Тюті: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Овва, наша засоня прокинулась після летаргії і підключилася до літературного процесу, — зреагувала ерудитка Зоя.

— Зою! А хто ж тепер напише нашій соні дипломну роботу?! — підштрикнула Аля, натякнувши на стару історію, коли ультрапринциповий професор особисто і навіть у присутності членів кафедри диктував висновки до курсової роботи, яку ніяк не могла завершити Тетяна. "Мені це дешевше обійдеться"! — виправдовувався тоді перед враженими колегами професор.

— Дівчата, бачите, яка вона жорстока, ця Колосовська! Ви всі мене не розумієте... — зайшлася плачем Тетяна.

— Вієчко, рідненька! Та я ж тільки пожартувала, — кинулась Аліна обціловувати нашу молдаваночку.

Кімната, дешевий зелений абажур, волога у чорних молдавських очах Тетяни, білість гарних рук Колосовської і чотири склянки чаю на столі, — усе змішалося в мої пам'яті. Усе таке дороге. Усе минуло. Але воно було. Дівчата одразу помирилися, бо все-таки вони були однодумцями. Пізніше факультет зазнає інших втрат у викладацькому складі, але... Літаки літатимуть, буряки сапатимуть, літню екзаменаційну сесію студенти складатимуть.

Склали й ми. Геологи надовго поїхали в експедицію на Далекий Схід, ми роз'їхалися навсібіч: хто піонервожатою до піонерського табору, хто до батьків на відпочинок, а я до баби Варки в село Касатови-чі на Дніпрі.

Яскрава мить мого дитинства, з якого я ступала у широкий світ, пов'язана з селом Касатовичі. Тож хочу отут, негайно освідчитися йому в своїй любові, як чоловіки освідчуються жінкам. Роблю це тому, що невдовзі воно стане дном Київського моря. Моє освідчення буде довге, як дорога від села до соснового лісу Кокори. Коли вмирає людина, від неї залишається горбик землі, від тебе, рідні Касатовичі залишиться тільки вода. Вчені-фольклористи і письменники-фантасти пишуть, що вода, земля і вогонь — живі істоти. Письменникам-фантастам не вірю, а от ученим... Адже ти, село моє, житимеш і під водою, як жило у голодні післявоєнні роки і під час окупації. Навіть ті корчі, що з'являться через багато років на обмілілому Київському морі, це не простягнені руки. Ні, милостиню в Касатовичах просили тільки зайди. Дніпрова риба, ягоди, гриби, всіляке зілля та шовковиця, що росла у кожному подвір'ї, рятували людей від голодної смерті. Жінки знали, де яку ягоду, яке зілля брати. Те в Кокорі, те в Боровиці, а ось ожину — тільки в Ровжах. Велику, як оливки, запашну. А дніпровська риба з нехитрими назвами: чехоня,виблиця,червонопірка, яку сушила баба Варка! Таку рибу ви знайдете тільки в Касатовичах.

У сусідньому селі Сваром'ї теж уміли сушити, але не так. Баба Варка одного разу частувала своєю рибою якогось відомого українського письменника, що заблукав під час полювання, то він назвав ту рибу "одним з реальних див України" і просив дати рецепт її сушіння. Баба не заперечувала, хоча застерегла: справа не лише в рибі, а й у печі, і висловила сумнів, що у міських печах, якщо вони взагалі там є, навряд чи вдасться посушити рибу так, як у неї. Утім рецепт все-таки дала.

Отже: на дерев'яну лопату кладеться соломка. На неї — валетом почищена й посолена риба. Жар у печі розгрібається на два боки до челюстей. А далі ловкенько, одним порухом — хоп! — скинути соломку з рибою з лопати так, щоб вона лягла на гарячий черінь. Заслінкою піч закривається на добу. Через добу риба стає прив'яленою. Але в нас любили суху, бо суха довше зберігається, а кісточки так перемлівають, що їх можна їсти як хліб. Тому доби для такої риби замало. Треба ще раз проробити ту саму процедуру. Тільки черінь має бути вже не такий гарячий.

Починаючи з червня місяця і до пізньої осені люди могли прожити на ягодах (суниця, брусниця, чорниця, мучниця, ожина і вже у заморозки — калина). У Касатови-чах не знали, що таке консервування. Не було цукру і книжок на кшталт "Домашнє консервування". Якщо чесно, просто не вміли консервувати, як сьогодні. Молотити у два ціпи, брати і тіпати коноплі уміли. А от маринувати чи консервувати — ні. Часто ягоди сушили. Але здебільшого усе принесене з лісу з'їдалося сім'єю, родичами та сусідами одразу. Гриби (сушені й сирі) ішли на Київ. Це ж яка не яка копійчина, а за неї можна купити дріжджів, батон, борошна, халви на гостинчик.

Село, що переборювало злидні й наругу, виживало і в голодні роки, і в окупацію, стане пустою водою після пуску останнього агрегату Київської ГЕС 25 жовтня 1968 року. Через багато років фахівці дійдуть висновку, що це "море" — ні більше, ні менше, як "грубе втручання в природний баланс", яке вже породило і ще породжуватиме багато проблем не лише екологічного характеру. Але я хочу розповісти не про монстра над Києвом, а про село Каса-товичі, де я народилася, і яке втопили у цвілій воді бездарні вчені й цинічні комуністичні владарі, ті, що через десять років збудують над Києвом ще й Чорнобильську АЕС...

Касатовичі — це передусім пісок. Пісок на вулицях, пісок на подвір'ї моєї баби Химки, пісок у сінцях і в хаті. Біля лісу він сірий, біля школи на березі Дніпра — білий, навіть золотавий. Хоч би який рясний дощ пройшов, у нашому селі вода ніколи не стояла. Вона одразу йшла в пісок. Щоб на Петра (12 липня) дістатися до великої орелі, що за школою на величезному дубові біля лікарні, треба було йти тільки босоніж, як би не хотілося пофорсити. Форси — не форси, а черевики знімай. Глибоко грузне в пісок боса нога, йдеш понад кручею. А далі — викладений з цегли і пофарбований у темносиній колір колишній монастир. Тепер це лікарня.

Липень, коли я в черговий раз приїхала до баби Химки, був чудовий. Липень — це малина, вишня, ореля. Для великої орелі лікарняний сторож виносив довгу драбину, ще довшу вірьовку і дощечку-сідало. І миттю зладналася гойдалка: то вгору, то вниз, то вгору, то вниз, як у прірву. А пароплав, мов звір, реве на Дніпрі. Назустріч йому баржа, навантажена тюками прив'ялої трави. Привіталися — пароплав з баржею — і розійшлися "як у морі кораблі". А ти гойдаєшся на орелі: угору — вниз, угору — вниз.

Касатівська велика ореля, або гойдалка — точнісінька подоба людського життя. І касатівського теж. Отак, то вгору, то вниз жили Касатовичі та його мешканці, які напевно зауважили б, а чому б не згадати тут принагідно ще й сосновий бір — Кокору, що тягнувся від села аж до районного центру. У цьому лісі ховалися люди й худоба, коли радянська армія форсувала Дніпро, за німців тут ховалися дівчата, щоб не втрапити в ешелон до Німеччини. А скільки побитого люду залишилося в тому лісі! Їхні кістки вимиє колись Київське море. Цією ж дорогою від Кокори поверталися до села щасливчики у 45-му році: хто на двох ногах, хто на милицях, хто з обома руками, а хто з одним рукавом. Та що це я... Кокора могла б більше за мене розказати.

"Жило", мабуть, село й під водою (бо ж кажуть, що вода — жива), жило ще двадцять років, а вмерло навіки у 1986 році, коли горів Чорнобиль. Це ж зовсім близько від Касатовичів. Вода стала мертва, і Кокора стала мертва.

А ще Касатовичі — це дивне слово "марієць", яке вперше почули мої односельці через кілька років після війни.

...Пинчук не признав онука. Чи розум стратив відтоді, як невістку Мотрю вислали з села не знати куди. Не признав, бо нікому тепер не вірив. ЗА ЩО?! Сина Федю у 1938-му забрали в Червону армію і — на Фінську! Потім воював під Ленінградом. Один лист за всі роки. Писав, про поранення й контузію. Сусіди на своїх хоч похоронки одержали чи оті три слова "пропав без вісті". Пинчуки про Федю — нічого. Якось прийшов був голова колгоспу Бабич (у Касатовичах півсела Бабичів) з двома у формі. Він і раніше натякав: "На синові вашому, діду, висить полон! Зрада!" А сьогодні знову:

— Збирайся! — це до дідової невістки.

— Бери тепле.

Мотря робила все механічно і на диво швидко. Запнула тернову хустку у яскраві квіти, поцілувала свекра, зазирнула чомусь у дзеркало і сіла на підводу, біля якої стояло мало не все село. Хто не прийшов

— виглядав або з вікна, або з-за воріт. Переважно діти чи кволі старі. Тільки курява піднялася за підводою, яку аж до Кокори проводжали двоє кошлатих Пинчукових собацюр.

З того часу дід Пинчук жив сам. Землі стало менше (відрізали двадцять соток), господарство ніяке: телятко, двоє собак, що повернулися з-під Кокори, кури. Порався сам... І ось з'являється чужа людина і називає себе онуком. Ви б повірили? Не повірив і дід Пинчук. На доказ родинних зв'язків хлопець простягнув побляклу тернову Мотрину хустку і свій паспорт. Хустку старий упізнав. Залоскотало всередині, камінь став у грудях. Видихнув. Узяв паспорта: Тишин Олексій", (по-батькові

— незрозуміле, але не Федорович).

"Національність — марієць".

— Який же ти мені онук?! — рвав собі серце дід. — Хто тебе прислав на моє горе?

— Мати моя, ваша невістка Мотря. Зласкавтеся, дідуню.

Від цих слів Пинчукові стало ще гірше.

— Іди собі з Богом, марійцю!

З того часу парубка в селі інакше, як "Марієць" не називали. Думали, що то дід Пинчук приліпив йому "вуличне", як у нас водилося. Касатовичани знали, що є українці, росіяни, німці. А щоб марійці?.. Про таких людей у Касатовичах ніхто не знав.

А Мотря, як помирала у чужому краю, сказала: