Вибрані твори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ростислав Семків. Передмова

Видання цієї книги — не просто привід ще раз згадати про сильну жінку, яких серед українок у всі часи було чимало. Саме зараз, коли українська нація переходить черговий етап свого формування, коли врешті є всі передумови для того, щоб наша держава стала українською не лише за назвою, а й за змістом, коли ми всі, осягаючи власну гідність, вчимося цінувати кожен голос вільної людини, — саме тепер слід згадати про жінку, котра власним життям названі цінності ствердила.

Олена Теліга у своїй короткій біографії зуміла пройти шлях від зденаціоналізованої гімназистки, однієї з тих, котрі зачитувалися, за словами Олександра Олеся, любовними віршиками «солодких руських поетес», до незламного борця за волю і честь нації, частиною якої вона себе усвідомила. Далі — більше: вона стала одним із символів нескореності духу і сили переконання. Вміла йти сама і вміла вести за собою. Йти і вести навіть на той шлях, куди не зважилися ступити багато хто з тодішніх чоловіків. Олена Теліга постає для нас як свідомий і рішучий фанатик ідеї — бо та епоха вимагала фанатиків, горе тій нації, котра не спромоглася їх тоді поставити до фаланги борців перед загрозою тотального понівечення людськості. Смерть Теліги від нацистської кулі — промовисте свідчення здатності українців не лише плакати над власною недолею, а й намагатися, наскільки це дозволяють обставини, витворювати собі долю кращу. Ціною крові.

Втім, повернемося до моменту її рішення «стати українкою». Адже подальша її діяльність як члена ОУН, приїзд в окупований нацистами Київ, перебування у застінках ґестапо і навіть сама смерть були вже радше наслідками того зламу, котрий у свідомості цієї сміливої жінки відбувся раніше. Прокидання від богемного сну, від принад салонових забав і цілком по-європейському буржуазного способу життя стало тим поворотом, коли розум зненацька, але цілком вмотивовано обирає собі чітку дорогу на майбутнє: розхристана «дівчинка з ведмедиком» покидає кафе-шантан, щоби бодай у текстах заявити про себе як про месницю за кривди нації, котру вона відтепер вважає своєю. Якби час тоді не вимагав месництва, її вибором стало б державне будівництво. Однак епоха диктувала інші правила гри...

Тут і зараз в нашій державі сотні й тисячі людей, чоловіків і жінок, роблять подібний вибір: україномовні й російськомовні, чи російськомовні, які щойно починають говорити українською, усвідомлюють свою глибоку закоріненість у генетичну пам’ять української землі, добачають свою приналежність до історії її народу. Життя Олени Теліги є прикладом, як такий вибір зробити безповоротно. На щастя, все більша вірогідність, що нації тепер потрібні будуть не фанатики і жертви, а таки будівничі й керманичі. Але вибір для себе зробити мусить кожен.

«Смолоскип» чи не всю свою історію, ще від 50-х років неспокійного XX сторіччя, намагався спонукати читачів до активного вибору, до пробудження від безнаціональної летаргії, хоч би де вони перебували — на далеких материках чи в самій Україні. Книжка творів Олени Теліги й текстів про неї має ще раз нагадати: вибір нашого майбутнього — в нас самих. І найбільшою безвідповідальністю було б відмовитися його зробити.

Євген Сверстюк. «Блакитне сонце мені світило...»

Ті слова Дмитра Донцова хочеться вихопити з контексту і сказати: ми знаємо ту ще одну: це Алла Горська...

Нікому і на думку не спаде близько порівнювати ці імена з іменем славетної авторки десятка томів першорядних творів. Але десь над реаліями життя, на висоті вони перегукуються в сузір’ї. І дуже багатьом спадає на думку прирівнювати авторку сорока поезій Олену Телігу з Лесею Українкою. Люди одного духу!

Що ж стосується самої поезії Олени Теліги, то вона одразу засвітилася в свідомості сучасників як мистецьке явище, високе і неповторне в літературі періоду модернізму.

За життя вона не видала своєї збірки. Але зате яка неповторна посмертна історія! Рукописи її поезій загинули в ґестапо в лютому 1942 року, очевидно, разом з поеткою. Копії її поезій зберігалися в учасників підпілля: були плани видати їх в партизанській друкарні на Волині. Коли проф. Баранівський загинув у бою з енкаведистами, в його сумці віршів не було. Їх зберігали селяни. Потім вони потрапили до отамана УПА Тараса Бульби-Боровця, і він їх провіз крізь німецькі концтабори на еміграцію. Там потроху ширилася легенда про поетку «вістниківської квадриги» Олену Телігу і про націоналістку з когорти Олега Ольжича, що теж перейшов у легенду.

Цим словом часто зловживають, прикладаючи його до людей мученицької долі. Насправді про легенду можна говорити тоді, коли вона була закладена в характері, який водив людину понад звичними витоптаними дорогами, а драматична доля тієї людини височить ще тоді, коли самої її вже нема. Причому це не мусить бути доля романтична. Наприклад, у житті Алли Горської не було надзвичайних пригод. Саму загибель її вписали в кримінальну хроніку. А тим часом уже на похороні заговорили про особу, яка вища за смерть і за те життя, яке вона так мало цінувала.

То ще десь Кант зауважив, що той, чиє життя дороге, найменше його цінує.

Вісті про Олену Телігу, як і Олега Ольжича, прийшли в Україну як легенда. Про них майже нічого не знали. Члени Проводу ОУН, страчені ґестапівцями! Таємнича діяльність, таємнича смерть. І творчість — теж у таємниці...

Уже на початку 90-х почали надходити в Україну інформаційні матеріали. З’явилися публікації. Засновано видавництво імені Олени Теліги. Премія імені Олени Теліги. Виявилося, що про її життя і творчість писали найвидатніші поети, прозаїки, літературознавці з Західної української діаспори, зокрема Улас Самчук, Дмитро Донцов, поетка Лівицька-Холодна, Юрій Ше-вельов, блискучий публіцист Олег Штуль-Жданович... Збереглися її листи, дуже одверто-сповідальні і предметно описові. Виявилося, що вона не грала таємничих ролей, а сімейне життя її з вірним лицарем Михайлом Телігою проходило на очах численних друзів. Знаємо навіть такий факт, що в ув’язненні перед стратою кубанський козак Михайло Теліга нагадав друзям, щоб перед смертю надіти чисту білизну. І що ґестапівці дивувалися, з якою гідністю і мужністю ця молода пані йде на смерть.

Отже, не залишається місця для таємниці, а все ж таки легенда про Олену Телігу залишається жити. Не інакше, як та легенда жила в ній самій!

Але візьміть у руки книгу Олени Теліги, де зібрані її твори, достовірні матеріали про авторку, і одразу відчуєте інший дух цієї книги, так, наче вона закинута зі світу іншого. Проникливо писала про неї Оксана Лятуринська: «Їй були відкриті істини». І дух її позначився на всіх спогадах про неї, навіть коли це відчужене слово Наталі Лівицької-Холодної: «Десь у 1934 році народжується друга Олена Теліга. Народження це було нелегке, перетворитися з ніжної сентиментальної і трошки примхливої жіночки в героїчну Жанну д’Арк. І коли я у 1942 р. довідалася про її смерть, мене ця вістка не здивувала».

Збоку здавалося, що Олена живе в затишку під крилом. При цьому трохи перебільшували затишок дитинства в Петербурзі, опіку гувернанток тощо. Потім і достатки в сім’ї батька, проф. Шовгеніва, ректора Господарської академії в Подєбрадах. Потім затишок у хаті інженера Теліги.

Насправді ж Олена Теліга, людина великої культури і великої мужності, уміла триматися радісно й переможно в будь-якому середовищі. Людям властиво улягати впливові обставини. Вона ж уміла панувати над обставинами. Як Леся Українка: «щоб не плакать, я сміялась».

Донька міністра УНР зазнала «ходіння по муках», як і більшість заможних її сучасників під час революції.

Алла Горська в дитинстві теж не знала горя — в сім’ї директора кіностудії. У блокадному Ленінграді вона побачила так само багато, як Олена в більшовицькому Києві. А вже при переїзді в Україну вона не могла сприйняти контрасту між своїм домом і вулицею. У всіх побутових ситуаціях вона вирізнялася з гурту і брала на себе найважчу чорну роботу. Але при цьому так ясніла, наче вона перебувала у якомусь своєму вищому світі, де обов’язки важчі, виміри інші, а радість більша.

Отже, говорити про таких людей в побутових вимірах — все одно, що носити воду решетом. Говорити про нікчемних виконавців тупо — жорстоких вироків над ними нема сенсу, бо високого духу вироки не торкаються. Вони тільки творять для нього чорне тло.

Для її приятеля Олега Ждановича

Сорок уцілілих поезій і з десяток публіцистичних виступів — це краплина в морі ХХ сторіччя, де загубилися і такі автори, які випустили по 40 книжок віршів.

Окремі публікації початку 30-х років з їх альбомними присвятами наводили на думку про «інтимний зміст» або «громадський зміст» чи ґендерну філософію. Небагато було тих, що вникали в цю поезію. Оксана Лятуринська згадує, що її погляд на Олену Телігу змінили пізніше прочитані поезії «Вірність», «Безсмертне». Вони «без грубезних томів надають їй лавровий вінок поета».

Щоб не склалося уявлення, що слава до Олени Телі-ги прийшла від героїчної легенди, згадаймо, що ім’я її засвітилося ще на сторінках «Вістника», особливо в глибокій пізнішій статті Д. Донцова «Поетка вогняних меж».

Її «невидимі діючі сили, пов’язані з такими ж силами всесвіту» (Д. Донцов), чимось нагадують персонажів «Лісової пісні» Лесі Українки, теж пов’язаних із конкретними ситуаціями, але живих як окремі сутності.

Її поезія пересипана перлинами, які не губляться:

Попри усю сірість буднів на чужині, попри усі реалії, домінанта її поезії — іскриста радість, сестра геніальності.

Особливо хвилюючі у її поезії пророчі прозріння з їх згармонізованим трагізмом: