Сурма лебедя : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перебувши кілька днів на місці їхнього зимового постою — на озерах Ред-Рок-Лейкс, Луї придумав дещо. Він вирішив: якщо вже йому неспромога користуватися власним голосом, то треба навчитися читати й писати! «Якщо я калічний в якомусь одному плані, то маю постаратись і надолужити в інших напрямах! — подумки мовив він сам собі. — Тож я навчуся читати й писати! Тоді почеплю собі на шию маленьку грифельну дошку й крейдяного олівця. В отакий спосіб я й зможу спілкуватися з будь-ким, хто вміє читати!»

Луї любив товариство і вже встиг знайти багато друзів на тих озерах. Ця місцина була притулком для водяного птаства: лебедів, гусей, качок та іншої, дрібнішої птиці. Всі вони там зимували, бо то було безпечне місце, а тамтешня вода лишалася теплою і в найлютіші морози. Усі захоплювалися Луї як незрівнянним плавцем. А він залюбки змагався з іншими молодими лебедями, щоб визначити, хто найдалі пропливе попід водою чи взагалі найдовше під водою пробуде.

Коли Луї твердо вирішив навчитися читати й писати, він надумався: треба йому розшукати Сема Бівера, а вже той хлопчик неодмінно допоможе! «Можливо, — подумав Луї, — Сем дозволить мені ходити разом із ним до школи, а вчитель і навчить мене писати!» Від такої ідеї юний лебідь геть розхвилювався. Почав він думати-гадати, чи приймуть юного лебедя до класу, де навчаються людські діти. І, мабуть, це ж таки нелегка справа: вчитися читати? Найбільше ж він сумнівався, чи зуміє розшукати Сема. Монтана — великий штат, а він же ж навіть не був певен, чи саме в Монтані мешкає Сем, хоча сподівався: може, все-таки в Монтані?

Наступного ранку, коли батьки зайнялися якимись своїми справами, Луї злетів у повітря. Спочатку подався на північний схід. Добувшись до річки Єллоустон-Рівер, він полетів понад нею до краю, що зветься Буйнотрав’я. Ось видно містечко! Юний лебідь спустився на землю й став біля шкільних воріт, чекаючи, поки випустять дітей. Придивлявся Луї до кожного хлопчика, сподіваючись, що один із них буде Сем. Але ні: Сема тут не було.

«Не те містечко, не та школа! — подумав Луї. — Пошукаю деінде!» І полетів геть, знайшов інше містечко, а в ньому — школу, але всі тамтешні школярі й школярки вже давно порозходилися кожне до себе додому.

«Ну, ще пошукаю довкола!» — вирішив Луї. Просто піти головною вулицею він побоявся, бо що, як хтось його підстрелить? Тож він здійнявся у повітря й почав кружляти на низькій висоті, придивляючись до кожного хлопчика, якого тільки де бачив. Хвилин за десять юний лебідь загледів ранчо й дім із садибою, а там, біля дверей кухні якийсь хлопчик колов дрова. Чорний чуб… Луї ковзнув нижче.

«Мені поталанило! — зрадів він. — Це Сем!»

Коли Сем угледів лебедя, то поклав сокиру й перестав ворушитися. Луї несміливо підступив ближче, а тоді потягнувся дзьобом до Семового черевика й розшнурував його.

— Привіт! — ласкаво привітався Сем.

Луї продемонстрував, що хоче сказати ку-гуу, але не може: не має голосу!

— Ага, я знаю тебе! — зрадів Сем. — Ти той лебідь, котрий жодного разу не зумів хоч би що сказати, а натомість розшнуровував мені черевика.

Луї закивав головою.

— Я радий бачити тебе, — сказав Сем. — Чим я міг би тобі допомогти?

Луї просто дивився поперед себе.

— Хочеш їсти? — запитав хлопчик.

Лебідь похитав головою.

— Пити?

Так само хитає головою.

— Хочеш заночувати з нами тут, на ранчо? — допитувався Сем.

Тут Луї покивав головою ще й підстрибнув двічі.

— Гаразд, — сказав Сем. — Місця у нас вистачає. От тільки, чи батько дозволить?

Сем узяв свою сокиру, поклав дровину на дровітню й розколов її рівно посередині. А тоді подивився на юного лебедя.

— У тебе щось негаразд із голосом, чи не так? — запитав він.

Луї кивнув головою, ще й шиєю енергійно попрацював, угору-вниз. Він знав: Сем йому друг, але не знав того, що якось-то Сем був навіть урятував життя його матері-лебедиці.

За кілька хвилин на подвір’я в’їхав містер Бівер на ковбойському поні. Ось він зліз на землю й прив’язав коника до паркана.

— А що то в тебе там таке? — запитав він сина Сема.

— Це — молодий лебідь-сурмач, — пояснив Сем. — Йому лише кілька місяців. Ти дозволиш мені прихистити його на якийсь час?

— Ну, — відповів містер Бівер, — як на мене, то це було б супроти закону: тримати одного з цих диких птахів у неволі. Але я зателефоную старшому єгерю — що він скаже? Якщо він дозволить, тоді можеш і прихистити його.

— Скажи старшому єгереві, що у цього лебедя якась біда! — вже голосніше, навздогін батькові, що вже рушив до будинку, сказав Сем.

— А що з ним такого? — поцікавився батько.