— Чоловіче, закривай швидше! — прошипів той, вмить випроставшись, і злякано пошукав очима шарфюрера.
На щастя, той був у лазні.
— Якщо тільки вони пронюхають про це... — прошепотів Піппіг.
Гефель нетерпляче махнув рукою.
— Тягни його звідси! Треба сховати! Швидше!
Немов той злодій, Піппіг скосив очі на лазню і
лише переконавшись, що ніхто не стежить за ними, квапливо побіг з чемоданом у бік якоїсь кам’яної споруди і вмить зник з очей.
У лазні походжав поміж душами, уважно розглядаючи новоприбулих, Леонід Богорський. На ньому були самі тільки тонкі тикові штани, на ногах дерев’яні черевики. Його голі атлетичної будови груди виблискували від води й поту. Росіянин, капо[7], або старший дезинфекційної команди, Богорський, як правило, під час прибуття нових поповнень тримався на задньому плані, але сьогодні шарфюрера можна було не боятися: він розважався біля кадоба.
Під теплими струменями води в серця заляканих і змучених людей вперше з часу прибуття до табору немов вливався спокій. Здавалося, наче вода поступово змивала з них усі тривоги, жах і перенесені страхіття. Богорський добре знав цю чудесну дію душу, це повторювалося щоразу, коли до табору прибував новий транспорт в’язнів.
Богорський був ще досить молодий чоловік, років тридцяти п’яти, не більше. Офіцер-льотчик. Проте ніхто з фашистів у концтаборі не знав цього. Для них він був рядовий російський військовополонений, що його, як і багатьох інших, привезли в Бухенвальд з якогось польового табору. Богорський всіляко намагався зберегти своє інкогніто. Він належав до складу Інтернаціонального табірного комітету — ІТК, — суворо засекреченої організації, про існування якої, крім небагатьох посвячених, не знав жоден в’язень табору, не кажучи вже про есесівців.
Богорський мовчки походжав поміж голими в’язнями. Самої його посмішки було вже досить, щоб новачки почували себе в деякій безпеці. Він спинився перед Янковським, уважно розглядаючи цього худого, як скелет, чоловіка, що, заплющивши очі, ніжився під теплими благодійними струменями.
«Куди полинув він у цю мить думками?» подумав, стиха посміхнувшись, Богорський і спитав його чистісінькою польською мовою:
— Як довго були ви в дорозі?
Янковський, пробуджений раптом від приємних видінь, які занесли його далеко-далеко звідси, злякано розплющив очі.
— Три тижні, — відповів він і теж посміхнувся.
Хоча Янковський з власного досвіду знав, що мовчання для нього найкращий захист, особливо в новому, невідомому оточенні, проте в цю мить він раптом відчув непереборну потребу поділитися з кимось усім пережитим.
Поквапливо, з неспокійно бігаючими очима, він почав розповідати про марш до Бухенвальду. Розказав про всі злигодні, яких їм довелося зазнати. Протягом довгих тижнів, голодні й виснажені, брели вони дорогами, не знаючи ні сну, ні відпочинку. Вночі їх зганяли в полі в один гурт, вони безсило падали на тверду, як камінь, вкриту снігом, промерзлу ріллю, і тісно тулилися один до одного, щоб хоч якось захистити себе від лютого холоду. А другого ранку немало з них вже не могли підвестися на ноги, щоб рушати далі. Тоді конвоїри-есесівці ходили по полю і пристрілювали напівживих людей. Згодом селяни знаходили трупи і закопували їх серед поля. Скільки з цих бідолах знеможено падали на землю, і тоді то тут, то там сухо потріскували постріли з карабінів. І щоразу, коли лунали постріли по живих мішенях, колону гнали вперед бігом.
— Гей ви, свині, бігом! Бігом, бігом!...
Коли Янковський, закінчивши свою розповідь, замовк, Богорський спитав його:
— Скільки ж людей вирушило з Освєнціму?
Янковський тихо відповів:
— Нас було три тисячі...
На обличчі його промайнула покірлива усмішка.
Йому хотілося сказати значно більше. Він відчував потребу розповісти хоч кому-небудь в цьому чужому таборі, що сховане у нього в чемодані, але в цей час шарфюрер наказав забиратися з душової і почав заганяти до лазні іншу групу новаків.
Янковський, похитуючись, пірнув у мокру холоднечу двору.
Чемодан зник!
Гефель, який чекав на поляка, затулив йому рота рукою і прошепотів:
— Цить! Все в порядку.
Янковський зрозумів лише, що він не повинен зчиняти шуму, і втупився в німця очима. Той підганяв його:
— Забирай своє манаття і гайда звідси!