Читать книгу «Бар Когут» онлайн.

— Ви забираєте мої речі?

— У нас є ордер, — відповів сержант.

— Але за що? Я не скоювала злочину.

— У нас є ордер, — повторив він. — Підпиши тут.

Він вказав на недбало зроблений інвентарний опис.

— Не буду я нічого підписувати, — сказала вона, хоча розуміла, що вибору в неї немає. У цю мить вона усвідомила реальність і глибоко зітхнула, визнавши, що опиратися безглуздо.

Сержант уклав її гроші й картки у великий готельний конверт і віддав його іншому поліціянтові. Подивившись на Бо, він сказав французькою: «Підеш із нами».

Бо нічого не розумів, аж поки найближчий до нього поліцейський, діставши кайданки, не схопив його за руку. Він машинально почав вириватися, що змусило іншого полісмена схопити його за іншу руку.

— Що ви робите? — зажадала пояснень Зола, у той час як Фанта протестувала французькою. Коли руки Бо завели за спину й зчепили кайданками, він видихнув і заспокоївся.

— Усе гаразд, — звернувся він до Фанти.

— Що ви робите? — наполягала на відповіді Зола. Сержант відчепив з ременя свої кайданки й помахав перед її носом:

— Заспокойся! Теж хочеш?

— Ви не маєте права його забирати.

— Заспокойся! — гаркнув сержант.— Бо й матір твою заберемо.

— Нічого, Золо, — сказав Бо. — Усе гаразд. Подивлюся, як там батько.

Двоє полісменів штовхнули Бо в напрямку дверей і вийшли. Сержант ніс конверт. Зола й Фанта очам своїм не вірили, дивлячись, як Бо грубо штовхають на заднє сидіння поліційної машини.

Тільки-но вони від’їхали, Зола зателефонувала Ідіні Санга.

У ВІВТОРОК 13 ТРАВНЯ, о четвертій дня, юристи «Свіфтбанку» виступили з пропозицією укласти угоду по шістьох колективних позовах, учинених по всій країні. Через чутки й припущення, що циркулювали впродовж останніх трьох місяців, цю новину зустріли чи не з розчаруванням. Пророцтва про грандіозну угоду «Свіфтбанку» давно втратили свіжість.

Згідно з умовами угоди, банку належало перерахувати в страховий фонд для виплати відшкодування початкову суму в розмірі чотири мільярди двісті мільйонів доларів задля покриття претензій близько мільйона ста тисяч можливих клієнтів. У шістьох колективних позовах фігурувало вісімсот тисяч клієнтів, а виплати на інших триста тисяч розподілялися як трофей поміж адвокатами. Колективний позов фірми «Коен-Катлер», з її двомастами двадцятьма тисячами позивачів, був найбільшим, найраніше вчиненим, найкраще організованим і найпершим у черзі на отримання грошей.

Угода покривала три категорії позивачів. Перша, найбільш скривджена, це домовласники, насильно позбавлені права викупу закладеного майна через недоброчинні дії банку. Це була найменша група, десь п’ять тисяч осіб. Друга категорія, приблизно вісімдесят тисяч, складалася з клієнтів, які брали кредит і зазнали повних або істотних збитків через дії банку. Третя категорія — всі інші, тобто клієнти банку, які постраждали через приховані платежі й занижені відсотки по депозитах. Кожен мав отримати по три тисячі вісімсот доларів за свої негаразди.

Гонорар повірених обумовлювався окремо і сплачувався в інший фонд. За кожний індивідуальний позов адвокат отримував вісімсот доларів, незалежно від завданих клієнтові збитків. Також «Коен-Катлер», як і решта фірм, що вели колективні позови, отримував вісім відсотків від загальної суми угоди.

Негайно розбазікалися коментатори ділових новин, і загальна думка була така, що «Свіфтбанк» зробив точнісінько те, чого від нього й очікували: викинув купу грошей, аби позбутися проблем і рухатися далі. Несподіваний золотий дощ мав пролитися після затвердження в суді протягом кількох днів.

О п’ятій дня жоден адвокат, який брав участь у колективних позовах, не висунув заперечень щодо угоди, бо заманював нових позивачів.

ГЕДЛІ ЗАТЕЛЕФОНУВАЛА ТОДДОВІ в четвер наприкінці дня і повідомила жахливу новину: чуда вона не справила, домовитись про відстрочку розгляду їхньої справи на один-два тижні не вдалося. Натомість прокурор, який вів їхню справу, рішуче наполягав, щоб вони з’явилися на початкову явку в п’ятницю. Гедлі сказала, що вони привернули забагато уваги: усім до того набридли наркоші й п’яні водії, що така незвичайна справа в списку слухань сприймалася наче подих свіжого повітря. Мені шкода, хлопці.

— Треба найняти адвоката, — сказав Тодд. Вони з Марком сиділи на парковій лавці в Коні-Айленді, курили довгі чорні сигари й цмулили воду з пляшок.

— Давай подискутуємо, — сказав Марк. — Я такий: мовляв, не будемо наймати адвоката.

— Гаразд. Не з’явимося в п’ятницю в суді. Що далі? Суддя напевне видасть судові ордери, і наші імена потраплять у систему.

— І що? Подумаєш! Інше діло, якби ми були наркоділками чи з аль-Каїди. Але ми не розповсюджуємо наркотики й не організовуємо терористичної змови. Ти справді думаєш, що хтось усерйоз візьметься нас розшукувати?

— Ні, але ми перебуватимемо в розшуку: затримати живими або мертвими.

— Подумаєш, що з того, як ніхто нас не шукатиме?