Усі вогні ­— вогонь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

7 • Південна автострада

         Переклад Юрка Покальчука

38 • Здоров’я хворих

         Переклад Сергія Борщевського

58 • Возз’єднання

         Переклад Сергія Борщевського

75 • Сеньйорита Кóра

         Переклад Юрка Покальчука

99 • Острів ополудні

         Переклад Сергія Борщевського

109 • Вказівки для Джона Ґовелла

         Переклад Юрка Покальчука

125 • Усі вогні — вогонь

         Переклад Юрка Покальчука

139 • Інше небо

         Переклад Юрка Покальчука

Південна автострада

Спершу дівчина з «дофіна» вперто намагалася стежити за часом, хоч інженер з «пежо-404» вважав, що це вже не має значення. Кожен міг дивитися собі на годинник, але час, причеплений до правого зап’ястка або ж оте «бі-бі», що раз у раз линуло з радіоприймачів, уже ніби відміряли щось зовсім інше — поза часом тих людей, що не піддалися безглуздому бажанню повертатися з уїкенду до Парижа південною автострадою у неділю ввечері, і котрі не були змушені, щойно виїхавши з Фонтенбло[3], сповільнити швидкість, зупинятися раз у раз, вишикувавшись урешті в шість колон по обидва боки дороги (бо ж відомо, що вся автострада в неділю призначена лише для тих, хто повертається до столиці), увімкнеш мотор, просунешся на два-три метри, знову зупинишся, погомониш про щось із двома черницями з «сітроена 2НР» праворуч, з дівчиною з «дофіна» ліворуч, кинеш погляд через заднє скло на блідого чоловіка за кермом «каравели», жартома позаздриш пташиному щастю подружжя з «пежо-203» (за «дофіном» з дівчиною), яке бавиться з донечкою, жартуючи і наминаючи сир, терпиш подеколи галасливі витівки двох хлопчаків з «сімки», що попереду «пежо-404», навіть виходиш роззирнутися, не дуже віддаляючись, бо хіба знаєш, в яку мить автомобілі попереду почнуть рухатися, а тоді — біжи бігом, поки сусіди з машин позаду не вчинили галасу, сигналячи і лаючись, і ось так доберешся до «таунуса», що попереду «дофіна» з дівчиною, яка щомиті позирає на годинник, перекинешся кількома словами чи то байдужими, чи й жартівливими, з двома чоловіками, які подорожують з білявеньким хлопчиком, який, незважаючи ні на що, з величезним задоволенням катає собі іграшковий автомобіль по сидіннях і буферу «таунуса»; можна насмілитися й піти далі, бо схоже, що передні машини й не збираються рухатися вперед, і зі співчуттям позирнути на літню пару в «ІД-сітроені», схожому на велетенську фіолетову ванну, в якій плавають цих двійко старих, він — тримаючи руки на кермі з виразом стерпної втоми, вона ж — відгризаючи шматок за шматком від яблука з виразом скоріше обов’язку, аніж бажання.

Проробивши такий огляд учетверте, все озирнувши, інженер вирішив більше не виходити зі свого автомобіля, а лише чекати, доки поліція в якийсь спосіб розчистить цей затор. Серпнева спека збиралася в цю пору дня десь на рівні шин, ніби зумисне для того, щоб стояння на місці дедалі більше нервувало всіх. Довкола — запах бензину, чулися крикливі голоси хлопчаків із «сімки», сонце відбивалося у склі та нікельованих частинах автомобілів, а на довершення всього — зростало суперечливе відчуття ув’язнення в самому серці джунглів з автомобілів, створених для того, щоб мчати вперед. Інженерів «чотириста четвертий» був другий у ряду справа, якщо рахувати від лінії, що ділить автостраду навпіл, отож праворуч від нього стояли ще чотири машини, а ліворуч ще сім, хоч виразно бачити він міг тільки ті вісім машин, що оточували його безпосередньо, а також і їхніх власників, на яких він уже надивився донесхочу. З усіма він уже поговорив, окрім хлопців з «сімки», що викликали в нього антипатію; поки проїжджали кілька метрів, ситуацію обговорювали до найменших подробиць, і загальне враження було таке, що до Корбей-Ессона[4] доведеться просуватися так само поволі, або й ще повільніше, але десь поміж Корбеєм і Жувізі[5] ритм почне пришвидшуватися, тільки-но вертольотам та мотоциклістам пощастить розчистити найважче місце у цьому заторі. Ніхто не мав сумніву, що десь неподалік сталась якась величезна катастрофа, що й викликала цей затор, бо ж як інакше можна пояснити таку неймовірну повільність. А ще — уряд, спека, податки, стан шляхів і мостів, усілякі катастрофи, три метри проїхали — ще одна банальність, ще п’ять метрів — якась зарозуміла сентенція або ж стримана лайка.

Двом черницям з «сітроена 2НР» конче треба було потрапити до Мії-ла-Форе[6] до восьмої, бо вони везли кошик з овочами та іншою городиною для куховарки. Подружжя з «пежо-203» за всяку ціну хотіло встигнути подивитись телевізійну гру, яку передають о пів на десяту; дівчина з «дофіна» сказала інженерові, що їй однаково, о котрій вона добереться до Парижа, але вона вважає неприпустимим змушувати тисячі людей рухатися із швидкістю каравану верблюдів. В ці останні години (було, мабуть, близько п’ятої, але сонце все ще пекло немилосердно), вони, на думку інженера, проїхали кількасот метрів, але один з пасажирів «таунуса», що підійшов до них, тримаючи на руках хлопчика з іграшковим автомобілем, щоб перекинутися кількома словами, іронічно всміхаючись, показав на верховіття самотнього платана, і дівчина з «дофіна» згадала, що цей платан (а може, каштан), стоїть на одній лінії з її машиною вже стільки часу, що не варт позирати на годинник і ламати собі голову над непотрібними підрахунками.

Все ще не смеркалось, сонячний жар вібрував над шосе і кузовами машин, доводячи усіх до знемоги, коли вже голова йшла обертом, мало не до млості. Темні окуляри, змочені одеколоном хусточки на чолах, імпровізовані накриття від сонця, від сліпучих сонячних променів і клубків вихлопного газу, що виривалися з труб при кожному просуванні вперед, ставали дедалі досконалішими, запозичувалися іншими і жваво обговорювались. Інженер знову вийшов з машини, щоб розім’яти ноги, обмінявся кількома словами з селюкуватою на вигляд парою з «аріана», що стояв перед «2НР» із черницями. За «2НР» стояв «фольксваген» із солдатом і дівчиною, очевидно молодятами. Третій ряд до узбіччя дороги вже не цікавив інженера, бо ж так можна було відійти на небезпечну віддаль від «чотириста четвертого»; в нього мигтіло в очах від різноманітних кольорів і форм — «мерседес-бенц», «ІД», «4Р», «лянча», «шкода», «морріс майнор» — повний набір. Ліворуч по інший бік шосе тягнулися непрохідні хащі — «рено», «форд енглія», «пежо», «порше», «вольво»; все це було таке одноманітне, що врешті, побалакавши трохи з двома чоловіками із «таунуса» і безрезультатно спробувавши зав’язати розмову з самотнім водієм «каравели», інженер не знайшов нічого кращого, як вернутися у свій «чотириста четвертий» і знову погомоніти про час, відстані й кіно з дівчиною з «дофіна».

Раз у раз до них забрідав який-небудь чужак, якийсь сміливець, що протискався поміж автомобілями з іншого боку дороги чи від самих крайніх рядів праворуч, приносив якусь новину, скоріше фальшиву, але яку повторювали від машини до машини на всьому просторі вздовж розпечених кілометрів. Чужак смакував успіх своїх повідомлень, дослухався до грюкання дверцят, — пасажири поспішали прокоментувати принесену ним новину, — але за мить десь звучав гудок або ж гуркіт мотора, і прибулець бігом кидався геть, видно було, як він виписує зиґзаґи поміж машинами, щоб дістатися своєї і уникнути справедливого гніву сусідів. Отак упродовж вечора вони довідалися про зіткнення «флориди» з «2НР» біля Корбей — троє загиблих, дитина поранена; про подвійний наїзд — «фіат-1500» налетів на критий ваговоз «рено», який у свою чергу зім’яв «остін», повний англійських туристів; про те, що дорогою від Орлі перекинувся автобус, який віз пасажирів з копенгагенського рейсу. Інженер не мав сумніву, що все це, або майже все, вигадка, хоча щось серйозне, мабуть, таки справді сталося біля Корбей або й біля самого Парижа, якщо вже рух зупинився на такому великому відтинкові шляху. Селяни з «аріана», у яких була своя ферма поблизу Монтеро[7], добре знали околиці і розповідали, що якось, теж у неділю, рух було зупинено на п’ять годин, але тепер така затримка здавалася майже нікчемною — бо сонце, хилячись до горизонту ліворуч від дороги, вихлюпувало на кожну машину останню лавину помаранчевого желе, від якого закипав метал і темнішало в очах, і позаду все ніяк не зникали ті самі крони дерев, а ледь помітні спереду тіні інших дерев все ще не наближалися ніби умисне для того, щоб дати відчути всім, що колона рухається, — нехай ледь-ледь, нехай раз у раз зупиняється, і знову рушає, і несподівано гальмує, і повзе тільки на першій швидкості, і щоразу доводиться переживати прикре розчарування, коли знову і знову перша швидкість закінчується повною зупинкою — гальмо ножне, гальмо ручне, стоп, і знову те саме, і ще, і ще.

Якось, виснажений бездіяльністю, інженер вирішив скористатися зупинкою, особливо довгою і нудною, і обійти ряди машин ліворуч; проминувши «дофін», він помітив «ДКВ», ще один «2НР», «фіат-600», затримався на мить біля «де сото», щоб побалакати зі схвильованим і розгубленим туристом з Вашингтона, який мало що розумів по-французькому, але на восьму годину конче повинен був потрапити на Плас-Опера — you understand, my wife will be awfully anxious, damn it[8], — розмовляли про се, про те, аж тут із «ДКВ» вибрався чоловік, на вигляд комівояжер, і заявив, що серед автостради ущент розбився «пайпер каб[9]», і є кілька загиблих. Американець не надав особливої ваги випадкові з «пайпер кабом», інженер теж, бо, почувши хор гудків, метнувся до свого «чотириста четвертого», на ходу, однак, зумів розповісти цю історію пасажирам з «таунуса» і подружжю з «двісті третього». Детальнішу оповідь він приберіг для дівчини з «дофіна» і тепер переповідав усе з подробицями, в той час як машини повзли своїх кілька метрів (тепер «дофін» трохи відстав від «чотириста четвертого», трохи згодом порядок змінився, але загалом усі дванадцять рядів рухалися, як одне ціле: ніби невидимий регулювальник, що сховався десь у глибині автостради, випускав усі машини водночас і ніхто не міг вирватися уперед). «Пайпер каб», мадемуазель, це невеличкий літак для прогулянок. Он воно як! І треба ж було вигадати отаке — впасти посеред шосе саме в неділю. Якби хоч не так спечно було у цих клятих машинах, якби ж хоч оті дерева праворуч опинилися нарешті позаду нас, якби остання цифра на спідометрі завмерла вже на чорній рисочці, а не висіла нескінченно на власному хвості.

В якусь мить (поволі вже починало смеркати і горизонт автомобільних дахів забарвився у фіолетовий колір) великий білий метелик сів на вітрове скло «дофіна», і дівчина з інженером замилувалися його крильцями, скороминущою і довершеною миттю цілковитої нерухомості; з якоюсь особливою тугою дивились вони навздогін метеликові, коли той, перелетівши «таунус» і фіолетовий «сітроен» літньої пари, полетів до «фіата-600», вже ледь помітного в далині, потім вернувся до «сімки», де незграбна рука спробувала спіймати його, потім легко перелетів «аріан», що належав селянському подружжю, яке, здається, сáме вечеряло, і щез урешті з очей десь праворуч. Коли вже смерклося, колона вперше просунулась на значну відстань — щонайменше сорок метрів; коли інженер розгублено позирнув на спідометр, шістка щезла і з’явився початок цифри сім. Усі ввімкнули приймачі, а власники «сімки» пустили радіо на повну потужність, і, підспівуючи мелодії твіста, смикались і тряслися так, що здригалася вся машина; черниці перебирали чотки, хлопчик з «таунуса» заснув, притиснувшись лобом до скла і не випускаючи з рук іграшкового автомобіля. Знову з’явились незнайомці (запала вже глупа ніч) і поповзли нові чутки, так само суперечливі, як і попередні, про які на цей час усі забули. Тепер уже йшлося не про «пайпер каб», а про планер, яким керувала донька якогось генерала. Таки справді ваговоз-фургон налетів на «остін», але це сталося не в Жувізі, а при самому в’їзді у Париж; один з новоприбульців розповів подружжю з «двісті третього», що асфальт автостради розколовся біля Іньї[10] і що п’ять автомобілів перекинулися, врізавшись передніми колесами в тріщину. Плітки про цю катастрофу дійшли й до інженера, який лише стенув плечима і нічого не сказав на це. Пізніше, перебираючи в пам’яті хвилини ранніх сутінків, коли дихати стало легше, він згадав, як чомусь висунув руку з машини і, постукавши по обшивці «дофіна», розбудив дівчину, яка заснула, похиливши голову на кермо, не турбуючись вже про те, що треба їхати далі. Очевидно, було десь опівночі, коли одна з черниць несміливо запропонувала інженерові бутерброд з шинкою, вважаючи, що він голодний. Він прийняв його з ввічливості (насправді ж його трохи нудило) і попросив дозволу поділитися з дівчиною із «дофіна», яка взяла бутерброд і з’їла його з апетитом, закусивши ще й шматочком шоколаду, який запропонував їй сусід зліва, власник «ДКВ». Декотрі навіть повиходили на свіже повітря із своїх розпечених сонцем машин, бо знову на багато годин застигли на місці; люди відчули спрагу, бо ж на цей час усі запаси фруктової води, кока-коли й вина вже скінчились. Першою попросила пити дівчинка з «двісті третього», і солдат з інженером і батьком дівчинки, полишивши автомобілі, подалися на пошуки води. Попереду «сімки», мешканцям якої радіо, очевидно, цілком заміняло їжу, інженер виявив «больє» і в ньому жінку середніх літ із стривоженим поглядом. Ні, води в неї немає, але вона може дати для дівчинки цукерок. Подружжя з «сітроена» трохи порадилось між собою, а потім стара витягла з сумки бляшанку фруктового соку. Інженер подякував і запитав, чи вони не голодні і чи може він чимось стати їм у пригоді; старий заперечливо похитав головою, але дружина його очевидно готова була прийняти допомогу. Через деякий час разом з дівчиною з «дофіна», оглянувши ряди машин, що стояли від них ліворуч, і намагаючись не відходити далеко від своїх, добули трохи печива і віднесли його бабусі у «сітроен», а потім ледве встигли вернутися на свої місця під перегук автомобільних гудків. Крім цих недалеких походів від своїх машин, — розваги ніякої, тож години врешті почали нашаровуватися одна на одну, зливаючись у пам’яті в єдине ціле; в якусь мить інженер вирішив викреслити увесь цей день із свого записника і стримав сміх, але далі, коли виявилось, що черниці, і чоловіки з «таунуса», і дівчина з «дофіна» не сходяться в підрахунках часу, він зрозумів, що варто таки вести йому лік. Передачі місцевого радіо вже припинились і тільки короткохвильовий приймач у пасажира з «ДКВ» уперто передавав біржові новини. На третю ранку між усіма виникла мовчазна згода відпочити, і до самого світанку колона так і не рушила з місця. Молодики із «сімки» повитягали надувні матраци і повлягались біля машини; інженер опустив спинки передніх сидінь «чотириста четвертого» і хотів поступитись цим ложем черницям, але ті відмовилися; перш ніж лягати інженер подумав про дівчину з «дофіна», яка непорушно сиділа за кермом, і ніби мимохідь запропонував їй до світання помінятися машинами; вона відмовилась, пояснивши йому, що може добре спати за будь-яких умов. Деякий час до нього долинав плач дитини, якій, мабуть, було надто гаряче на задньому сидінні в «таунусі», де її поклали спати. Черниці все ще молились, коли інженер влігся нарешті на сидіннях і поринув у сон, але сон його був такий неміцний, що незабаром він прокинувся стривожений і спітнілий, у першу мить не розуміючи, що трапилося і де він; підвівшись, інженер почав дослухатися до невиразного гамору ззовні, помітив тіні, що просувалися поміж автомобілями, і якийсь силует, що віддалився до краю шосе. Він зрозумів причину цих пересувань, і трохи згодом і сам, намагаючись не зчиняти шуму, виліз з автомобіля, щоб і собі відійти в потребі на узбіччя шосе; не було ні кущів, ні дерев, тільки чорне поле, що у беззоряну ніч, ніби якийсь абстрактний мур, відділяло світлу смугу шосе із застиглою рікою автомобілів. Він мало не налетів на селянина з «аріана», той буркнув щось нерозбірливе; до запаху бензину, що висів над нагрітою автострадою, долучився тепер гострий і кислий дух, що нагадував про присутність людини, й інженер поспішив до свого автомобіля. Дівчина з «дофіна» спала, схилившись на кермо, і волосся спадало їй на чоло; перш ніж зайти до себе в машину, інженер якийсь час вдивлявся у її профіль, відгадуючи лінії невидимих вуст, з яких виривався подих з легеньким присвистом. З іншого боку на дівчину дивився власник «ДКВ» і мовчки курив.

Вранці не набагато просунулися вперед, та все ж це дало надію, що після полудня дорогу на Париж буде звільнено. О дев’ятій звідкись прибув чоловік з добрими новинами: тріщини в асфальті вже зарівняно і незабаром відновиться нормальний рух. Хлопці із «сімки» увімкнули радіо, один із них вибрався на дах автомобіля і став співати й галасувати. Інженер подумки визначив, що й остання новина така ж, певно, сумнівна, як і попередні, і що той, хто приніс їх, просто скористався із загального збудження і радості, щоб випросити апельсин у подружжя з «аріана». Трохи пізніше ще якийсь чоловік хотів був проробити те саме, але цього разу вже ніхто нічого не дав. Спека посилювалась, і всі тепер воліли сидіти по своїх автомобілях і чекати, може, добрі звістки і справді якось підтвердяться. Опівдні дівча з «двісті третього» знову заплакало, дівчина з «дофіна» пішла трохи побавити малу і заприятелювала з її батьками. Власникам «двісті третього» не пощастило: праворуч від них стояла «каравела», мовчазний чоловік, що вів її, був зовсім байдужий до всього, що відбувалося навколо, а від сусіди ліворуч — власника «флориди», їм доводилося терпіти потік гнівних слів, бо затор на шосе він сприймав як особисту образу. Коли дівчинка знову почала скаржитися, що хоче пити, інженерові спало на думку поговорити з селянами з «аріана» — він був певен, що ті мають у себе якісь запаси їжі. На диво, селяни зустріли його дуже привітно, вони розуміли, що в такій ситуації люди повинні допомагати одне одному, і висловили думку, що якби хтось узяв на себе керівництво їхньою групою (дружина рукою описала в повітрі коло, в яке входило з десяток довколишніх автомобілів), то вони б не мали клопотів до самого Парижа. Інженера не привабила перспектива бути керівником, і він звернувся до чоловіків з «таунуса», щоб і вони взяли участь у нараді із власниками «аріана». Незабаром вони по черзі переговорили з усіма членами групи. Молодий солдат з «фольксвагена» погодився відразу ж, а подружжя з «двісті третього» запропонувало невеличкий запас продуктів, який у них ще лишався (дівчина з «дофіна» віддала склянку гранатового напою малій дівчинці, яка сміялася і бавилась, ні на що не зважаючи). Один з чоловіків із «таунуса» пішов спитати думку хлопців із «сімки» і дістав жартівливу згоду; блідий власник «каравели» знизав плечима і сказав, що йому байдуже, нехай роблять собі що хочуть. Старі з «сітроена» і дама з «больє» помітно зраділи, немовби одразу відчули себе під чиєюсь опікою. Водії «флориди» і «ДКВ» промовчали, а американець, що сидів за кермом «де сото», позирнув на делегацію із здивуванням і пробурмотів щось про волю Божу. Інженер легко провів у керівники групи кандидатуру одного з чоловіків з «таунуса», до якого відчув інстинктивну довіру. Виявилось, що їжі вони мають досить, а найбільші труднощі — з водою. Обраний керівник, якого молодики з «сімки» жартома стали називати просто Таунусом, попросив інженера, солдата і одного з хлопців обстежити дільницю довкола шосе і, може, запропонувати комусь їжу в обмін на питво. Таунус, у якого були явні здібності керівника, підрахував, що їм необхідно відразу ж забезпечити себе усім необхідним щонайбільше на півтора дні, це на гірший випадок. В машині черниць і селянському «аріані» знайшлося досить харчів, і якщо розвідники повернуться з водою, то проблему для всієї групи буде вирішено. А втім, тільки солдат приніс фляжку з водою, за яку вимагали провізії на двох людей. Інженерові з обміном не пощастило, але завдяки цьому походу він з’ясував, що і в інших місцях формуються аналогічні групи з подібною метою, бо в якусь мить власник «альфа ромео» відмовився вести з ним переговори стосовно води, і порадив звернутися до старшого групи за п’ять машин у цьому ж ряду. Трохи згодом, так і не роздобувши води, повернувся молодик із «сімки», але Таунус уже підрахував, що питва все-таки вистачить для дітей, старої з «сітроена» і для решти жінок теж. Інженер якраз розповідав дівчині про свої мандри по околицях (була вже перша година дня, і сонце просто випалювало дахи автомашин), коли вона раптом перебила його жестом, вказуючи на «сімку». Двома стрибками інженер доскочив до цієї машини і схопив за лікоть одного з хлопців, який, розкинувшись на сидінні, пив великими ковтками воду з пластикової фляжки, потай принесеної під курткою. Хлопець намагався вирватися, але інженер схопив його ще міцніше; тоді товариш хлопця вискочив з машини і кинувся на інженера; той відступив на два кроки і чекав на нього майже зі співчуттям. Солдат уже біг на допомогу інженерові, а крики черниць привернули увагу Таунуса і його товариша; Таунус вислухав розповідь про те, що сталося, тоді підійшов до хлопця і вліпив йому пару ляпасів. Хлопець закричав, заверещав і почав обурюватися й скиглити, а його товариш тільки бурчав, але втручатися не насмілився. Інженер забрав пластикову фляжку у хлопця і віддав Таунусові. Пролунали гудки, і всі розійшлися по своїх машинах, щоправда, марно, бо колона просунулась всього-на-всього метрів на п’ять.

Серед дня, коли сонце пряжило, здавалося, ще дужче, ніж напередодні, одна з черниць зняла з голови чепець, а інша змочила їй голову одеколоном. Жінки потроху взялися за справи милосердя, мандруючи від однієї машини до іншої, і зайнялися дітьми, щоб звільнити чоловіків; ніхто ні на що не нарікав, але добрий настрій був явно награний, підтримували його тільки звичні жарти та здоровий скептицизм. Інженер і дівчина з «дофіна» особливо страждали, бо відчували себе спітнілими і брудними, їх навіть вражала цілковита байдужість подружжя з «аріана» до важкого поту, яким од селян віяло, аж в ніздрі било, щоразу, коли інженер з дівчиною підходили до їхньої машини погомоніти чи переказати якусь новину. Надвечір інженер, випадково позирнувши в дзеркало заднього виду, як завжди побачив бліде, напружене обличчя власника «каравели», що, як і водій «флориди», тримався осторонь від усіх. Інженерові здалося, що обличчя цього чоловіка ще більш загострилось, й інженерові спало на думку, що той хворий. Правда, трохи пізніше, коли інженер розмовляв з солдатом і його дружиною і мав можливість роздивитися на цього чоловіка зблизька, то сказав собі, що він не хворий, з ним щось інше, те, що можна означити, мабуть, відчуженням, якщо взагалі цей стан людини можна якось назвати. Солдат розповів потім інженерові, що його дружину лякає цей мовчазний тип, який і на мить не одривається від керма, і схоже на те, що він навіть уві сні не спить. Почали народжуватися всілякі здогади і припущення, створювався цілий фольклор у боротьбі з вимушеною бездіяльністю. Дітлахи з «двісті третього» і з «таунуса» заприятелювали, побились і знову помирились; їхні батьки відвідували одні одних, а дівчина з «дофіна» раз у раз приходила до старої з «сітроена» і до дами з «больє» запитати про їхнє здоров’я. Коли надвечір несподівано зірвався різкий вітер і на заході сонце сховалось за хмари, всі зраділи, сподіваючись, що тепер посвіжішає. Перші краплини дощу збіглися з небувалим досі ривком уперед — майже на сотню метрів; вдалині замиготіла блискавка, але задуха навіть посилилася. Повітря було таке насичене електрикою, що Таунус, виявивши безпомилкову чуйність відносно психічного стану людей своєї групи, дав усім спокій до самого вечора, і це викликало захоплення інженера, бо той розумів, що за таких умов задуха і втома напевне позначилися на кожному. О восьмій вечора жінки узялися ділити харчі; вирішено було перетворити «аріан» селюків на спільний склад, а в «2НР» у черниць влаштувати запасний. Таунус пішов сам переговорити з керівниками інших чотирьох чи п’яти ближчих груп. Потім з допомогою солдата і чоловіка з «двісті третього» відніс частину харчів в інші групи і повернувся з водою і кількома пляшками вина. Було вирішено, що хлопці з «сімки» відступлять свої надувні матраци старій з «сітроена» і дамі з «больє»; дівчина з «дофіна» віднесла їм два пледи, а інженер запропонував усім бажаючим свою машину, яку жартома назвав «спальним вагоном». На його здивування дівчина з «дофіна» прийняла запрошення, і спала цю ніч на широких сидіннях «чотириста четвертого» разом з однією з черниць; інша ж черниця влаштувалась у «двісті третьому» разом з дівчинкою та її мамою, а батько дівчинки ночував просто на дорозі, загорнувшись у плюшеву ковдру. Інженерові не спалось і він гаяв ніч у грі в доміно з Таунусом і його приятелем; через деякий час до них приєднався і селянин з «аріана», вони побалакали про політику і випили по кілька ковтків горілки, рештки якої селянин сьогодні вранці віддав Таунусові. Ніч була не найгірша; повітря посвіжішало і поміж хмарами заблищали зорі.

Вдосвіта і чоловіків зморив сон, ота потреба якогось затишку, що приходить водночас з першим зблиском світанку. Таунус заснув поряд із сином на задньому сидінні машини, а його приятель й інженер влаштувались на передньому. Поміж снами інженерові вчулися крики і привидівся якийсь невиразний блиск світла; керівник іншої групи, що завітав до них у гості, розповів, що машин десь на тридцять попереду виникла пожежа в мікроавтобусі, винуватцем якої був чоловік, що потай намагався зварити собі овочі. Переходячи від машини до машини, щоб з’ясувати, як у його підопічних минула ніч, Таунус жартував з приводу цієї пригоди, але ні для кого не залишилося таємницею, що він хотів цим сказати. Зранку колона вирушила дуже рано, тож довелося поквапитися, щоб устигнути поставити на місця сидіння, натягти чохли, та оскільки це треба було робити геть усім, майже ніхто не втрачав терпіння і не натискав на клаксони. До полудня просунулися ще на п’ятдесят метрів уперед, і праворуч від дороги проступили обриси лісу. Заздрили тим, хто о цій порі вже міг дістатися узбіччя і скористатися з прохолоди затінку. Може, там був навіть струмок або ж колонка з водою, придатною до пиття. Дівчина з «дофіна» заплющила очі і замріялася про душ, про струмені води, що збігають по тілі — по плечах, по ногах, по шиї і спині; інженер, краєм ока позираючи на дівчину, помітив дві сльозинки, що скотились у неї по щоках.

Таунус, який ходив аж до «сітроена», відразу ж повернувся, щоб знайти жінок, які б зголосилися доглядати стару із «сітроена», бо та почувалася зовсім погано. У третій групі позаду був лікар, і солдат відразу ж побіг по нього. Інженер, який з іронією, але доброзичливо, спостерігав за намаганням хлопців з «сімки» спокутувати якось свою провину, вирішив, що зараз найзручніший момент дати їм таку можливість. Брезентом від туристського намету хлопці прикрили дах «чотириста четвертого» — і спальний вагон перетворився на санітарну машину, де стара могла спочивати у відносній темряві і прохолоді. Чоловік старої ліг поряд з нею, узяв її за руку, і їх полишили наодинці з лікарем. Потім старою, якій стало краще, зайнялися черниці, а решту дня інженер мандрував собі від машини до машини, аж доки спека доконала його, і він пішов відпочити й собі у машину Таунуса. Тільки тричі він порушив спочинок старих, коли довелося посунути автомобіль знову на кілька метрів уперед. Коли запала ніч, до лісу ще не доїхали.

Близько другої години ночі походнішало, і ті, в кого знайшлися з собою ковдри, раділи, що можуть вкритися ними. Оскільки колона навряд чи могла рушити до світанку (це було якось зрозуміло з усієї атмосфери на автостраді, варто було лише позирнути на непорушну колону машин, що стояла, сягаючи аж за виднокіл), інженер і Таунус сіли покурити і завели розмову з селянином з «аріана» й солдатом. Розрахунки Таунуса не виправдались, він відверто це визнав; уранці доведеться щось робити, якось діставати ще харчі і воду. Солдат пішов до керівників сусідніх груп, там також не спали, розмовляли пошепки, щоб не будити жінок. Спитали представників найвіддаленіших груп, у радіусі вісімдесяти чи навіть ста автомобілів, і переконалися врешті, що становище скрізь однакове. Селянин, який добре знав місцеві околиці, запропонував на світанку послати до сусідніх ферм двох-трьох чоловіків купити у селян харчів, а Таунус тим часом почав підбирати водіїв для тих автомобілів, які на час пошуків лишаться без власників. Пропозиція була доречною, і серед присутніх швидко зібрали гроші; вирішено було, що селянин, приятель Таунуса і солдат підуть утрьох, захопивши з собою усі, які є, сумки, сітки та фляжки. Керівники інших груп вернулися до своїх, щоб теж організувати подібні вилазки, а на світанку розповіли новини жінкам, організувавши все у такий спосіб, щоб колона могла в разі потреби рухатися далі. Дівчина з «дофіна» розповіла інженерові, що старенькій із «сітроена» стало краще і вона хоче вернутися у свій автомобіль, о восьмій прийшов лікар і не виявив нічого загрозливого, отже, старі могли вернутися до свого «сітроена». Однак Таунус вирішив усе-таки лишити «чотириста четвертий» в ролі санітарної машини; юнаки для забави спорудили прапорець із червоним хрестом і закріпили його на антені автомобіля. Вже деякий час люди не поспішали виходити із своїх машин; температура дедалі падала, а десь опівдні почалася злива, і вдалині спалахували блискавки. Дружина селянина швиденько підставила під цівки води пластмасовий глек, що дуже розвеселило хлопців із «сімки». Спостерігаючи за цим, схилившись над розкритою на кермі книгою, яка його, втім, не дуже цікавила, інженер думав, чому ж експедиція так довго не вертається; трохи пізніше Таунус нишком запросив його до себе в машину, і коли вони вмостилися на сидіннях, розповів, що їхні спроби виявилися марними. Приятель Таунуса пояснив: або на фермах нікого не було, або ж селяни відмовлялися будь-що продавати, посилаючись на правила обмеження приватної торгівлі і підозрюючи у несподіваних покупцях інспекторів, що користуються обставинами, аби їх зайвий раз перевірити. А втім, однак, пощастило добути трохи води і деякі харчі, схоже на те, що солдат їх просто поцупив, але він тільки усміхався і не заходив у подробиці. Так чи інакше, дорога колись звільниться, але харчі, які вони добули, не дуже були придатні для дітей і старої. Лікар о пів на п’яту відвідав стару, а потім втомлено і роздратовано пояснив Таунусові, що і в його групі та й в інших — те саме. Правда, по радіо було оголошено, що вживаються надзвичайні заходи для ліквідації затору на автостраді, але крім одного гвинтокрила, який ненадовго з’явився над ними під вечір, ніяких інших ознак діяльності вони не помітили. Тим часом ставало дедалі холодніше, і люди, здавалось, чекали вже, щоб запала ніч і можна було понакриватися ковдрами й хоч на кілька годин скоротити очікування. Зі своєї машини інженер чув, як комівояжер розмовляє з дівчиною з «дофіна», розповідаючи їй усілякі історії й викликаючи у неї вимушений сміх. Із здивуванням інженер побачив, що дама з «больє» вийшла зі свого автомобіля, — бо ж досі вона, власне, ще не виходила, — й пішов довідатися, чи не треба їй, бува, чого, але дама просто цікавилася новинами і завела розмову з черницями. Під вечір усіх огорнула якась невимовна, невиразна депресія; тепер вже сон міг принести, мабуть, більше радості, аніж отой калейдоскоп новин, щоразу суперечливіших і неправдоподібних. Приятель Таунуса непомітно навідав інженера, солдата і власника «двісті третього» й запросив до своєї машини, де Таунус повідомив їх, що водій «флориди» щойно дезертирував; один з юнаків із «сімки» помітив порожню машину і почав розшукувати її власника, щоб погомоніти з ним. Ніхто не зазнайомився близько із товстуном із «флориди», який спочатку так бурхливо обурювався, а потім замовк, і, як і власник «каравели», більше й рота не розкрив. Коли до п’ятої ранку не лишилось ніяких сумнівів відносно того, що Флорида, як назвали його хлопці з «сімки» дезертирував, прихопивши з собою тільки ручний саквояж і лишивши в машині набиту сорочками й білизною валізу, Таунус вирішив, що один із хлопців буде керувати покинутою машиною, щоб не затримати увесь рух. Ця втеча в пітьмі викликала в усіх легке роздратування, і люди почали гадати, як далеко міг утекти той Флорида поночі навпростець через поля. І для інших ця ніч виявилась ніччю серйозних рішень; простягнувшись на широких сидіннях своєї машини, інженер прислухався — йому здалося, ніби хтось стогнав, але він подумав, що то солдат і його дружина, — стояла глибока літня ніч, і за таких обставин їх можна було зрозуміти. Потім він поміркував ще, і, піднявши брезент, що затуляв заднє скло, при світлі неяскравих зірок, як завжди, побачив позаду, десь за півметра від себе вітрове скло «каравели», а за ним, немовби приплющене до нього, якось дивно повернуте, перекошене судомою обличчя. Намагаючись не порушити тиші, інженер вийшов на лівий бік, щоб не розбудити черниць, і оглянув «каравелу». Потім повідомив Таунуса, який одразу ж послав солдата за лікарем. Так воно й було, цей чоловік вкоротив собі віку, випивши якусь отруту; кілька рядків олівцем у записнику і лист до якоїсь Іветти, що покинула його у В’єрзоні[11], пояснювали все. На щастя, спати в машинах давно вже стало звичкою (ночі були вже такі холодні, що нікому не спадало на думку спати назовні), і людей тепер не обходило те, що хтось там швендяє поміж машинами або виходить на узбіччя дороги до вітру. Таунус скликав військову нараду, лікар погодився з його пропозицією. Залишити труп край дороги — означало завдати всім, хто їхатиме позаду них, важкої психічної травми, якщо ж відтягнути його чимдалі у поле, це може викликати сутичку з місцевим населенням; минулої ночі вже побили юнака з іншої групи, який ходив до села за харчами. У селянина з «аріана» та у власника «ДКВ» знайшлося все необхідне, щоб герметично закрити багажник «каравели».

[3] Фонтенбло — муніципалітет у Франції, бл. 60 км на південний схід від Парижа.

[4] Корбей-Ессон — муніципалітет за 29 км на південь від Парижа.

[5] Жувізі-сюр-Орж — муніципалітет у департаменті Ессон.

[6] Мії-ла-Форе — муніципалітет за 55 км на південь від Парижа.

[7] Монтеро-Фо-Іонн — муніципалітет за 70 км на південний схід від Парижа.

[8] [2] Розумієте, моя дружина буде страшенно турбуватися, чорт забирай усе це! (Англ.)

[9] «Пайпер каб» — легкий двомісний літак.

[10] Іньї — муніципалітет за 16 км на південний захід від Парижа.

[11] В’єрзон — місто і муніципалітет за 185 км на південь від Парижа.