Амадока: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Буду говорити відверто, Уляно, — притишеним теплим голосом продовжив він. — Буду говорити з вами відкрито й прямо. Ви мені небайдужа. Ви мені — рідна душа. Ви не лякайтесь, але так воно є. Я не можу розкрити вам усієї правди, скажу тільки, що ми пов’язані з вами через рідних і близьких нам людей, що ми, самі того не бажаючи, повпливали на життя одне одного. І за цей вплив я і моя дружина будемо вдячні вам до кінця наших днів. Окрім того, за вас просив мене ще дехто, близький як мені, так і вам. Хтось, кому я завдячую більше, ніж життям, хоч би як голосно це не було сказано. А тому я хочу і зобов’язаний подбати про вас, товаришко Фрасуляк. Подбати не тільки про вашу роботу, а й про особисте життя, — урочисто сказав капітан.

Уляна ніби слухала його, а ніби зовсім і не слухала. З надзвичайною чіткістю вона бачила за якийсь сантиметр від свого обличчя шкіру незнайомого чоловіка, з пор якої пробивалися волосинки. Бачила, як відкривається і закривається його рот, як напинаються під шкірою м’язи обличчя, що позбавлені фасцій і кріпляться у своїй більшості не до кісток, а один до одного. Вона ж справді була медсестрою і такі речі знала ще з польських довідників із фізіології. Уляна спостерігала, як розташовані навколо отворів м’язи зменшували або збільшували їх відповідно до міміки незнайомця. Рухалися його вуха. Здіймалися брови. Хвилі чужого подиху ритмічними поштовхами торкались Уляниного носа, уст і щік.

Їй було байдуже, про що він говорить. Їй пригадався сон про маленьку теличку, яка дивилася на неї широко розчахнутими вологими очима, повними розпачу і страху, повними бажання докликатись. Ця теличка відкривала рот і видавала звуки — стогони, підвивання, короткі плямкотіння губних приголосних. Уляна розуміла, що теличка намагається пробитись крізь стіну і заговорити людською мовою. І вона відчувала її удари об цю стіну своїм власним тілом, удари до стіни власною головою, липкі криваві потоки, розверзлу рану. І недоторканість стіни, її повну непроникність.

І на спогад про цей сон — що був набагато реалістичнішим за наближене впритул чуже обличчя і запах з рота, за борлак, який ходив угору-вниз під жовтавою шкірою шиї, — накладалися слова Красовського про когось, кого Уляна тьмяно пригадувала зі свого минулого.

Красовський говорив, що Матвій Криводяк — безперечно, зрадник, диверсант і бандит, націоналістський виродок. Що такі люди заслуговують щонайменше на розстріл. Що він служив нацистським загарбникам і впродовж довгих років докладав усіх зусиль, аби шкодити Радянському Союзу і зраджувати власний народ. Це, мовляв, людина надприродного розуму й талантів — і тим більша ганьба йому, що застосовував їх у настільки ниций спосіб. — Але чого сподіватися від людини, яка з юних літ мріяла пов’язати своє життя з греко-католицькою релігією, — скрушно похитав головою Красовський. Тоді він замовк, ковзнув поглядом по затінених і холодних стінах алькову, зупинив очі на великому розп’ятті навпроти ліжка і ковтнув посмішку.

Тяга до віри зрозуміла мені, — продовжив він говорити ще тихше, майже нашіптуючи слова Уляні в саме вухо. — Її можна було зрозуміти під час панування старого ладу. У цій липкій павутині із забобонів і хитрих маніпуляцій із легкістю можна було заплутатися, що й відбувалось не раз навіть із найсвітлішими умами. Адже ж і ви, товаришко Уляно Фрасуляк, заплутались, загубились, утратили себе. Тому в якомусь сенсі Криводяк є не стільки злочинцем, скільки жертвою, — промовивши це, Красовський ледь сахнувся, ніби злякався, що його занесло. Але вмить заспокоївся і продовжив: — У якомусь сенсі Криводяк став жертвою, і це зробило з нього злочинця.

Ми, будівники нового ладу, — гладив Красовський Уляну по спині твердою долонею, — вирізняємося своїм чуттям справедливости, твердістю і незламністю, своєю рішучістю карати незгодних. Але разом із тим ми пишаємося тим, що розуміємо тонкощі людської натури, її слабкості. Ми вміємо знищувати шкідників, виховувати й перевиховувати зіпсованих, але вміємо і співчувати.

Я знаю, Уляно, що цей чоловік вам небайдужий, — у відповідь Уляна ніби трохи оговталась і підняла на капітана очі, в яких проблиск подиву ледь розсіяв глибокий туман. Невідомо, чи помітив це Красовський. Принаймні він жодним жестом цього не зрадив. Він говорив далі: — Мені точно відомо, товаришко Фрасуляк Уляно, що чоловік, якого я маю на увазі, чоловік, який водночас є жертвою та злочинцем і який, безперечно, є живою людиною зі своїми слабкостями, має до вас глибокі, сильні і небуденні почуття. Він поважає вас і шанує, він захоплюється вами і потребує вас. Можна сказати, що тепер, коли Криводяка знешкоджено, коли йому відітнуто крила, ви залишились останнім сенсом його життя, його останньою надією.

Звідки вам таке відомо? — раптом прошепотів пересохлий від спраги Улянин рот. Вона дивилась на Красовського гострим поглядом.

Красовський витримав багатозначну паузу.

Нам багато відомо, товаришко Фрасуляк. Відкривати свої способи і знання не в наших традиціях. Ви просто не сумнівайтесь: Матвій Криводяк по-справжньому вас потребує. Ця чиста, зворушлива прив’язаність переконала нас, будівничих нового ладу, в тому, що націоналістичний виродок, який роками сидів у звірячих норах посеред лісу, керував диверсіями, розповсюджував буржуазно-націоналістичну заразу серед збентежених умів, служив німецьким загарбникам і поневолювачам, харчувався корінням, стікав кров’ю, вбивав і катував невинних, зраджував і обманював, стріляв і грабував — що навіть він є людиною з ніжним, чутливим серцем. І це викликає у нас до нього співчуття. Тож ми хочемо подарувати йому останній ковток життя. І тому ми просимо вас, товаришко Фрасуляк Уляно Василівно, донько звитяжно загиблого на останньому сплеску війни героя, жорстоко закатованого руками німецьких фашистів і їхніх націоналістично-буржуазних посіпак, зібрати негайно свої речі, сісти з нами до автомобіля і тут же вирушити на зустріч із Матвієм Криводяком. Він дуже на вас чекає, — закінчив Красовський.

Невдовзі Уляна їхала на задньому сидінні чорного автомобіля, салон якого крізь невидимі й дуже видимі щілини провівало протягами, але водночас у повітрі стояв душок згірклого масла, шорстка кислинка плісняви з квашених огірків. Уляна сиділа поміж двох мовчазних типів, що притискали її з обох боків гострими ліктями. Один із них час від часу тихенько відригував, ніяково прикриваючи рота долонею. У дзеркальці над водієм Уляна зустрічала погляд капітана. Він вів автомобіль, посадивши водія поруч зі собою. Він звертався до цього дядька зі щіткою вусів на обличчі і грубими неспокійними руками з синіми літерами, що були витатуйовані на нижніх фалангах пальців, просячи то підкурити йому сигарету, то її загасити.

За вікнами опадали та здіймались пагорби, нудними полотнами проповзали поля, але більшість виднокола займало сизе небо, що ніби складалось із нашарованих одна на одну прозорих пелюсток, проміжки і невидимі тріщини між якими поросли слизистими утвореннями хмар. Села і містечка, які вони проминали, пригнічували порожнечею й нужденністю. Поруйновані будинки повивертали назовні свої спалені, погнилі нутрощі. Де-не-де серед цього безлюддя можна було вихопити якусь вихудлу чорну постать — щось ніби опудало, безтямне й доведене до краю, вичерпане з будь-яких почуттів і розумінь.

На видноколі вже вимальовувались обриси замку, досконало припасованого між двох веж монастиря отців василіян Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Але автомобіль завернув на польову дорогу, так і не доїхавши до міста.

Будинок був міцний і просторий, із широкими вікнами, з терасою вздовж усього першого поверху. Він був оточений садом, колись надзвичайно задбаним, про що свідчили залишки клумб вигадливих форм, лабіринт із самшитових кущів, що порозлазилися по стежинах, викладена пласкими каменями доріжка, тріщини якої заросли травою і будяками, закисле озерце, в якому — цілком імовірно — раніше плавали коропи. Фруктові дерева досі слухняно розвішували свої ще не здичавілі віти. Південною стіною будинку і дахами підсобних приміщень вився виноград.

Колишній єврейський маєток, — пояснив Уляні Красовський, допомагаючи їй вийти з машини. — Власники зникли безвісти. Під час війни тут квартирувалися німці.

Він із виглядом задоволеного господаря роззирнувся навкруги, широко розкинув руки, випростався, потягнувся. Під його грубими підошвами захрумтів гравій.

Ми, до речі, євреїв не переслідуємо, — багатозначно округлив він очі, зустрівшись із Уляною поглядом. — Хіба коли вони — вороги народу. Тоді інша справа. Тоді вже немає значення, єврей перед тобою, таджик чи карел. Але зараз ми не про це.

Він повів рукою, запрошуючи Уляну помилуватись маєтком. Уздовж рясних гортензій, що пінилися вибляклими сірувато-блакитними кольорами, несподівано просочуючись рожевим, неквапом ішла смугаста кішка, не зводячи пильного погляду з непроханих гостей.

Ми це використаємо з користю для народу, — повідомив Красовський. — А поки що нехай порожня вілла стане притулком для почуттів двох простих смертних.

Він крекнув, посміюючись із власної пишномовности, і навіть похитав головою. А далі повів Уляну слідом за собою до будинку.

Вони проминули широкий передпокій, звідки піднімалися на другий поверх широкі сходи з лискучими перилами, пройшли довгим коридором, стіни якого були оббиті зеленою тканиною, потрапили до бібліотеки зі спеціяльними кріслами для читання — вкритими оксамитом, прикрашеними витими сріблястими шнурками з китичками; ці крісла стояли під вікном, яке займало всю задню стіну бібліотеки. Врешті Красовський відчинив якісь темні двері й заштовхнув Уляну досередини зі словами:

Залишаю вас наодинці.

Двері причинились — і Уляна опинилась у невеликій затемненій кімнатці з охайним умеблюванням. Вона, зрештою, не здатна була розглядати частини цих меблів, лише вихопила поглядом плями кольорів, розмиті обриси столу, відображення в полусканому дзеркалі навпроти входу, пожовклі зуби піяніно з відкритою накривкою, акварелі на стінах. Але детальніше роздивлятись навколо не було жодної спроможности. Уляна бачила перед собою Матвія Криводяка, і його постать заполонила весь простір її сприйняття. Він стояв перед дзеркалом, настільки виснажений і безбарвний, що, здавалося, просвічував наскрізь. Не він відображався у дзеркалі, а дзеркало відображалось у ньому. Його риси танули. Його тіло майже висіло в повітрі.

Але він досі був живий. Криводяк, хворий на незнану хворобу семінарист Місійного інституту імени святого Йосафата, а згодом — лісовий комбатант. Криводяк, який умлівав по кілька разів на день, не міг перетравлювати майже жодної їжі, потерпав від болю голови і мерехтіння в очах. Криводяк, шкіра якого завжди здавалась тонкою і сухою, як папір, а ефемерне кощаве тіло було повністю позбавлене волосся. Криводяк, який не мав навіть брів і вій, навіть пушку на обличчі. Який роками сидів під землею, без повітря, води і їжі. Який свідомо порушував Божі заповіді, хоч раніше збирався присвятити своє життя Господу. Криводяк, якому вона, Уляна, кілька разів приносила до лісу їжу, медикаменти і важливу інформацію. І на якого повсякчас полювали: спочатку його вистежували німці, згодом — енкаведисти. Криводяк, який давно вже повинен був тліти в землі.

Побачивши Уляну, він змінився на виду. Його обличчя раптом ожило. Очі потемніли, розширились іще дужче. Чорнота зіниць захопила всю райдужку. Він рушив уперед і наблизився до Уляни впритул. Стояв перед нею, крихітний і делікатний, схожий на висохлий листок чи радше на комаху з цупким ороговілим тілом, що прикидається листком, і тремтів — одначе зовсім не так, як листок тремтить на вітрі. Він тремтів від напруження, від сили, яка пробивалася крізь його шкіру, яка струменіла, немов електрика, що мотлошить хмари під час грози.

Вони мовчали. Не рухалися, не сідали на канапу навпроти столу, не усміхалися, не плакали, не обіймалися, не бралися за руки. Просто стояли одне навпроти одного, занімівши, і дивились.

Це тривало, аж доки Красовський нарочито делікатно не постукав у двері. Він прочинив їх і просунув досередини голову. Невидима хвиля — ніби пригорщі гарячого піску, здійнятого вітром, — війнула йому в обличчя, мало не обпаливши шкіру, і здмухнула з обличчя усмішку. Він округлив очі й відсахнувся. Прочистив горло, яке вмить пересохло і спазматично стислося.

Та що ж це таке, — пробурмотів він, наважившись знову поглянути на двох людей, які нерухомо стояли за крок від входу, не рухаючись, майже не дихаючи, не кліпаючи, — і вдивлялись одне одному в очі.

Він знову покахикав, і тоді Уляна заворушилась. Вона обернулась і поглянула на Красовського нетутешнім поглядом.