— Та ладно! Цього інтерв’ю все одно ніхто ніколи не прочитає…
— Тоді чого питаєш? Знаєш же, що є.
— Окей. А ти хотіла б, щоб за твоїм щоденником написали книжку?
— М-м-м, можливо. Але це не точно. Я ще про це думаю. Усе-таки я пишу тут дуже особисті речі. Може, вибірково.
— Лола, ти така загадкова.
— Ну так. Жінка має бути загадкова. Усі так кажуть. Я стараюся.
— Як тобі вдається бути такою худою?
— Усе просто: спорт і здорове харчування.
— Звучить, наче реклама.
— Знаєш що! Відвали.
— Грубіянка. З тобою так ніхто не захоче брати інтерв’ю!
— То виріжеш потім. Думай, що казати. Тобі інтерв’ю ніхто не даватиме, от!
— Добре, проїхали. Ще таке питання. Якби твоє життя все-таки екранізували, який саме період ти б хотіла побачити на екрані?
— Дай подумати... Може, від знайомства з Пашею і до того, як ми розійшлися. Ой, ні! Від того, як ми почали зустрічатися, і до того, як у клас приперлася Вероніка. Так, точно.
— Ти справді кохала Пашу?
— Так. Можливо, я й досі його трохи люблю. Як друга, звичайно. Але ж він із Нікою… Що тут поробиш.
— Угу. А лілії і «Пандора» були від Тохи?
— Та ясно що.
— Про що ти найбільше шкодуєш?
— ...
— Ти так довго думаєш… Хочеш наступне запитання?
— Ні, я пригадую. Найбільше я шкодую про те, що сварилася з мамою.
— Якби ти могла щось виправити, що б це було?
— Я б хотіла, щоб тато не йшов від нас.
— Гм… Але ж тоді не було б Вадика, Іллі і Єви…
— Точно, про це я не подумала. Тоді я б хотіла, щоб він повернувся.
— Хто твоя найкраща подруга?
— У мене немає найкращої подруги. Може, хіба що Ната… інколи… Хоча останнім часом мені перед нею дуже соромно. Я була до неї несправедлива...
Мій най-найкращий друг — це щоденник. Тільки він знає про мене все. Для всіх інших… для них я постійно граю якусь роль…
— До речі, про друзів. Чим закінчилася історія з Даною? Кришку від термоса повернула?