Сурма лебедя : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тато-лебідь, старий коб, витріщився на ті письмена. Мама-лебедиця витріщилася. Брати-сестри повитріщалися на них. Усі просто зирили безтямно на написане та й годі. Якісь білі кривулі на чорній дощечці не означали для них нічого. Бо вони були неписьменні — не вміли читати. Ніхто із членів лебединої родини ніколи в житті не бачив ні грифельної дощечки, ні шматка крейди. Тож Спроба Луї отак привітатися до своєї рідні провалилася. Йому здалося, ніби він просто змарнував останні півтора року, поки ходив до школи і вчився писати. Ох, яке розчарування… А ще ж, звісно, він усе так само не здатен був розмовляти. Тільки отак — отими нашкрябаними на дощечці словами — він міг привітатися до своїх родичів…

Зрештою тато-лебідь виголосив привітальне слово.

— Луї, мій сину! — заговорив він своїм глибоким та лунким голосом. — Ми всі давно чекали цього дня — дня твого повернення до нашої святині в Ред-Рок-Лейкс. Зміряти неможливо радість, глибину наших почуттів у цю хвилину, коли ми побачили тебе знову — тебе, кого так довго не було поміж нас, бо перебував ти у невідомих нам краях, прагнучи досягти мети, про яку ми можемо тільки гадати. Як це добре — знову бачити твоє обличчя! Ми тільки сподіваємося, що ти тішився добрим здоров’ям під час твоєї тривалої відсутності, поки ти перебував у невідомих нам краях, прагнучи досягти мети, про яку ми можемо тільки гадати…

— Ти вже казав це раз! — зробила йому зауваження дружина-лебедиця. — Ти повторюєшся! А Луї, певне, стомився після своєї мандри, хоч би де він був і хоч би якої невідомої нам мети прагнув.

— Цілком слушно! — визнав тато-лебідь. — Але я мушу ще трішечки продовжити вітальну мою промову, бо дуже ж цікаво мені знати, що то за химерну маленьку штуку носить наш Луї на шиї і що за дивні знаки він нашкрябав на ній білою отією паличкою!

— Та всіх нас, звісно, це цікавить, — сказала матінка Луї. — Але словами, що лунають у повітрі, Луї не може цього пояснити, бо вродився безголосий — не здатен він говорити. Тож ми погамуємо на якийсь час нашу допитливість і дозволимо Луї викупатись і пообідати.

Всі погодилися: чудова ідея!

Луї підплив до берега, поклав дощечку й крейдяного олівця під кущем і викупався. А потім умочив одне крило у воду і, хоч як було йому сумно, витер слова «Привіт усім!» Тоді знову почепив собі ту дощечку на шию. Добре було опинитися знову вдома, з родиною. А вона ж, та родина, зросла, поки він півтора року ходив до школи з Семом Бівером. На світ прийшло ще шестеро новеньких лебедяток. Тато й мама Луї пробули літо в Канаді, де висиділи шестеро маленьких лебедяток, а восени всі восьмеро повернулися знову до озер Ред-Рок-Лейкс, де об’єдналися із торішнім виводком.

Якось-то після повернення Луї зупинився неподалік доглядач із мішком зерна. Луї, побачивши чоловіка, підплив до нього. Коли той висипав зерно й розрівняв на більшій площі, щоб більше птахів наїлося, Луї зняв свою дощечку й написав: «Дуже дякуємо!» І підніс дощечку чоловікові, щоб той прочитав. Доглядач був неабияк вражений.

— Агей! — вигукнув він. — Що ти за птах такий? Де це ти навчився писати?

Луї витер написане й написав: «У школі».

— У школі? — перепитав чоловік-зерновик. — У якій такій школі?

— «У звичайній, — написав Луї. — Мене вчила місіс Гаммербозем».

— Ніколи не чув про таку! — признався зерновик. — Але, певне, вона з біса мудра вчителька!

— «А вона така!» — написав Луї. Ця розмова з чоловіком, якого він бачив уперше, принесла велику радість Луї. Тут він переконався: хоча грифельна дощечка не допомогла йому налагодити спілкування з птахами, але вона таки придасться йому — для спілкування з людьми, бо люди вміють читати. Це його неабияк підбадьорило. То Сем Бівер подарував Луї дощечку як прощальний подарунок, коли юний лебідь зібрався покинути ранчо. Сем купив дощечку й крейдяного олівця на свої заощадження. І Луї вирішив, що завжди, хоч би куди закинула його доля в цьому світі, носитиме ці речі з собою.

А рознощик зерна засумнівався, чи то йому таке приверзлося, а чи й справді він бачив лебедя, який уміє писати слова на дощечці. То й надумався нікому нічого про це не розповідати, а то ще подумають: схибнувся розумом чоловік.

Весна для птахів — це пора, коли кожне шукає собі пару. Тепле п’янке весняне повітря будить дивні почуття у молодих лебедів. Самці починають помічати самиць. Гарцюють перед ними, показуючи: ось які ми молодці! Самиці й собі починають звертати увагу на самців, але удаючи, ніби вони взагалі нічого не помічають. Діють вони дуже сором’язливо.

І Луї одного чудового дня прокинувся з дивними почуттями — і збагнув: він, певне, закохався! Та й добре знав цей юний лебідь, у яку саме лебідку закоханий. Щоразу, як він пропливав повз неї, серце йому билося частіше й дужче, а в голові не лишалося жодних інших думок, крім як про кохання. Йому здавалося, ніби ось такої вродливої молодої лебідки він зроду не бачив. Ледь дрібніша за інших, шию мала вона красивішу, а рухи були в неї куди привабливіші, ніж у всіх інших юних лебедиць на озері. Звали її Серена. І Луї хотів би щось таке вчинити, аби привернути її увагу до себе. Бажав він, щоб саме вона стала йому дружиною, але… як же він це їй скаже? Він-бо не міг видати жодного звуку своїм горлом. Луї і кола описував навколо неї, і шиєю махав угору-вниз, і показував велике видовище, як він може пірнути й довго-довго лишатися під водою: бачиш, як я можу затримувати дихання? На куди довший час, ніж будь-який інший лебідь! Але та крихітка-лебідка не звертала аніякісінької уваги на всі витівки Луї. Поводилася так, ніби то не Луї-молодець був, а якесь порожнє місце!

Коли ж матінка Луї переконалася, що її син почав зальоти до юної лебідки, то сховалася в комишах і поспостерігала, що ж воно діється. І переконалася: її син поводиться так, як закоханий лебідь, але успіху в своєї обраниці не має!

Дійшовши до відчаю, Луї підплив до любої його серцю Серени і ґречно вклонився їй. Дощечка, як завжди, висіла в нього на шиї. Схопивши дзьобом крейдяного олівця, він написав на дощечці: «Я люблю тебе!» — й показав їй ті слова.

На мить вона затрималася поглядом на тих словах, а тоді й попливла геть. Читати Серена не вміла, і, дарма що їй подобався вигляд юного лебедя, в якого щось там висіло на шиї, не могла вона по-справжньому зацікавитися таким птахом, котрий не може сказати жодного слова! Як на красуню Серену, то такий лебідь-сурмач, що не годен засурмити, був просто невдаха.

Побачивши таке, матінка Луї негайно кинулася до свого мужа-лебедя, старого коба.

— Маю новину для тебе! — сказала вона. — Твій син Луї закохався, а його обраниця, лебідка його жадань, не звертає на нього уваги. Сталося так, як я й передбачала: Луї не спроможеться знайти собі пару, бо він не має голосу. І як вона сміє отак поводитися, та маленька засмоктана нікчема! Мені аж голова розколюється… Та хай там як, а мені жаль Луї. Він вважає, ніби кращої за неї немає на всіх цих озерах, але не може просурмити: «Ку-гуу! Я тебе люблю-у!» А саме це вона хоче почути від нього.

— Ну, це жахлива новина! — сказав тато-лебідь. — Вість щонайсерйознішої ваги! Я знаю, що воно таке: бути закоханим. Дуже добре я пам’ятаю, яка болісна може бути закоханість, як хвилює перша любов, і яке гірке розчарування, тяжке страждання, коли ти у неї не маєш успіху, як тоскно тягнуться тоді дні і ночі… Але я — батько Луї, і я не попущу, щоб отак воно все й лишилося. Я діятиму! Луї — лебідь-сурмач, найшляхетніший з усіх птахів, що тільки плавають по воді. Він веселий, бадьорий, дужий, могутній, палкий, добрий, бравий, вродливий, надійний, вартий довіри, великий літун, незрівнянний плавець, безстрашний, терплячий, вірний, відданий, шанолюбний, прагнучий…

— Постривай-но! — зупинила дружина мужа. — Ти не мусиш усе це мені розказувати. Одне скажи: що ти збираєшся зробити, аби допомогти Луї здобути собі подругу?

— Та до того ж я й веду — в моїй власній неперевершеній манері висловлюватись! — запевнив дружину муж-лебідь. — Ти кажеш, що та юна лебідка хоче почути від Луї слова: «Ку-гуу, я тебе люблю-у!»?

— Саме так.

— То вона їх від нього й почує! — вигукнув тато-лебідь. — Люди ж виготовляють, мають різні пристрої: ріжки, сурми, які завгодно музичні інструменти. І ці пристрої здатні породжувати звуки, подібні до дикого нашого сурмління. Ось зараз я й розпочну пошуки такого пристрою, і навіть якщо мені доведеться летіти аж на край землі, аби знайти сурму для нашого юного сина, я знайду її врешті-решт і принесу Луї!

— Ну, якщо ти дозволиш підказати, — мовила його дружина, — то не лети аж на край землі, а пошукай у Біллінґсі, штат Монтана. Це куди ближче!