Щоденник Лоли: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перед Лєркою хотіла вибачитися, але вона типу надто горда. Ну й пофіг.

Ще й Паша зранку виставив фоточку з Нікою. Швидко ж він! Хоча… може, все-таки мене позлити вирішив? Не можна так просто взяти й розлюбити! Так швидко! Ми ж із ним із шостого класу...

Так сумно було, що з горя подзвонила до Тохи й сказала, що з нього побачення. Тепер думаю: НАВІЩО?!!

Пізніше.

Всесвіт змовився проти мене. Дарина привела у школу сексолога. Прямо наче для мене однієї лекцію читати. Про сексуальну безпеку та сексуальну поведінку, який збіг!

Звісно, всі помітили, що я всю лекцію мовчала. Зате Натка відзначилася: запитала про контрацепцію і те, як визначити, чи вагітна. Ну, але я ж знаю, що Ната ні з ким… Невже… невже вона для мене питала?

Нерви зовсім здають. Сховалася за сходами, а сльози — рікою. Нічого не можу з собою зробити. Кліпаю часто, дихаю глибоко, а сльози все капають і капають. І тут — як завжди! — ЕКОНОМІЧКА! Вічно вона скрізь втручається, лізе в душу… Не може пройти повз, не познущавшись, чи що? Помститися прийшла за той відос? Так уже ж усе ок, Тоха в усьому зізнався… Узяв усю вину на себе — такий благородний, ну-ну! Накричала на неї. Теж мені — Пані Всесвітня Справедливість, Місіс Рятівниця Всіх Нужденних. Бридко!

Виблювала у шкільному туалеті. Так і Ася туди ж: ти вагітна, Лола! Ох не капай хоч ти мені на мізки! Подруги називається! Накричала й на неї.

Дорогою додому купила тест. Ну, на вагітність же. Через їхні підозри спати не можу.

Пізніше.

Так погано...

Погуглила ще раз про токсикоз… І як я могла так вляпатися?..

Згадала про тест. Ніколи ще три хвилини не тривали ТАК ДОВГО. Вдивлялася в ті смужечки, наче там — моя доля. Затискала пальці, молилася, просила — що завгодно, аби тільки не дві смужки! Аби не вагітна… О ні! Одну видно чітко, а друга — така собі. Неясно, чи є вона, чи ні.

Сподіваюся тільки, що від першого разу не можна завагітніти… І на Пашу зла страшенно: треба ж було не принести презерватив! Нічого йому не можна довірити… Про все зав­жди мушу думати сама.

Треба, мабуть, записатися до гінеколога. Так соромно!

Кожен день підкидає щось новеньке.

Зранку Тоха приніс квіти. Завойовує, бачте, мене! Як йому популярно пояснити, що МЕНЕ ЦЕ НЕ ЦІКАВИТЬ?

Ігоря Сергійовича забрала швидка. Усі тільки й говорять про те, що Дарину призначать директоркою. Капець! Тепер нам усім тільки молитися про те, щоб це була неправда, і щоб Ігор Сергійович швидше повернувся! Усе-таки він дуже класний. Найкращий. Не дивно, що в нього й син такий чудовий…

Ігор Сергійович ніколи нас не ображав. Завжди розумів, підказував і ставився, як до людей. Дорослих. Не те що ця мегера. Ні, якщо вона сяде в директорське крісло, на школі можна поставити хрест. Ната з Асею, мабуть, перейдуть у приватну… Назар он узагалі до мами збирається виїхати… Тоху батько переведе у військове училище. Паші нічого не страшно, його ж усі вчителі люблять. Він же для всіх ХОРОШИЙ! А що буде з Нікою, мені пофіг. Хай тусує у свою стару школу, бо з Дариною-директоркою їй тут життя не буде. І мамуся не допоможе.

Блін, так шкода Ігоря Сергійовича… Дуже страшно за нього. А якщо він помре? Хто ж тоді мене викликатиме в кабінет, щоб про блог поговорити? Тільки він ставився до моїх влогів, як до роботи. Дуже делікатно натякав, якщо я в чомусь була неправа. Ніколи при всіх не критикував. І взагалі — так говорив зі мною, як із дорослою. Завжди спершу хвалив, а потім уже підказував, що можна було б покращити. Але не наполягав. І це його традиційне: «Працюйте з насолодою!» Як згадаю — всміхаюся… Працюйте! З насолодою… А Паша вважає, що я дурнею займаюся. Та й усі вважають. Тільки Ігор Сергійович мене поважав. Знав, звісно, що я часом роблю фігню, але ніколи не засуджував. Сподіваюся, він одужає. Бо якщо і він… я цього не витримаю…

Пізніше.

Настрій нулячий. Не хочу ні з ким говорити. Задовбали ці всі стояння в коридорі та тупі смішечки.

Ната вихваляється тим, що в неї тепер є хлопець. Назар! Знайшла ким хвалитися! Ще б із Андрюхою замутила! Не знаю, хто з них більший лузер.

Дружать тепер проти мене. У їдалці сіли окремо. Показово ігнорять. Не здивуюся, якщо вони тепер мені й у стаканчик плюватимуть, як тоді, коли всі домовилися ігнорити Христю.

Ще й Тоха при всіх запросив Аську в кіно. Явно ж, щоб насолити мені! Я так і сказала дівчатам… А вони наїхали на мене, що я спеціально хлопців перед ними називаю придурками, щоб усі тільки на мене западали.

Асі Тоха й справді подобається. Теж мені новина! Та я давно підозрювала… Але ж тебе, подружко, попереджала, що він тобі не пара… Тепер страждатимеш, бо він за мною сохне.

Ната дурепа. Носиться зі своїм Назаром, наче він кохання всього її життя. А ще кілька тижнів тому при всіх її з гівном змішував! Із ким я дружу! Чого вони не думають головою?! От Ната наче й розумна дівчина. Відмінниця. Підходить на перерві й каже, що хоче Назарові на ДН подарувати СЕБЕ. Ну, типу я маю зрозуміти, бо в мене з Пашею вже «все було». Більшу дурість важко й уявити! Звісно, я їй так і сказала. Хіба не так прийнято в подруг? Бути чесними одна з одною, бла-бла-бла. Іще сказала, що в нас із Пашею нічого «такого» і близько не було. Щоб не патякали за моєю спиною.

Задовбала ця школа. Таке враження, наче тут я вічно мушу грати якусь роль. Перед учителями, фоловерами, дів­чатами, Пашею, тепер іще й Тохою. А вдома — іншу роль. Але блін, так хочеться щось змінити, тільки поки що не вирішила, що саме.

Пізніше.

Паша почув, як я дзвонила лікарці. Підійшов і традиційно ввімкнув режим «лицаря на білому коні»: «Я зав­жди тобі готовий допомогти!», «Ти можеш зі мною поділитися…» Ага, зараз. Уже розбіглася. Щоб ти потім своїй новій подружці розпатякав і ви разом посміялися? Дякую, не треба. Сама розберуся. Два роки як підробляю мамин підпис, і тепер упораюся.