Тюті: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як це?

— А так. Не валетом, звичайно.

— Це в тебе зневага до всіх говорить.

— Запам'ятайте, шановна. У поета зневаги не може бути. Тільки натхнення і гроші. А, може, і їх не бути.

"Щось таки він пронюхав. Бо вчора вона знов не ночувала в гуртожитку".

— До речі, тютьо, сьогодні я зайду до вас. Увечері латиніст чергує в гуртожитку, а я завжди його супроводжую...

Тебе тільки нам бракувало! Тут до попереднього захисту диплома треба готуватися, а не з поетом вечір збавляти. Хоча з латиністом не гріх було б побачитися. Він на першому курсі був у нас за керівника на сільгоспроботах у Криму. З роками події минулого визернюються, набувають більшої рельєфності. І хоча не все з того колишнього варте, щоб залишатися в пам'яті, проте богиня Мнемозіна раз у раз підкидає нам ту чи іншу пригоду. Отже, студентські колгоспи...

Без колгоспної епопеї, що мала офіційну назву "трудовий семестр", наше студентське життя у ті часи видавалося б неповним. Не тому що ми так його прагнули, а тому що "так було заведено". Усілякі відступи від академічного процесу викликали інтерес не самі по собі, а скоріше як офіційно дозволена розрядка після, або в очікуванні занудних лекцій деяких викладачів. Експериментів у ті часи було чимало. Хтось під час канікул їхав з будзагоном на цілину; хтось після закінчення юридичного факультету їхав працювати головою відсталого колгоспу... А той, кому бракувало відваги або місця в команді цілинників, міг бодай піти на факультет журналістики послухати лекцію голови артілі "Пам'яті Леніна" Черкаської області Г.Коваленка, про що з захопленням повідомляла офіційна студентська газета "За радянські кадри". А от на сільгоспроботи бажання ні в кого не питали. Їхати, і крапка! І їхали. Тюті теж. До Криму!

Разом зі студентами в Криму працювали шістдесят дев'ять викладачів. А студентів? Прикиньте самі, якщо Виконавчий комітет Кримської обласної ради по закінченні збирання кукурудзи оголосив подяку аж трьомстам вісімдесятьом студентам! От тільки незрозуміло, за що конкретно нам дякували, за саму участь у збиранні, чи за певну кількість центнерів? Ми самі своїми досягненнями не дуже пишалися. Хоча б тому, що і наша кукурудза, і наші побутові умови були... як вам сказати?.. Ні, краще, ніж наш керівник-латиніст написав у своєму листі до дружини, не скажеш: "Родная Сонечка! Здесь, как на войне, только не убивают... А кукуруза не крупнее, чем собачий хрен. Но ее очень много!.." Далі цитувати не можна. Листи — це інтим. Досить і того гріха, що ми вже взяли на душу. Але так сталося, що це недописане письмо латиніста знайшла Клава Доцик біля сільського клубу, в якому ми всі мешкали: хлопці на сцені, дівчата в залі. Усі на підлозі, а двоє кураторів — на лавах.

Якщо шанувальник латини виливав свою тугу з приводу тутешньої кукурудзи в листах до коханої Соні, то ми — горлаючи на всі заставки модну "Мучу", щоправда перелицьовану та ще й на російську мову.

Отже, зразок студентського фольклору у виконанні кукурудзяного ансамблю:

— Гарна пісня, — дослухавши до кінця, сказав другий наш керівник, — хоч і російськомовна".

Та попри все працювали ми сумлінно. Зважте самі — аж шестеро з нашої академічної групи були серед відзначених. Усіх не буду називати, але одного з них назву, хоча б тому, що сьогодні він видатний український поет, прозаїк і кіносценарист Олесь Лупій. Колгоспне начальство обіцяло, що за нашу роботу нам ще й заплатять по 3 карбованці за трудодень. Попри безкоштовне харчування. Але при кінці бригадир підсумував: грошей не буде, бо ніхто з вас трудодня не відробляв, а те, що з гріхом навпіл заробили, проїли. Дарма! Зате колгоспних кавунів наїлися досхочу. Маленькі, соковиті, рожеві й запашні, мов троянди. Носили їх з бахчі до клубу мішками, а їли, заюшуючись, рожевий сік струмками стікав по лицях.

Найпам'ятнішою подією тодішнього кукурудзобрання була травма, що її зазнала наша староста, Галя Король. Ото ще... Гасала, як причмелена, верхи на конях. Звідки це в неї?! Коні там були справжні татарські, не такі здохляки, як у баби Варки на фермі. Одного разу невдало проскакала у ворота, зачепивши ногою за стовпа. Коняка побігла далі, а в неї перелам ноги. Дуже складний. Добре, що нагодився

Олесь Лупій. До університету він трохи вчився на медика. Вчасно надав першу допомогу. А тоді місяць у Саках, у райлікар-ні. Загалом я ту Галю трохи не полюбляла, але тоді дуже співчувала.

Цікавіше було наступного року на Кіро-воградщині, у Великовиськівському районі. Місиво чорнозему, бурти картоплі і куратори — Андрій Олександрович Білець-кий і Тетяна Чернишова, двоє закоханих в античність і одне в одного. Вони тоді щойно побралися, і їхній медовий місяць збігся з кураторством у нашому трудсеместрі. Між собою наші куратори спілкувалися латинською та грецькою мовами не менше, ніж рідною, А ще за допомогою цитат і віршів. Вдягнені були по-фронтовому, у військових одностроях кольору хакі. Т.Чернишова з букетиком польових квітів, А.Білецький з томиком античної поезії.

Бригадир одразу зрозумів, що наші керівники не дуже тямлять у сільському господарстві, і тому встановлював для нас, як нам здавалося, надлюдські норми. Ми обурювалися, але ж не хотіли засмучувати закоханих викладачів, яких ми любили й поважали.

— Це знущання з бідних студентів. По три сотки картоплі на день, — увірвався терпець у поета Феді.

— А що таке сотка? — перепитав куратор. Федя й сам не знав, але впевнено сказав: — Багато.

— Гаразд, — переговорю з бригадиром, — пообіцяв професор.

Чи говорив він з ним, чи ні, але метико-вана Клава Доцик винайшла "обхідний маневр": "Треба бригадира задобрити самогонкою". Подіяло! Норми стали "людськими", і ми відробляли свій трудодень. А взагалі ми "вколювали", особливо хлопці на буртах. Знаєте, що таке "буртувати"? Краще не питайте. Надто у хлопців, бо почуєте таке, чого ще не чули.

Найприкметнішою подією у колгоспі на Кіровоградщині були наїзди професора І.П.Кучеренка, призначеного контролювати хід сільгоспробіт у студентському виконанні. Це з його ініціативи влаштовувалися унікальні змагання серед дівчачої половини.

— Хто краще з дівчат принесе з криниці два відра води на коромислі, тому додам півбала на екзамені з української мови!

Той, кому довелося вчитися у професора Кучеренка, пам'ятають його вимогливість і принциповість. Боженьку мій! Як же ми старалися підкорити те кляте коромисло! Особливо киянки, професорські доньки. Треба віддати належне тогочасній університетській справедливості: у колгоспи їздили всі без винятку студенти, тобто й діти викладачів, деканів, секретарів парткому і навіть проректора університету професора П.П. Удовиченка... Ой-ой! Хтось стукає у двері. Певно, латиніст із поетом Федєю.

— А ми вже давно чекаємо на вас. "У нас тут, як на війні, тільки не вбивають", — кімната вибухає реготом, а латиніст нібито ніяковіє. Чи то нам здається.

До викладачів, що приходили до нас у гуртожиток, ми завжди ставилися з повагою і цікавістю, бо, як і в колгоспі, в поза-академічний час вони ставали іншими, ближчими, не такими офіційними, як в аудиторії чи на зборах. Хоча, як на сьогодні, дистанція між викладачем і студентами була більш відчутною.

Нареготавшись досхочу біля відкритих дверей, перейшли до столу, почали вмощуватися на ліжках, стільців не вистачало, бо на наш регіт у кімнату один по одному посунули сусіди. Латиніст постав перед нами ще в одній іпостасі, неабиякого знавця українського фольклору, затягнувши несподівано:

Потім факультетський поет Федя засипав нас віршами українських класиків, своїми власними та однокурсників — членів літературної студії. Тоді враз зупинився:

— Що це я все вірші та вірші. Зараз буде проза про студента Цубу і доцента Трояна. Слухайте, тюті, бо ви завжди найцікавіше пропускаєте.

Поет Федя мав феноменальну пам'ять і неабиякий хист художнього домислу. Цу-ба — це наш однокурсник, а вчорашню лекцію доцента Трояна ми справді прогуляли. Тож нашорошили вуха.