Дніпрова Чайка. Дiвчина-чайка
На Чорному морі є острів суворий, німий, червоная скеля на буйнім зеленім роздоллі одна піднімається вгору червоним шпилем. Не купчаться білії хати по ній, і лист кучерявий її не вкриває, одна тільки стежка зелена збігає по ній: то течійка води весняної прорила червоную глину і вся обросла оксамитом-травою, а далі все мертво, все глухо… Та ніби не все: отамо, на самому розі, над морем, де вічно лютує сивий бурун, на самім тім розі горить по ночах якийсь вогник, удень же чайки сіренькі в’ються, кигичуть над морем. Що то за скеля, і що то за вогник, і за що так люблять чайки ту суворую скелю?
Давно колись, кажуть, на острів той дикий прибув чоловік з невідомих країв. Десь доля лихая вганяла за ним по всім світі, що він не знайшов ніде інде притулку. Маленьке дитятко та вбогії вжитки виніс з човна, заліз у печеру і став собі жити. Як жив, чим жививсь він іспершу, — про те невідомо нікому. Згодом дізналися люди, яка була щира душа у того чоловіка: щоночі вогнище велике він розкладав, щоб далеко палало-значило, щоб ті кораблі та суденця, що бігли по хвилях зелених, минали безпечно суворе каміння та банки[6] лихі, потаємні, коли ж розбивалося судно, він сам на маленькому човні сміливо кидавсь у море нещасних пливців рятувати. І вдячнії люди охоче давали йому великі дари — і гроші, й скарби, що возили на тих кораблях; нічого не брав чужоземець, лиш трошки харчів на прожиток, та дрова, та смолу, щоб ними вогнище живити. І скоро дізналися всі про діда чудного, прозвали його «морським буслом», дізнали й про його дитину, котру, мов русалку, хвилі морські колихали-пестили, котру й каміння німе, і ревуча буря жаліли-втішали. І виросла дивно хороша дочка у старого: біла, мов піна морська, як кушір, кучерявії коси вкривали її по коліна, а очі блакитні світились, як море у ранішній час, а зуби блищали, мов перла з-під вуст коралових. Нічого вона не боялась: ні бурі, ні грому, ні грізної хвилі, бо море було їй як рідне. І сміливо дівчина кидалась з батьком укупі, як часом траплялось когось рятувати, і тільки до кого торкнеться вона — того не займає розлючене море.
От раз, накупавшись уволю, дівчина тихо заснула на теплім пісочку (а море тоді щось мовчало-дрімало); і спить вона й чує — щось-то шепоче; а то між каміння забралося троє: птиця-бабич горбоноса, свинка морська та рибонька-золоті пера. Рибонька й каже:
— Винесу я з глибині перлів, коралів, ясних самоцвітів за те, що вона рятувала мене: лежала я, бідна, на банці — хвилі сердиті закинули дуже далеко, пекло мене сонце, посмажило зябра, крутивсь надо мною мартин білоперий та хижий, і з ним моя смерть наближалась. Ся ж добра дитина взяла мене в руки, всміхнулась привітно і тихо пустила у море, — й я знов ожила.
— Я її вивчу так плавать, пірнати, водити веселих танків, таких їй чудових казок розкажу, — промовила свинка морська, — за те, що вона, моя добра, годує мене, ділиться щиро зо мною харчами, не раз би вже й здохла, якби не вона.
— А я їй, — озвалась задумана птиця-бабич, — я їй скажу новину, та таку, якої ніхто ще не знає. Була я за морем далеко і чула: прибудуть сюди кораблі та галери, на тих кораблях та галерах люди чудні: завзяті, чубаті (їх звуть козаками), нікого вони не бояться і мореві навіть старому дари не дарують, як інші купці-мореплавці, лиш веслами часто січуть-зневажають. І море сердите поклало свій гнів на чубатих, і доля лиха присудила усіх потопити, побити і скарб їх віддати камінням та банкам, та всім нам, морським челядинцям. Великої тайни ніхто ще не знає, лиш їй, милосердній, повинна я все розказати за те, що вона і мене зрятувала: злочинець якийсь перебив мені стрілкою крила, і я помирала на хвилях зелених: ся ж дівчина мила впіймала мене, замовила кров і якогось там зілля приклала та все годувала-гляділа, аж поки загоїлись крила. За те розкажу їй сю тайну велику…
— Мовчи! — зашуміли, прокинувшись, хвилі, — мовчи, не твоє-бо то діло: не сміє ніхто дізнатись про волю великого моря, не сміє ніхто сперечатися з грізним!
Кинулись хвилі до скелі-каміння, сердито бурчать поміж ними. Злякана свинка і рибка пірнули на дно, а птиця-бабич ізнялась, полетіла. Та пізно прокинулись хвилі: дівчина вчула, скочила раптом і кличе: «Вернися, птице-бабичу, вернися, усе розкажи до ладу, не треба ні перлів мені, ні коралів, ані казок чарівних, ні таночків, краще мені розкажи до ладу, щоб я знала, звідки чубатих отих виглядати, як безталанних з біди визволяти».
А море лютує, а море реве: «Мовчи, не питайся, дурненька дитино! Корись, не змагайся ти з морем — тяжко-бо море карає!»
А дівчина дума: «Байдуже! Ревіть собі, хвилі зелені, чорнійте од злості, казіться! А я не оддам на поталу людей тих відважних, я вирву із пельки у хижого моря своїх безталанних братів! Лиш батькові й слова не писну, бо він вже старенький, незмога йому вже боротись, а буде велика негода, я бачу». І день догорів, і сонце пірнуло у море. Настала великая тиша. Лиш в темряві чути, як дід бубонить та збирається варту нічну одбувати. Дочка попрощалася з батьком, лягла у печері. А тільки старий заходився з вогнищем, вона зараз в човник стрибнула, усе зготувала, назброїлась — бурі чекає. Ще море спокійне, а там щось далеко гуде: то спільничка моря — хмара грозова — йде, і моргає страшними очима, і темними крилами віє на дрібнії зорі, і гаснуть ті зорі од жаху. Ось вітер, її посланець, налетів, засвистав, хоче вогнище згасити. Та дід догадався, підкинув смоли, — розгорілось вогнище ще дужче. І вітер назад, засоромившись, плинув, і стало все тихо… Знову і ближче ревнула грозовая хмара, і цілая зграя хижих вітрів закрутилась, завила, штовхнула під боки соннії хвилі. Хвилі безладно метнулись до скелі — скеля шпурнула на їх каміннями, — хижо вони проковтнули гостинці і кинулись знову до скелі. А хмара находить, і грім гуркотить, і блискавка хижо ламає, вітрила дере, купає у хвилях солоних. Та борються з морем відважні гребці, не подаються чубаті! І ось надігнало їх море, ось розгойдало страшенно і кинуло просто до скелі — і скеля завила, як хижа звірюка, побачивши ласую здобич! І око не вспіло зморгнути — вщент всі галери побиті! Дівчина страху не знає, дівчина плава, керує човном, вихоплює сміливо втопників з моря і жваво на берег безпечний виносить. Вже їх чимало на березі стало, — ще більше їх гине у морі. А дівчина втоми не знає, дівчина й слухать не хоче; що море їй грізно гукає: «Гей, одступись, не змагайся зо мною! Здобич моя — не оддам я даремне! Геть, одступись, необачна! Доля страшна покарає тебе — одступись-бо!»
Байдуже — дівка не слуха! Кинулась хвиля страшенна, утлого човника міцно вхопила, кинула геть аж за банку, розбила, неначе лушпайку. Дівчина плаче; плаче вона не од болю, плаче вона не од страху, не за човном вона плаче; жаль їй великий, що нічим вже їй рятувати безщасних: «Ні! Таки спробую ще раз!» Миттю одежу зірвала з себе і кинулась просто у море. Не зглянулось гнівнеє море: хижо коханку свою проглинуло. Та зглянулась праведна доля: смерті собі не знайшла жалібниця відважна: чайкою сірою з моря спурхнула і з гірким плачем полетіла над морем… А дід і не знав, що дочка поробляє, та ті козаки, що вона зрятувала, сказали йому. З горя, з розпуки, дід як розводив вогнище, так в його і кинувся просто. Згибли і дід, і дочка, та згибли не зовсім: щоночі вогник на скелі блукає, а сірі чайки без ліку розплодились на скелі, літають над морем та плачуть-кигичуть, лиш тільки зачують хижую бурю, звіщають пливців-мореходців та свідчать про давню давнину, про славну дівчину-чайку.
Дніпрова Чайка. Морське серце (медуза)
Раз у морі купалося двоє братів. От старший скупався, на берег пливе, а менший все далі та далі. І хвиля морська закохалась в відважному браті: взяла, обняла його міцно і тягне до себе на дно, в чудове підводнеє царство. А хлопець пручається, хлопець кричить, гукає на рідного брата, щоб швидше йшов рятувати.
А старший боїться плисти: «Глибина, — дума, — згину ще й я з ним укупі!»
— Ой братику милий! Ой братику любий, рятуй! — З сльозами ще раз вирнув хлопець, од жаху волосся рвучи.
— Нехай тебе Бог порятує! — несміливо старший сказав, а сам не насмів і зирнути, як брат потопає, — гребеться до берега хутко, на камінь вилазить. Розсердилась хвиля, погналась за страхополохом, нагнала, знесла його в море, втопила.
І меншого брата сховала морськая цариця на дно, і сльози його повернулися в чистії перли, а кучері в пишні коралі, а старшого брата риби й раки ущент рознесли, лиш серця ніхто не схотів і торкнути: таке було гидке оте полохливеє серце!
І досі є в морі те серце: несміливо, крадучись, плава, слизьке та холодне, жалке, наче та кропива, ворушиться мляво та труситься, тіні од себе не має — прозоре. А море гидує тим серцем: на берег його викидає, а там воно гине без сліду.
Хома Купрієнко. Втоплениця
— А що, Миколо, чи все благополушно? — спитав батько сина, котрий тілько що приїхав із нічлігів та, поставивши у хліву коней, увійшов до хати.
— Слава Богу! Коні наші цілі, і ніякий звір не тривожив їх ніччю, — відказав син. — Та от що було у Чорному Яру, де ми сьогодні ночували. Ледве усі нічліжники не покидали своїх коней і не дали драла із лісу.
— Що ж там таке з вами було?
— Гм! Що? Тепер днем і в хаті страшно вимовити… — промовив Микола, запалюючи люльку. — Ми цілісіньку ніч трусилися від переляку, мов у крещенські морози… Ото ми іще позавчора зговорилися їхать на нічліг у Чорний Яр, бо там добра дуже паша. А вчора таки й поїхали і там, недалеко від хати, що ото на тім боці ставу, обібрали собі місце. Ніколи ще не було такого великого з’їзду, як учора. Трохи що не з усього села зібралися хлопці. Ну, ми, попутавши коні, розклали вогню, повсідалися кругом, а Тимошенків Юрко й каже: «Хлопці! А чого нам оце без діла сидіть? Гляньте, який великий вогонь розклали! Тепер би славно спеклась картопля. Ануте лишень беріть мішки та катайте в село за картоплею». А нашим хлопцям і на руку ковінька, їм тілько напомени, а вони готові хоч в огонь. От зібралося чоловік, може, п’ятнадцять і прудко пішли в село красти картоплю. Невзабари понаповняли хто мішки, а хто пазухи і гайда з городу. Вийшли за село, заспівали пісню: ідуть, жартують, регочуть — звісно, молоді… От так два парубка Антипенко й Передеренко відстали од гурту і тюпали далеко позаду. Несуть на плечах картоплю, курять люльки та так і до тії хати дійшли, що біля ставу пустує. «Василю! — каже Антипенко. — Глянь, у хаті світиться! Що се означає? Тут же, бачся, давно вже й люди не живуть. Хіба чи не наші хлопці задумали там ночувати». — «Справді світиться! А ходім же побачимо, що вони там роблять. Да спершу зирнем у вікно». От, сказавши сеє, увійшли у двір, підійшли до вікна, і Антипенко перший у вікно й зирк. А се діялося вже опівночі. «Ого, чи бач, Василю! Да тутечки, видно, якії-небудь заїжджі пани зостановилися ночувать, бо на столі стоїть свічка і покладені тарілки, ложки, ножі й виделки. Да який превеликий стіл і тарілок скільки! Мабуть, чоловіка на двадцять зготовлено!» — «Ану, постій і я подивлюся, — сказав Василь, — що там за чудо… Що за диковина! Та й у хаті нема нікого…» Та з сими словами й зиркнув набік, аж коло печі якась панночка порається — виймає горшки і наливає страву у полив’яні миски. Панночка в білому платті, на голові гребінь, а намиста, намиста! — уся шия так золотом і сяє. Яка ж вона спереду має бути, думають хлопці, коли ззаду така пишна. Тим часом панночка, наливши у миски якоїсь страви, положила ополоника на горщик, взяла в руки по мисці і відвернулась від печі… Господи, твоя воля! Лице у панночки було синє, мов сукно, і руки сині, а із рота вода так і крапала. Наші парубки тепер тільки здогадалися, що се за панночка, що се якась русалка наготувала вечеряти ще й другим русалкам. Вони як пустяться відтіля — і мішки з картоплею покидали, аби б мерщій убраться од такої панночки. Відбігши чимало від хати, озирнулись назад — а там у двір із лісу дівок, може, зо двадцять у білому платті так і шмигонуло. Антипенко й Передеренко прибігли до нас білі, мов полотно, а ми на той час сиділи коло вогню та пекли картоплю. «Де се ви так барились?» — питаємо. А вони давай нам розказувати, і хоч нас було тут чимало, то все-таки кріпко злякались. Хотіли ми вже побрати коні та скоріш і драла з лісу. А далі трохи й осміліли, бо тут були й старі люди. «Чого нам бояться русалок? — каже Ведмідь Данило, чоловік вже старенький. — Нас тутечки не одна душа та й не п’ять. Ляжемо собі та й будемо спать. Мені розказували люди, що тут годів п’ять тому втопилась нашого справника дочка у тій кручі коло млина. Скільки не шукали її у воді, а не знайшли. Але з тої пори хто не купався на тім місці, дак усякий тонув. Да ще кажуть, що вона таки добра панночка, даром що втоплениця, бо й тепер, як хто опівночі туди забреде і сяде під тією вербою, під якою втонула, і буде її дожидаться, то вона вийде із води й дасть особе плаття. Нарядить так, що той чоловік буде наче втоплениця. Се вона робить для того, щоб як вийдуть з води її подруги, то щоб не пізнали, що то живий чоловік. Опісля спитає, що йому треба від неї, бо вона все зробить. Ось і я знаю, у яку біду попав, було, мій сусід Забіленко, дак вона від нього усе лихо відігнала. А було ось як… Хтось у його хлів укинув забитого чоловіка. Він і знать не знав, а на нього, бідного, усю провину скинули… А за се йому приходилося іти у Сибір. Що робить? Він чув про справникову дочку і рішився іти прохати, щоб вона помогла йому у його горі. Вона вислухала його і тільки й сказала: «Іди собі, чоловіче добрий, нічого не бійся». Він і пішов додому. На другий день його вже приставили до суду і рішили таки заперти в тюрму, а там катувати та й у Сибір. Його вже вели в тюрму, коли це по дорозі зустрічається наш отаман. «Постійте!» — гукнув отаман москалям. — Він нічого не винен, я усе діло розізнав. Ведіть його назад у суд». Москалі повели його знову в суд, і тут виборний суддям розказав, як він вчора ввечері почув з хати Середенка крик, підійшов під вікно і став прислухатися. Аж там лаються чоловік з жінкою, а жінка й кричить: «Як ти мене ще хоч пальцем зачепиш, то піду й розкажу, як ти убив подорожнього, щоб відняти у нього гроші, та ще й підкинув у чужий хлів». Середенка після того відразу в суд привели, і як стали допитувать, то він у всьому й признався. Його одіслали в Сибір, а Забіленко спекався тієї біди. Дак от бачите, хлопці, яка добра ся панночка. Се вона все напутила так, що той став бить свою жінку, а вона й бовкнула зі злості… Дак чого ж нам бояться?»
Тут наші хлопці заспокоїлись, але казали, що тепер і вік свій ніхто з них й ногою не ступить до Чорного Яру.
— Марусе, гу!.. Вівде, гу!.. — обзивались дівки в лісі, бо, бачте, оце вони вже раді, що настала весна й усюди зазеленіло, дак зараз у ліс по квітки. — Прісько, гу!.. Марто, гу!.. — кричала Маруся, а проте ніхто до неї не озивався. «Оце, видно, я вже далеко зайшла від дівчат!» — подумала вона та знову: — Прісько, гу!.. Ганно, гу!..
Ніхто не обзивається на голос Марусі. Коли ні — хтось таки обізвався: гу! Вона глядь набік, аж недалеко від неї ходить собі і буцім рве квітки якийсь парубок у білій свитці, підперезаний червоним поясом.
— Біг на поміч! — сказав, підійшовши к Марусі.
— Спасибі! — зашарілася Маруся, бо по сьому парубкові у неї кріпко боліло серце — вона не раз його бачила в церкві й він прийшовся їй по серцю.
— Що се ти одна тут ходиш? — спитав парубок.
[6] Банка — мілке місце.