Вибрані твори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Багато хто цитує вірш Олени Теліги «Поворот» просто як її уявлення про найближче майбутнє, коли вигнанці будуть повертатися в Україну і що там побачать. Насправді це пророче видіння настільки глибоке, що тепер, уже в ХХІ ст., читається як віщий сон:

І знову та одвічна віра в силу любови:

Однак жодне слово Олени Теліги не вписується в патріотичну риторику. Головна риса її поезії в єдності життя і слова. Дуже добре про це сказано у згадуваній вже статті Д. Донцова:

Питання про стосунки Олени Теліги з автором наведених рядків не дає спокою багатьом літературознавцям.

Найбільш довірена подруга Олени Теліги Наталя Лівицька пише, що це був флірт. Таке пояснення багатьох не влаштовує: мало солі.

Гранично точна і одверта у своїй поезії Олена Теліга написала в двох рядках усе:

Донцов пробудив до національно-вольової активності ціле покоління. Він був учителем націоналізму, і багато хто міг би приєднатися до тих дуже точних слів поетки про серце як збудженого орла.

Публіцистика О. Теліги стала голосом того орла.

«Партачі життя». Річ під такою назвою не може не насторожити. Таке сказати в 1941 році — це виклик суспільству і своєму оточенню. З другого боку, це універсальна метафора для безбожного ХХ століття, яке прийшло не примножити спадщину, а розміняти її і кинути в авантюрну гру — задля «щастя майбутніх поколінь».

Однак Олена Теліга на той час уже була обвінчана з долею України. Усі загальні людські проблеми вона бачила очима української націоналістки, зі свого берега. Національні проблеми стали дуже особистими і болючими. І основними.

Тут треба все ж таки сказати, що вона була неофіткою тієї віри, що визначалась заповіддю: «Будь вірний на життя і смерть ідеї нації, і не здайся, хоч би проти тебе був цілий світ». Коли поруч є такий лицар без страху і докору, як Олег Ольжич, то кожне слово має вагу.

Покоління 60-х може згадати Аллу Горську, що була теж неофіткою, яка вирвалася з російського середовища на простір української «свободи», яку треба було заповнити. Дитинство Лєночки в Петербурзі і дитинство Аллочки в Ленінграді порівнювати можна з поправкою: над тим Петербургом уже попрацювали «партачі життя»: вони облущили аристократичну позолоту і перетворили імперську столицю на совдепівську общагу.

Неофіти вирізняються в новому середовищі самовідданістю, яка заворожує звичайних патріотів і якось реальніше утверджує значення понадособистих вищих вартостей. Неофіт насправді живе тими вартостями, тоді як більшість навколо тільки «цінує» їх... Відповідно, «своя сорочка, ближча до тіла» для нього взагалі перестає бути вартістю.

Якщо до цього додати елемент безкорисливого аристократизму, то з’являється горда вірність своїй святині. Тут уже попереду виднівся і слід Лесі Українки:

Для тих, хто думає про загальне добро і найвище цінує невидимі вартості, що стоять над егоїстичними потребами і родинними клопотами, світ вибудовується в ієрархічну структуру з сяючою вершиною.

В основу реферату «Партачі життя» покладено євангельське зерно — з послання апостола Павла до Коринтян. Правда, в авторки нема посилань: зерно покладене у неї в серці.

Ця життєва моральна максима органічно переходить на поле духовної творчості:

Справді, хіба можна ставити будування чогось поряд з будуванням особистості?

І ще істотне застереження:

Одержимі любов’ю і вірою є людьми суворого максималізму. Звідси суворість суджень і протиставлень. Не думаю, що багатьом сподобалося виділення окремих героїв у нашій культурі і протиставлення їм людей, не вартих бути сучасниками героїв.

В атмосфері світу запахло грозою. Для одважних це було радісне чекання, для плохих — перечікування. Жива українська молодь заспівала «Зродились ми великої години» і почала готовитися до бою.

То було національне зрушення з такою радикальною ідеологією, що його бачили друзі й недруги. З Парижа філософ Г. Федотов у 1932 р. в своїй книзі «И есть и будет» писав:

Олена Теліга багато розуміла і задумувалася над Шевченковим

Задумувалася і над «ножами обоюдними», які мають розпанахати гниле серце, щоб налити живої крові.

Звідси у неї центральна постать Шевченка і в ХІХ, і в ХХ ст., а навколо «добрячий та плохий» напівсонний обиватель, який не розуміє, звідки і навіщо той пророк.

Плебейсько-споживацька філософія «чесності з собою», висіяна з твору В. Винниченка, розповзалася, як бур’ян, що росте і без догляду.

У модерній літературі «свобода слова» вийшла з берегів, а відповідальність письменника скотилася до егоїстичного принципу «чесності з собою». В цьому постулаті Володимира Винниченка іритувало вже саме вживання слова «чесність» у контексті вигоди. Адже зачесть платили своїм життям ті, що любили життя, тільки не могли допустити, щоб у ньому запанувала егоїстична і продажна челядь з девізом Хлєстакова «для того і живем, щоб зривати квітки задоволення».

Олена Теліга порушила питання честі та цивільної відваги ще вимогливіше і категоричніше: вона вимагала цивільної відваги від кожного, хто поважає себе і претендує на чесне ім’я.

Настала пора називати речі своїми іменами, щоб було ясно, хто є хто і на кого орієнтуватися. Тоді засвічувалися героїчні постаті юнаків і дівчат, що клали своє життя на вівтар батьківщини. То був початок героїчної офіри української молоді, яка в 40-ві роки пішла на смерть проти наймогутніших тиранів, перед якими скорилась Європа. Революціонер — нині пожухле і зблякле слово, на тій хвилі визвольної боротьби грало молодою кров’ю і дихало правдою.

Такою ж правдою дихає запит Олени Теліги про цивільну відвагу в суспільстві, де звично говорити в очі одне, а позаочі — інше, де бракує елементарної мужності сказати тверде «ні».