Лише секунда: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Андрійко! — радіє мама. — Ти вже прокинувся?

Мама знає, що я люблю поспати у вихідні. І мама вміє ставити питання, які, на мій погляд, не потребують відповіді.

— Ще сплю, — відповідаю в трубку.

— Уже снідав? — запитує мама.

— Тільки каву.

— Заїжджай, погодую тебе.

Мама завжди хоче мене погодувати. Певно, щоразу, коли вона чує або бачить мене, десь із глибин її підсвідомості, з тих інстинктів, із того часу, який я геть не пам’ятаю, часу, коли я вмів лише кричати, лежачи у неї на руках, у мами автоматично виникає імпульс: «А чи не треба його погодувати?» І дарма, що я не поголився сьогодні, що, причісуючись, знаходжу все більше білих неживих волосин на своїй голові, — усе одно мій голос та мій вигляд відгукуються в ній пронизливим криком-запитанням: «А чи не час погодувати?!»

— За півгодини буду, — відповів я, натиснув кнопку відбою дзвінка й відкинувся на кріслі.

Перевівши погляд на пару з дитиною, побачив, що мама дівчинки умовляє її з’їсти ще шматочок сирника, а тато, замислившись, витріщається у вікно. Дівчинка відвертала голову від простягнутої в її бік виделки і пищала: «Не хочу більше!»

Усе ж таки у всіх мам є щось спільне: і ця прагнула нагодувати. Я перевірив, чи вистачає залишених Мариною грошей, щоби оплатити рахунок, натягнув куртку і вийшов із кав’ярні.

Сире повітря на вулиці змушувало щулитися і глибше загортатися в теплий одяг. Шлях до батьків дорогами вільного недільного міста не був довгим. Треба було лише спуститися з верхнього міста на Поділ.

Колись древні київські князі жили нагорі, а Поділ вабив до себе різношерстий людський контингент, зокрема аж ніяк не найуспішніших. Минуло тисячоліття. Але щодо цього мало що змінилося. Один із найдавніших районів Києва, такий собі альтернативний центр. Я виріс тут і любив Поділ за його контрасти. Особливо відчутні у будні. Ось поспішають у своїх справах на ексклюзивних «Мерседесах» і BMW бізнесмени, ось будується новий ультрасучасний офіс, ось відкрився бутік ексклюзивного одягу. А відходиш убік на кілька десятків метрів — і бачиш бездомних і неформалів. Успішний підприємець у костюмі від Brioni виходить із Mazeratti, поводить плечима, щоби піджак ідеально сів, і рухається у бік мармурових сходинок сучасного офісу. Та вже за кілька кроків його шлях перетинає чолов’яга у брудному одязі, від якого тхне смітником. Він злякано вирячується на бізнесмена, сполохано сахається вбік, очі виблискують, обличчя вкрите жорсткою щетиною... Бізнесмен зупиняється і розставляє ноги ширше, спогорда дивлячись згори вниз і демонструючи, хто тут господар життя. Волоцюга продовжує свій шлях, а багатій, зачекавши секунду, робить недбалий рух рукою, немов відганяючи від себе неприємний запах, який може в’їстися в його дорогий костюм. Вже хвилю по тому вони й не згадають один про одного. І точно ніхто з них не дивується, що їхні дороги зійшлися тут. Тому що це Поділ.

Так кипить тутешнє життя в будні, а зараз бурхливий рух сховався від морозного недільного ранку. Я зупинився біля будинку на розі Волоської і Спаської. Тут я прожив найкращі роки свого життя, тому люблю приїжджати сюди. І не лише тому, що тут досі живуть рідні мені люди. Адже вони лишень частина того, що відбулося тут, що сталося зі мною, частина думок, якими я живу.

Я підійшов до металевих дверей під’їзду. Шкода, що немає тих старих дерев’яних, на яких я видряпував якісь слова. Якось я написав на них: «Життя — лайно». Це напис із мого підліткового періоду, коли гормони повністю керують тобою.

У нас була компанія. Ми просто спілкувалися і вважа­ли, що життя однозначно й незаперечно вдається. Зустрічалися десь біля кінотеатру «Жовтень», лузали насіння, плюючи лушпайки під ноги, пританцьовували, голосно розповідали анекдоти, голосно сміялися, загалом, викаблучувалися, хто як міг та вмів. Нас було четверо хлопців і одна дівчина. Світлана. Хоча яка там Світлана. Свєтка. Попервах вона була для мене лише однією з нас. П’ятеро друзів. Веселих, життєрадісних і бешкетних. При ній можна було розмовляти з матюками. Нічого особливого. А Сашко був моїм найкращим дру­гом. Принаймні, мені він був більш зрозумілий і зда­вався серйознішим за інших. І все в нас було добре до одного весняного дня. А потім перевернулося й пішло шкереберть.

Того дня ми стояли на нашому звичному місці, де проводили майже кожен вечір.

— Слухай, у тебе курива немає? — запитав Олег у мене.

— Та нє, зараз Саня принесе, — відповів я і повернувся в той бік, звідки той мав з’явитися.

І тієї ж миті побачив їх. Сашко стояв на протилежному боці вулиці, а поруч із ним була Свєтка. І тримала його за руку. Я ніколи не бачив, щоби вони йшли ось так разом, тримаючись за руки. Щось холодне і важке всередині мене пішло вниз, кольнуло в животі, а потім піднялося і вдарило в голову. Свєтка з Сашком підійшли, і я виразно побачив у їхніх блискучих очах, що щось змінилося.

Того вечора я мало жартував, мало говорив і майже нічого не чув.

Якоїсь миті, коли Сашко був один, я постарався невимушено запитати:

— А що це ви під ручку ходите?

— А що такого? — знизавши плечима, спокійно відповів він.

Тієї ночі я майже не спав, а під ранок зрозумів, що закоханий у Свєтку. За моїми відчуттями, у них із Сашком починалися стосунки. Ті самі стосунки, коли вони ось-ось почнуть називати одне одного «моя дівчина» і «мій хлопець». Мій найкращий друг зараз розбиває нашу дружню компанію. Раніше ми частенько сиділи з ним удвох, говорили про те-се, а тепер він усе зіпсував, тепер я залишуся один. І ще: з усіх нас вона мала обрати найдобрішого, найрозумнішого й найчуйнішого. Мене. Адже я най-найкращий! Я лежав у темній кімнаті і по­думки кричав усе це багато-багато разів.

Увечері я напився горілки. Мені стало легко, і я пішов до Свєтки додому освідчуватися в коханні. Я подзвонив, але відкрила її мама. Плутаючись в словах, я попросив покликати Світлану. Вона вийшла. Ми стояли на майдан­чику, і я розповідав їй усілякі нісенітниці. Заради ввічливості вона сміялася. Її мама запросила мене зайти. Я не відмовився. Ми пішли до Свєтиної кімнати. Я довго не знав, про що з нею говорити. А потім раптом ляпнув, що люблю її і не можу без неї жити. Потім я плакав. П’яні сльози стікали по моїх щоках та падали вниз на підлогу. Свєта мене заспокоювала. Мама принесла чай. Ми випили його, і я пішов додому. Батьки нічого не сказали, я насилу роздягнувся і ліг спати. Вранці перед очима все пливло, а я був упевнений, що тепер Свєта стане моєю. У мене розколювалася від болю голова, у мене трусилися руки, та я був щасливий. Я вже бачив, як ми йдемо з нею, як я кажу комусь: «Познайомтеся, це моя дівчина Світлана».

Та сталося інакше. Мені зателефонував Сашко і запро­понував зустрітися.

— Біля «Жовтня» за двадцять хвилин, — сказав я.

Десяти хвилин розмови вистачило, аби зрозуміти, що він знає все про мій візит до неї. Геть усе в деталях і подробицях. Тієї миті моє життя закінчилося. Адже все, що було там, в її квартирі, було таким особистим, таким лише нашим, тим, що стосується лише нас двох і аж ніяк не Сашка.

Я хотів ударити його, але не зміг.

— Напевно, напився, — постарався якомога більш недбало відповісти я.