залишками парфумів, черниця ж говорила щось про Армагедон, про дев’ятий день, про кари Господні. Значно пізніше, під снігопадом, який почався пополудні і поступово засипав автомобілі, прийшов лікар. Він пошкодував, що не може зробити хворій укол заспокійливого, і порадив покласти черницю в машину з хорошим опаленням. Таунус помістив її у свій автомобіль, а хлопчик перебрався у «каравелу», де була також його маленька приятелька з «двісті третього»; вони гралися своїми іграшковими автомобілями і дуже гарно бавились — бо ж тільки вони й не відчували голоду. Увесь цей і наступний день снігопад майже не припинявся; і коли колоні треба було просунутися на кілька метрів уперед, належало вирішити, як і чим розчищати снігові замети, що виросли поміж машинами.

Нікому не спадало на думку дивуватися, як і чому саме так розподіляються поміж усіма харчі і вода. Єдине, що міг зробити Таунус тепер, це керувати розподілом спільних запасів і намагатися якнайкраще виміняти щось на щось. Форд Меркурі і ще Порше кожного вечора торгували харчами. Таунус й інженер узялися розподіляти харчі відповідно до фізичного стану кожного. Важко було повірити, але старенька із «сітроена» все ще була жива, хоч і поринула у напівзабуття, й жінки намагалися привести її до тями. Дама з «больє», яка страждала за кілька днів перед тим від млості і запаморочення, відчула себе значно краще, коли похолоднішало, й більше за інших допомагала черниці доглядати її приятельку, що все ще почувалася дуже кволою і трохи не в собі. Дружина солдата і Двісті Третього опікувалися обома дітьми; комівояжер із «ДКВ», можливо, щоб втішитися, бо ж дівчина з «дофіна» обрала інженера, а не його, годинами розповідав дітям казки. Ночами починалося інше життя, таємне і глибоко приватне, нечутно відчинялися дверцята машин, щоб впустити або випустити скоцюрблену від холоду постать; ніхто не дивився на інших, очі всіх були так само сліпі, як і морок навколо. Під брудними ковдрами, в затхлому повітрі, що пахло комірчиною і заношеною білизною, ці люди з брудними, відрослими нігтями здобували собі трохи щастя. Дівчина з «дофіна» не помилилась: вдалині виблискувало вогнями місто, вони поступово наближались до нього. Надвечір юнак із «сімки», незмінно закутаний у ганчір’я з чохлів і зелене рядно, вибирався на дах своєї машини і завмирав там, як вартовий. Втомившись марно вивчати виднокіл, він уже вкотре озирав автомобілі, що оточували його звідусіль; з деякою заздрістю помічав Дофін у автомобілі Чотириста Четвертого, руку, що пестила тонку шию, завершення поцілунку. Жартуючи, тепер, коли дружба з Чотириста Четвертим була відновлена, він гукав до них, що ось зараз колона рушить; тоді Дофін змушена була лишати Чотириста Четвертого і пересідати в свою машину, але незабаром вона поверталась до інженера у пошуках тепла, а хлопцеві із «сімки», мабуть, теж дуже кортіло привести до своєї машини яку-небудь дівчину з іншої групи, але де вже думати про таке, коли стоїть холоднеча, та ще ж й живіт судомить від голоду, не кажучи вже про те, що група, яка посувалась безпосередньо перед ними, відверто ворогувала з групою Таунуса після випадку з бляшанкою згущеного молока, і, не рахуючи офіційних зв’язків з Фордом Меркурі і Порше, з іншими групами стосунки були практично неможливі. І хлопець із «сімки» лише сумно зітхав і знову займав свій пост, доти, доки холод і сніг не заганяли його, тремтячого, у машину.

Однак холод потроху відступав, і після дощів та вітрів, які довели всіх до нервового перенапруження і ускладнили добування провіанту, врешті настали прохолодні сонячні дні, коли можна було вийти з машини, відвідати сусіда і знову налагодити стосунки з іншими групами. Керівники груп обговорили ситуацію, і вирішено було насамперед помиритися з сусідами попереду. Про те, що несподівано щез Форд Меркурі, говорили довго, але ніхто так і не здогадався, що ж могло з ним статися; однак Порше і далі відвідував і контролював чорний ринок. Завжди залишався якийсь запас води чи консервів, хоча й ці запаси танули, і Таунус з інженером намагалися вгадати, що ж станеться у той чорний день, коли в них вже не лишиться грошей, які можна буде віднести Порше. З’являлися думки навіть про насильницькі дії — пропонували захопити Порше і змусити його розкрити джерело харчів, але якраз у ці дні колона просунулась уперед на велику відстань, і керівники груп вирішили почекати ще, уникаючи таким чином ризику зіпсувати все. Інженера, якому врешті-решт все стало раптом якимсь приємно байдужим, налякало несміливе зізнання дівчини з «дофіна», але, подумавши, він вирішив, що ніяк не міг би уникнути цього, і думка про те, що він міг би мати від неї сина, здалась йому такою ж природною, як вечірній розподіл харчів або ж таємні вилазки на узбіччя автостради. Навіть смерть старенької з «сітроена» вже не могла нікого здивувати. Довелося знову попрацювати темної ночі, сидіти з її чоловіком і втішати його, бо він відмовлявся розуміти те, що сталося. Двоє з передньої групи побилися між собою, і Таунус повинен був виступити в ролі третейського судді і залагодити їхню суперечку. Все сталося раптом, непередбачено. Головне почалося тоді, коли вже ніхто цього не чекав, і найбільш безтурботний з усіх перший зрозумів, що ж сталося. Забравшись на дах «сімки», веселун-вартовий подумав, що виднокіл якось змінився (пора була вже надвечірня, жовтувате сонце ледь випромінювало своє скупе світло) і що метрів за п’ятсот від них, чотириста, триста, двісті — відбувається щось незрозуміле. Він прокричав це Чотириста Четвертому, Чотириста Четвертий сказав щось Дофін, і та швиденько перебралась до своєї машини; Таунус, солдат і селянин вже бігли з різних боків, а з даху «сімки» хлопчина вказував уперед і без угаву повторював радісну звістку, ніби й сам намагався переконати себе в тому, що те, що він бачить — правда; потім почувся шум, пожвавлення, щось схоже на важкий, але невтримний рух, пробудження від тяжкого нескінченного сну і випробування сил. Таунус голосно скомандував усім вернутися до своїх машин; «больє», «сітроен», «фіат-600», «де сото» рушили з місця в єдиному пориві. Тепер почали рухатися й «2НР», «таунус», «сімка» й «аріан», і хлопчина з «сімки», пишаючись, як переможець, повернувся до Чотириста Четвертого і махав йому рукою, аж поки «пежо-404», «дофін», «2НР» з черницями і «ДКВ» у свою чергу рушили з місця. Усім, однак, хотілося знати, скільки це триватиме; Чотириста Четвертий цікавився цим майже мимохідь, намагаючись тим часом триматися на одній лінії з Дофін, і підбадьорливо усміхався їй. Позаду вже рухалися «фольксваген», «каравела», і «флорида», спочатку на першій швидкості, потім на другій, нескінченно довго на другій, але вже не виключаючи мотора, як це бувало стільки разів, нога впевнено натискає на акселератор, ось-ось можна перейти на третю швидкість. Чотириста Четвертий простягнув ліву руку і зустрів руку Дофін, ледь торкнувся кінчиків її пальців, побачив на обличчі дівчини усмішку надії і зневіри і подумав, що незабаром вони приїдуть у Париж і вимиються, кудись разом підуть — до нього чи до неї — і вимиються, поїдять і знову будуть митися, митися без кінця, і їстимуть, і питимуть, а потім уже все інше, спальня, умебльована, як і належить, і ванна, і мильна піна, і гоління, справжнє гоління, і вбиральня, і цівки гарячої води, що стікає по грудях і ногах, і манікюрні ножиці, і біле вино, вони вип’ють білого вина, перш ніж поцілуватися і відчути, що обоє пахнуть лавандою й одеколоном, раніш ніж пізнають одне одного по-справжньому, серед чистих простирадл, і знову купатимуться, цього разу вже для забави і пестощів, а потім кохатимуться — на чистих простирадлах, серед піни й лаванди, різних щіток і щіточок, — а вже потім замисляться над тим, що слід робити, подумають про сина, про всілякі життєві проблеми, про майбутнє, і все це буде, якщо вони не затримаються, якщо колона буде рухатися, — нехай на другій, аби тільки рухатися. Торкнувшись бампером «сімки» Чотириста Четвертий відхилився на сидінні назад, відчув, як зростає швидкість, відчув, що може натиснути на акселератор, не боячись наскочити на «сімку», і що «сімка» теж пришвидшила рух, не боячись вдаритися у «больє» попереду неї, і що позаду йде «каравела», і швидкість цих машин дедалі зростає, і що можна вже сміливо перейти на третю швидкість, і швидкість перемикається майже автоматично, і хід робиться м’яким і ще швидкіснішим, і Чотириста Четвертий поглянув ніжним розчуленим поглядом ліворуч, шукаючи погляд Дофін. Зрозуміла річ, при такій швидкості паралельність рядів порушилась. Дофін випередила його майже на метр, і Чотириста Четвертий бачив її потилицю і ледь-ледь профіль, саме тоді, коли вона поверталась, щоб поглянути на нього, і порухом виказала подив, помітивши, що Чотириста Четвертий відстає щоразу більше. Намагаючись заспокоїти її усмішкою, Чотириста Четвертий різко натиснув на акселератор, але майже відразу змушений був загальмувати, бо мало не наскочив на «сімку»; він коротко натиснув гудок, але юнак із «сімки», поглянувши на нього крізь заднє скло, жестом пояснив, що нічого не може вдіяти й показав при цьому лівою рукою на «больє», що притислося до його автомобіля. «Дофін» йшов на три метри попереду поряд із «сімкою», і дівча із «двісті третього», який рухався біля «чотириста четвертого», махало до нього руками і показувало йому свою ляльку. Невелика червона пляма праворуч вивела інженера з рівноваги; замість «2НР», що належав черницям, чи солдатового «фольксвагена» він помітив поруч незнайомий йому досі червоний «шевроле», і майже в ту мить «шевроле» вирвався уперед, а за ним «лянча» і «рено-8». Ліворуч біля нього йшов «сітроен», який випереджав його метр за метром, але перш ніж його місце зайняв «пежо», Чотириста Четвертому пощастило розгледіти попереду «двісті третій», що затулив від нього «дофіна». Група розпадалася, переставала існувати, «таунус», очевидно, рухався десь на два десятки метрів попереду, за ним «дофін», водночас третій ряд зліва спізнювався, бо замість «ДКВ» комівояжера перед очима у Чотириста Четвертого миготів багажник якогось старого чорного фургона — чи то «сітроена», чи «пежо». Автомашини мчали на третій швидкості, то обганяючи одна одну, то відстаючи, залежно від загального ритму руху всього ряду, а обабіч шосе у передвечірній імлі з’являлись і зникали дерева й будинки. Потім засвітилися червоні вогні, кожен вмикав їх за тим, хто йшов попереду, несподівано западала ніч. Час від часу звучали гудки, стрілки спідометрів повзли все вище, деякі ряди рухалися зі швидкістю сімдесят кілометрів, інші — шістдесят п’ять, ще інші — шістдесят. Чотириста Четвертий все ще сподівався, що, то вириваючись уперед разом із своїм рядом, то трохи відстаючи, він урешті якось та порівняється з Дофін, але кожна наступна мить переконувала його, що група розпалася остаточно, що вже не повторяться ні звичні зустрічі, ні ритуальний розподіл харчів, ні воєнні наради у машині Таунуса, ні пестощі Дофін у передсвітанковій тиші, ні сміх дітлахів, які бавляться іграшковими автомобілями, ні образ черниці, що перебирає чотки. Коли засвітилися вогники «сімки» на знак того, що вона гальмує, Чотириста Четвертий збавив швидкість з абсурдним відчуттям надії і, загальмувавши, вискочив з машини і побіг уперед. Крім «сімки» і «больє» (позаду лишалась «каравела», але це його не цікавило тепер) він не впізнав жодної машини; крізь скло незнайомих автомобілів із здивуванням, а може, й обурено дивилися на нього незнайомі обличчя, яких він ніколи досі не бачив. Автомобільні гудки змусили Чотириста Четвертого швидко вернутися до свого автомобіля. Юнак із «сімки» дружньо помахав йому рукою, мовби розуміючи його, і вказав рукою у напрямку Парижа. Колона рушила знову, протягом кількох хвилин рухалась повільно, а потім вже так, ніби автострада звільнилась остаточно. Ліворуч від «чотириста четвертого» рухався «таунус», і на якусь мить інженерові здалося, що група знову збирається, що налагоджується порядок, що можна рухатися вперед, нічого не руйнуючи. Але «таунус» цей був зелений, за кермом його сиділа жінка в окулярах і незворушно дивилася вперед. І не залишилось нічого іншого, як віддатися рухові, як автоматично пристосуватися до швидкості автомобілів, що його оточували, й не думати. У «фольксвагені» солдата лишилась його шкірянка, а у Таунуса — книга, яку він читав у перші дні, майже порожня пляшечка з лавандою — у черниць з «2НР». А в нього — він зараз щомиті гладив його — був тепер маленький плюшевий ведмедик, якого Дофін подарувала йому замість амулета. Раптом він спіймав себе на безглуздій думці про те, що о пів на десяту будуть розподіляти харчі і що треба відвідати хворих і обговорити ситуацію з Таунусом і селянином з «аріана», а потім западе ніч, і Дофін нечутно прослизне до його машини, і будуть на небі зорі або набіжать хмари — буде життя. Так, саме так і повинно бути, неможливо, щоб усе скінчилось назавжди. Може, солдатові пощастить дістати ще трохи води, що її за останні години вони всю випили; так або інакше, можна розраховувати на Порше, якщо заплатити йому стільки, скільки він зажадає. А на радіоантені безглуздо тріпотів прапорець з санітарним червоним хрестом, і машини мчали вперед тепер вже зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину, до вогнів, що поволі збільшувалися, й ніхто вже не знав, навіщо потрібен цей стрімкий біг машин поночі серед інших незнайомих автомобілів, навіщо взагалі ця шалена швидкість, цей поспіх, у якому ніхто нічого не знає про інших і пильно дивиться вперед, тільки вперед.

Переклад Юрка Покальчука

Здоров’я хворих

Коли тітонька Клелія раптом занедужала, родину охопила паніка і впродовж кількох годин ніхто не був здатний реагувати й запропонувати план дій, навіть дядечко Роке, який завжди знаходив якнайкращий вихід з будь-якої ситуації. Карлосові зателефонували до контори, Роса й Пепа відпустили учнів, яким давали уроки гри на фортепіано та сольфеджіо, і навіть тітонька Клелія занепокоїлася більше через маму, ніж через себе. Вона була певна, що її хвороба несерйозна, а от мамі з її тиском та цукром не можна переповідати тривожні новини, всі добре пам’ятали, що лікар Боніфас перший зрозумів і схвалив рішення приховати від мами все, що стосувалося Алехандро. Якщо тітоньці Клелії доведеться дотримуватися постільного режиму, необхідно вигадати щось таке, щоб мама не запідозрила, що та хвора; історія з Алехандро й без того виявилася надто заплутаною, а тепер додалося ще це — найменша помилка, і мама взнає правду. Хоча дім великий, не слід було забувати, що мама має тонкий слух і небезпечну здатність угадувати, де саме перебуває кожен з нас. Пепа зателефонувала лікареві Боніфасу з горішнього поверху і повідомила брата й сестру, що лікар прийде якомога раніше, тож треба залишити прочиненими двері, аби йому не довелося дзвонити, щоб зайти. Поки Роса й дядечко Роке опікувалися тітонькою Клелією, яка двічі непритомніла й скаржилася на нестерпний головний біль, Карлос розважав маму, переповідаючи їй подробиці дипломатичного конфлікту з Бразилією й читаючи останні новини того надвечір’я. Мама була в доброму гуморі і не відчувала болю в попереку, як це траплялося майже завжди в годину післяобіднього відпочинку. Вона перепитувала всіх і кожного, що це з ними, що вони такі знервовані, і в домі заговорили про низький тиск і згубні наслідки консервантів у хлібі. У годину чаювання до мами, щоб розважити її розмовою, зайшов дядечко Роке, і Карлосові вдалося піти прийняти душ, після чого він став чекати лікаря. Тітонька Клелія почувалася краще, однак вона насилу могла поворухнутися в ліжку і майже втратила цікавість до всього, що турбувало її після першого запаморочення. Пепа й Роса почергово доглядали її, пропонуючи то чай, то воду, але тітонька не озивалася; надвечір у домі запанував спокій, і сестри з братом вирішили, що, можливо, хвороба тітоньки Клелії неважка, і завтра вона знову, наче й не було нічого, зайде о цій порі до маминої спальні.

З Алехандро справи були набагато гірші, бо він загинув в автомобільній катастрофі невдовзі після того, як прибув до Монтевідео, де на нього чекали в домі його приятеля-інженера. Відтоді минув майже рік, але для всіх — брата й сестер, тітоньки з дядечком — це наче щойно сталося; для всіх, крім мами, оскільки для мами Алехандро перебував у Бразилії, де якась фірма з Ресіфі[12] довірила йому спорудження цементного заводу. Ідея підготувати маму, вигадати для неї, буцімто Алехандро потрапив в аварію й дістав легкі ушкодження, не прийшла нікому з них до голови бодай після застережень лікаря Боніфаса. Навіть Марія Лаура, яка в перші години взагалі не тямила себе, завважила, що сказати таке мамі неможливо. Карлос із батьком Марії Лаури подалися до Уругваю за тілом Алехандро, а тим часом родина, як завжди, дбала про маму, яка того дня почувалася зле. Клуб інженерів погодився, щоб чатування біля небіжчика відбулося у них, і Пепа, яка найбільше упадала коло мами, навіть не змогла побачити братової труни, а тим часом інші члени родини, змінюючи одні одних, не відходили від бідолашної Марії Лаури, поринулої у своє безслізне горе. Місія все обміркувати й зважити, як майже зазвичай, випала дядечкові Роке. Вдосвіта він завів розмову з Карлосом, який безмовно оплакував брата, похиливши голову на зелену скатертину, що вкривала стіл у їдальні, за яким вони часто грали в карти. Згодом до них приєдналася тітонька Клелія, бо мама спала всю ніч і не повинна була цікавитися нею. Заручившись мовчазною згодою Роси й Пепи, вони визначили свої найперші дії, починаючи від приховання газети «Ла Насьйон» — часом мамі вистачало снаги читати її кілька хвилин, і всі погодилися з пропозицією дядечка Роке. Йшлося про те, що якесь бразильське підприємство начебто уклало з Алехандро контракт, за яким той мусив цілий рік працювати в Ресіфі, а отже відмовитися від короткого відпочинку в домі приятеля-інженера, спакувати речі й вилетіти ближчим рейсом. Мама повинна була зрозуміти, що зараз інші часи, що промисловці позбавлені почуттів, але Алехандро знайде можливість узяти тижневу відпустку й прилетіти до Буенос-Айреса. Мамі новина сподобалася, хоча вона сплакнула, й довелося дати їй нюхальної солі. Карлос, який умів її розсмішити, сказав, що ганебно плакати через перший успіх Веніаміна їхньої родини[13], й Алехандро був би прикро вражений, якби дізнався, як зустріли звістку про його контракт. Після цього мама заспокоїлася й заявила, що вип’є кілька крапель малаги за здоров’я Алехандро. Карлос квапливо вискочив з кімнати по вино, однак принесла його й випила з мамою келишок Роса.

Мамі велося доволі тяжко, і хоча вона майже не нарікала, доводилося робити все можливе, щоб не залишати її на самоті й розважати. Коли наступного після похорону Алехандро дня вона висловила подив, що Марія Лаура не провідала її, як зазвичай по четвергах, Пепа пішла надвечір до родини Новальї, щоб переговорити з Марією Лаурою. Тоді ж таки дядечко Роке завітав до приятеля-адвоката й пояснив тому ситуацію; адвокат пообіцяв негайно написати своєму братові, який працював у Ресіфі (в маминому домі міста не вибирають навмання) й налагодити листування. Лікар Боніфас уже встиг начеб випадково зайти до мами й, перевіривши її зір, знайшов значне покращення, однак порекомендував не читати кілька днів газет. Тітонька Клелія зголосилася переповідати їй найцікавіші новини; на щастя, мамі не подобалися випуски новин по радіо, вона вважала їх вульгарними, до того ж у них щораз лунала реклама лікарських засобів, які не викликали довіри, хоча люди раз по раз їх ковтали.

Марія Лаура прийшла в п’ятницю надвечір і пожалілася, що мусить багато працювати, щоб скласти іспит з архітектури.

— Авжеж, доню, — мовила мама, з ніжністю дивлячись на неї. — У тебе очі червоні від читання, це погано. Постав кілька компресів з гамамелісом — це найкращий засіб.

Роса й Пепа були присутні під час цієї розмови, готові втрутитися будь-якої миті, але Марія Лаура переборола себе й навіть посміхнулася, коли мама заговорила про хитруна-нареченого, який завіявся так далеко й практично без попередження. Мовляв, така вже сучасна молодь — світ схибнувся, всі кудись поспішають і ні на що не мають часу. Потім мама згадала відомі історії батьків та прабатьків, а тоді подали каву, і прийшов Карлос зі своїми жартами й оповідками, і в якусь мить у дверях спальні постав дядечко Роке, який обвів зичливим поглядом присутніх, і все було, як і мало бути, поки настав час мамі відпочити.

Родина звикла, Марії Лаурі це коштувало більших зусиль, але ж їй доводилося бачитися з мамою лише по четвергах; одного дня надійшов перший лист від Алехандро (мама вже двічі висловлювала подив, що той мовчить), і Карлос прочитав його вголос, стоячи в ногах ліжка). Алехандро був зачарований Ресіфі, писав про порт, продавців папуг і смак прохолодних напоїв — у родини слинки текли, коли всі довідалися, що ананаси там практично нічого не коштують, а кава справжня й напрочуд духмяна… Мама попросила, щоб їй показали конверт, і наказала віддати марку синові Марольди, бо той філателіст, хоча їй зовсім не подобається, що діти возяться з марками, а потім не миють рук, адже марки об’їздили півсвіту.

— Їх облизують, щоб наклеїти, — повторювала мама, — а мікроби залишаються на них і розмножуються. Але все одно віддайте її хлопцю — він їх має стільки, що однією більше…

Наступного дня мама покликала Росу й продиктувала лист-відповідь Алехандро, де запитувала, коли той зможе взяти відпустку і чи не дорого вийде йому подорож. Розповіла про своє самопочуття, про те, що Карлос нещодавно дістав підвищення, і про нагороду, здобуту хлопцем, якому Пепа давала уроки гри на фортепіано. А ще повідомила, що Марія Лаура регулярно провідує її, не пропустивши жодного четверга. Погано тільки, що вона багато вчиться, а це згубно впливає на її зір. Коли листа було написано, мама олівцем поставила під текстом підпис і ніжно поцілувала аркуш. Пепа підвелася, сказавши, що піде по конверт, а тим часом до кімнати зайшла тітонька Клелія з пігулками, які мама приймала о п’ятій, і квітами, які поставила у вазу на комоді.

Їм велося непросто, бо саме в ті дні мамин тиск підвищився ще більше, і родина почала запитувати себе, чи не вплинуло на неї, бува, щось таке, що виходило за межі їхньої поведінки, чи не відчувала вона — попри всі запобіжні заходи й удавану веселість — якоїсь згубної тривоги чи смутку. Але такого не могло бути, бо, змушені силувано сміятися, вони врешті-решт перед мамою почали сміятися по-справжньому, а часом жартували й поплескували одні одних по плечу навіть тоді, коли мами поруч не було, а потім дивилися так, мовби раптом прокинулися, і Пепа шарілася, а Карлос хнюпився й запалював сигарету. Насправді єдиним, що важило, була потреба, щоб час спливав, а мама ні про що не здогадувалася. Дядечко Роке розмовляв з лікарем Боніфасом, і всі сходилися на тому, що слід нескінченно грати цю комедію милосердя, як назвала її тітонька Клелія. Єдину проблему становили відвідини Марії Лаури, бо мама, природно, хотіла говорити про Алехандро, хотіла знати, чи одружаться вони, щойно той повернеться з Ресіфі, чи, може, цей шаленець, її син, підпише новий контракт і надовго залишиться далеко. Не було іншого виходу, як заходити щохвилини до спальні, щоб відволікти маму й виручити Марію Лауру, яка трималася напрочуд спокійно, сидячи на стільці й до болю стиснувши кулаки, але одного дня мама запитала тітоньку Клелію, чого це всі товчуться в спальні, коли Марія Лаура приходить її провідати, наче не мають іншої нагоди зайти. Тітонька Клелія розреготалася й мовила, що всі бачать у Марії Лаурі відбиток Алехандро й тому воліють бути в її товаристві, коли та приходить.

— Твоя правда, Марія Лаура дуже добра, — озвалася мама. — Цей шибеник, мій син, не заслуговує на неї.

— Ти ба, від кого я таке чую, — підпустила шпильку тітонька Клелія. — Та в тебе ж аж слина тече, коли ти вимовляєш ім’я свого мазунчика.

Мама засміялася й собі і згадала, що з дня на день має прийти лист від Алехандро. Лист таки прийшов, і дядечко Роке приніс його разом із чаєм точно о п’ятій. Цього разу мама захотіла сама прочитати лист і попросила свої окуляри. Читала вона старанно, мовби кожна фраза була лагоминою, яку належало довго смакувати.

— Сучасні молоді люди непоштиві, — знехотя проговорила мама. — Нехай у мої часи не було теперішніх машин, але я ніколи не наважилася б написати батькові щось таке, та й ти теж.

— Авжеж, — підтакнув дядечко Роке. — З такою вдачею, як у нашого старого.

— Завжди ти торочиш оце про старого, Роке. Знаєш, що мені прикро таке чути, але тобі байдуже. Згадай, як це дратувало нашу маму.

— Гаразд, гаразд. Я кажу «старий» просто так, це ніяка не неповага.

— Дуже дивно, — мама зняла окуляри й задивилася в обрамоване вікном чисте небо. — Від Алехандро надійшло вже п’ять чи шість листів, і в жодному він не назвав мене… Ох, це наша з ним таємниця. Але ж дивно, розумієш… Чому він жодного разу не назвав мене так?

— Мабуть, хлопець вважає безглуздям це писати. Одна справа казати тобі… як він тебе називає?..

— Це таємниця, наша таємниця — мого сина й моя.

Ні Пепа, ні Роса не знали цього слова, а Карлос, коли ми його спитали, тільки знизав плечима.

— Чого ти хочеш, дядечку? Найбільше, що я можу зробити, це підробити підпис. Сподіваюсь, мама забуде про це, не переймайся.

[12] Ресіфі — портове місто в Бразилії, адміністративний центр штату Пернамбуку.

[13] Алюзія на біблійного Веніаміна, молодшого сина Якова, що вживається, коли йдеться про молодшу дитину в родині.