Книга Піску. Пам’ять Шекспіра: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хай там як, але завдання, яке я поставив перед собою, не з легких. Я ніколи, навіть у листах, не брав на себе ролі оповідача, та набагато гірше, поза сумнівом, те, що історія, яку я збираюся відтворити, неймовірна. Переповісти її було б до снаги перу незаслужено забутого автора «Мармурових надгробків» — Хосе Фернандеса Ірали, але тепер уже запізно. Я не перекручуватиму довільно фактів, однак передчуваю, що через недбалість та невправність не раз припущуся помилок.

Точні дати не мають значення. Нагадаю, що зі своєї провінції Санта-Фе я прибув у 1899 році. Я так і не повернувся туди; залишився в Буенос-Айресі, місті, що вабить мене й до якого я звик, але не так, як звикають до власного тіла чи старих болячок. Мабуть, я скоро помру, але це не надто мене цікавить; отже, мушу вгамувати притаманну мені нерішучість і поволі просуватися вперед у своїй оповіді.

Роки не змінюють нашої сутності, якщо ми взагалі її маємо; та сама поривчастість, що привела мене одного вечора на Світовий Конгрес, спричинила перед тим мою появу в редакції газети «Ультіма Ора». Бідному хлопцю з провінції доля журналіста може здаватися такою ж романтичною, як бідному столичному хлопцю — доля ґаучо або наймита в якомусь маєтку. Я не соромлюся, що прагнув колись стати журналістом, хоча тепер ця марудна робота видається мені банальною. Пригадую, мій колега Фернандес Ірала говорив, що журналіст пише для забуття, а він мріє писати для пам’яті та часу. Він тоді вже викарбував (це дієслово часто вживалося) один зі своїх досконалих сонетів, які згодом, трохи виправлені, з’являться на сторінках «Мармурових надгробків».

Не пригадую, коли саме я вперше почув про Конгрес. Можливо, того дня, коли касир видав мені місячну платню, і я, щоб відзначити це свідчення прихильності Буенос-Айреса, запропонував Іралі пообідати разом. Той чемно відмовився, бо, мовляв, не міг пропустити засідання Конгресу. Я одразу здогадався, що йдеться не про помпезну будівлю з куполом углибині проспекту, де мешкають іспанці, а про щось більш потаємне та значуще. Люди говорили про Конгрес, дехто відверто глузуючи, інші, стишуючи голос; але, думаю, ніхто не мав гадки, що це таке. Минуло кілька субот, і Ірала запросив мене піти з ним. Він повідомив, що встиг залагодити необхідні формальності.

Була дев’ята чи десята година вечора. Вже в трамваї Ірала сказав, що попередні засідання відбуваються по суботах і що дон Алехандро Ґленко, на якого, можливо, справило враження моє ім’я, дав згоду. Ми ввійшли до кондитерської «Газ»[34]. П’ятнадцять чи двадцять учасників Конгресу сиділи за довгим столом; не пригадую достеменно, чи був там якийсь подіум, чи його додає моя уява. Я одразу впізнав президента, якого ніколи доти не бачив. Дон Алехандро виявився поважним літнім сеньйором з ясним чолом, сірими очима та посивілою рудою бородою. Зазвичай вбраний у темний сюртук, він спирався руками на ціпок. Це був кремезний високий чолов’яга. Ліворуч од нього сидів набагато молодший сеньйор, також рудий: колір його волосся нагадував вогонь, тоді як борода Ґленко — осіннє листя. Праворуч вмостився вбраний, мов денді, довгобразий і напрочуд низькочолий молодик. Всі встигли замовити собі каву, а дехто полинову настоянку. Мені одразу кинулось у вічі, що серед стількох чоловіків у приміщенні була лише одна-єдина жінка. З іншого краю столу сидів хлопчик років десяти в матросці, який невдовзі заснув. Серед присутніх я помітив протестантського пастора, двох явних євреїв і негра в елегантному костюмі, з шовковою хусткою, як у жевжиків, що стовбичать на розі. Перед негром та хлопчиком стояли чашки з шоколадом. Інших не пам’ятаю, крім сеньйора Марсело дель Масо, чоловіка вельми чемного й красномовного, якого я ніколи більше не бачив. У мене збереглася поблякла й не надто вдала фотографія одного з наших зібрань, якої я не публікуватиму, оскільки тодішнє вбрання, зачіски та вуса спотворять подію, надавши їй бурлескного або й жалюгідного вигляду. Всі людські середовища намагаються створити власний жаргон і власні ритуали; Конгрес, який для мене завжди мав присмак марення, здавалося, прагнув, щоб учасники неквапно дошукувалися до його мети й навіть імен та прізвищ своїх колег. Невдовзі я збагнув, що мушу утриматися від запитань, і не став розпитувати Фернандеса Іралу, а той теж нічого мені не казав. Я не пропустив жодної суботи, але минув місяць або й два, перш ніж я почав щось розуміти. Від другого зібрання моїм сусідом був Дональд Рен, інженер Південної залізниці, котрий згодом давав мені уроки англійської.

Дон Алехандро говорив мало; інші не зверталися до нього, але я відчував, що вони промовляють до нього й шукають його підтримки. Досить було повільного поруху руки, й тема дискусії змінювалася. Через деякий час я взнав, що рудий ліворуч має кумедне прізвище Твел[35]. Пам’ятаю його знічений вид, притаманний деяким довготелесим людям, начеб статура викликає у них запаморочення й змушує згинатися в дугу. Його руки зазвичай бавилися мідним компасом, який Твел час від часу клав на стіл. Піхотинець ірландського полку, він загинув наприкінці 1914 року. Праворуч незмінно сидів низькочолий молодик, Фермін Егурен, небіж президента. Я скептично ставлюся до методів реалізму — штучного жанру — якщо такі взагалі існують; волію викласти одразу те, що розумів поступово. Але спершу хочу нагадати читачеві мою тодішню ситуацію: я, бідний хлопець з Касильди[36], син землеробів, прибув до столиці й раптом опинився — принаймні так я це відчував — у самісінькому осерді Буенос-Айреса, а може, — хтозна — й цілого світу. Відтоді минуло півсторіччя, а я й досі відчуваю той перший захват, який насправді виявився не останнім.

Ось факти; я викладу їх якомога стисліше. Дон Алехандро Ґленко, президент, був уругвайським поміщиком, власником маєтку на кордоні з Бразилією. Його батько походив з Абердина[37] й осів на цьому континенті в середині минулого сторіччя. Він прихопив з батьківщини сотню книжок, єдиних — наважуся це стверджувати — які дон Алехандро прочитав упродовж свого життя. (Я згадую ці різнорідні книжки, які тримав у руках, бо в одній з них прихований підспідок цієї історії.) Перший Ґленко залишив по собі двох нащадків — дочку та сина, який згодом зробився нашим президентом. Дочка вийшла заміж за такого собі Егурена й народила Ферміна.

Колись дон Алехандро прагнув стати депутатом, але політичні боси закрили перед ним двері уругвайського парламенту. Чоловік розгнівався й вирішив заснувати інший Конгрес з більшими можливостями. Він пригадав, що десь у Карлайла читав пристрасну історію Анахарсіса Клоотса[38], прихильника богині Розуму, котрий на чолі тридцяти шістьох чужинців промовляв як «речник роду людського» перед асамблеєю в Парижі. Натхнений його прикладом, дон Алехандро поставив собі за мету організувати Світовий Конгрес, який би представляв усіх людей всіх народів. Місцем попередніх засідань була кондитерська «Газ»; відкриття Конгресу передбачалося провести через чотири роки в маєтку дона Алехандро. Він, як і чимало уругвайців, не був прихильником Артігаса[39], любив Буенос-Айрес, але заповзявся скликати Конгрес у себе на батьківщині. Цікаво, що початково визначеного терміну згодом було дотримано з дивовижною точністю.

Спершу ми отримували незлі гонорари, але всіх нас об’єднував такий запал, що Фернандес Ірала, такий же бідний, як я, відмовився від грошей, і інші наслідували його приклад. Це дало користь, бо допомогло відділити кукіль від пшениці[40]: учасників Конгресу поменшало, залишилися тільки віддані. Єдиною оплачуваною була посада секретаря, яку обіймала Нора Ерфйорд; жінка не мала інших засобів існування й виконувала вельми обтяжливі повинності. Створити організацію, що охоплює цілу планету, — справа неабияка. Весь час надсилалися та надходили листи й телеграми. Прибували симпатики з Перу, Данії та Індостану. Якийсь болівієць наголошував, що його країна позбавлена виходу до моря, і ця прикра обставина повинна стати темою однієї з перших дискусій.

Розумаха Твел завважив, що організація Конгресу висуває проблему філософського характеру. Планувати асамблею, яка представляла б усіх людей, це те саме, що встановити точну кількість Платонових архетипів — загадка, над якою мислителі марно б’ються впродовж століть. Він заявив, що дон Алехандро Ґленко — щоб не йти далі — може представляти землевласників, але також уругвайців, а ще видатних провісників латиноамериканської незалежності, і рудобородих, і людей, які сидять у кріслі. Нора Ерфйорд була норвежкою. Кого представлятиме вона — секретарок, норвежок чи просто всіх вродливих жінок? Чи може один інженер представляти всіх інженерів, з новозеландськими включно?

Здається, тоді пролунала репліка Ферміна:

— Феррі представлятиме всіх ґрінґо[41], — засміявся він.

Дон Алехандро суворо глянув на небожа й неквапно мовив:

— Сеньйор Феррі представляє тут емігрантів, чия праця підносить країну.

Фермін Егурен мене не терпів. Він гонорився багато чим: і тим, що був уругвайцем та ще й креолом, і тим, що подобався жінкам, і тим, що мав дорогого кравця, і — не знати чому — тим, що мав предків-басків — народу, який на узбіччі історії тільки те й робив, що доїв корів. Звичайний випадок загострив нашу ворожнечу. Після одного з засідань Егурен запропонував піти на вулицю Хунін. Ідея не видалась мені привабливою, але я погодився, щоб не наразитися на кпини. З нами пішов Фернандес Ірала. Виходячи з будинку, ми наткнулися на якогось здорованя. Трохи захмелілий Егурен штовхнув його. Чоловік заступив нам дорогу:

— Хто схоче пройти, напореться на цей ніж.

Пам’ятаю, як у темному під’їзді зблиснуло лезо. Переляканий Егурен відсахнувся. Мені стало не по собі, але лють переважила страх. Я потягнувся рукою до пазухи, наче збирався вихопити зброю, й рішуче мовив:

— Залагодимо цю справу на вулиці.

— Отакі хлопці мені подобаються, — відказав незнайомець уже іншим тоном. — Я хотів випробувати вас, друже.

Він приязно зареготав.

— Коли гадаєте, що ми друзі — нехай і так, — відказав я, і ми всі вийшли на вулицю.

Чолов’яга з ножем зайшов до борделю. Згодом мені сказали, що його прізвище Тапія, чи Паредес, чи щось у цьому дусі, і він має славу задираки. Вже на хіднику Ірала, незворушний весь час, поплескав мене по плечу й патетично вигукнув:

— Один з трьох таки виявився мушкетером. Хай живе Д’Артаньян!

Фермін Егурен ніколи не пробачив мені, що я став свідком його малодушності.

Я відчуваю, що тепер, і саме тепер розпочинається ця історія. Списані вже аркуші зафіксували тільки умови, яких потребував випадок чи доля, щоб сталася неймовірна, можливо, єдина подія за все моє життя. Дон Алехандро Ґленко завжди був головною фігурою, однак ми — не без деякого подиву й тривоги — поступово почали відчувати, що справжній президент — Твел. Цей дивовижний чоловік з нафабреними вусами лестив президентові й навіть Фермінові Егурену, але при цьому так перегинав, що його слова могли здатися жартом і тому не зачіпали його гідності. Ґленко хизувався своїм багатством; Твел зрозумів, що, аби схилити президента до якогось проекту, досить прохопитися, що він обтяжливий. Гадаю, попервах Конгрес був не більше, ніж химерною назвою; Твел весь час вносив якісь доповнення, які дон Алехандро незмінно схвалював. Це було однаково, що перебувати в центрі кола, яке без кінця збільшується й віддаляється. Він, приміром, проголосив, що Конгресові конче потрібна бібліотека довідкової літератури; Ніренштайн, котрий працював у якійсь книгарні, роздобув для нас атлас Юстуса Пертеса[42] і найрізноманітніші об’ємні енциклопедії від «Природничої історії» Плінія[43] та «Зерцала» Бове[44] до благословенних лабіринтів (я відтворюю ці слова голосом Фернандеса Ірали) «Британської енциклопедії», томів П'єра Ларусса[45], «Проекту Ларсен»[46] та видавництва «Монтанер і Сімон»[47]. Пригадую, з якою поштивістю я гладив рукою шовковисті палітурки якоїсь китайської енциклопедії, чиї старанно виведені ієрогліфи здавалися мені загадковішими, ніж плями на шкурі леопарда. Тоді я, на щастя, не знав, яка доля їх спіткає.

Дон Алехандро приязно ставився до Фернадеса Ірали й до мене, можливо, тому, що тільки ми двоє не запобігали перед ним. Він запросив нас на кілька днів до свого маєтку Каледонія[48], де вже працювали кілька наймитів-мулярів.

Після тривалого плавання річкою вгору, ми переправилися на плоту й удосвіта зійшли на протилежний берег. Потім нам доводилося ночувати в убогих заїздах, відчинити й зачинити не одну хвіртку у Кучілья Негра[49]. Ми їхали повозом; місцина видалася мені ширшою та більш пустельною, ніж та, де я народився.

Моя пам’ять досі зберігає два образи маєтку: той, який я уявляв, і той, який урешті-решт узріли мої очі. Я — не знати чому — вимислив собі, мов уві сні, неймовірну комбінацію рівнини в провінції Санта-Фе й Палацу проточних вод[50]. Каледонія ж виявилася видовженою лимпачевою будівлею під солом’яною стріхою в два накати й цегляною галереєю. Мені здалося, що її звели всерйоз і надовго. Грубі мури були майже у вару[51] завтовшки, а двері — вузькі. Нікому не спало на думку посадити тут бодай одне дерево. Сонце пряжило від сходу до заходу. Загони для худоби були кам’яними, а їхні численні рогаті мешканці худими; кошлаті кінські хвости сягали землі. Я вперше скуштував м’ясо щойно забитої тварини. Принесли пакети з галетами. Через кілька днів наглядач зізнався мені, що ніколи в житті не їв хліба. Ірала поцікавився, де туалет; дон Алехандро зробив рукою широкий жест, що охоплював цілий континент. Стояла місячна ніч; я вирішив прогулятися й наштовхнувся на Іралу, за яким пильно стежив страус.

Спека була нестерпною; ніч її не послабила, і всі шукали прохолоди. В будинку було багато присадкуватих низьких кімнат, які видалися мені занедбаними; нам виділили одну з вікном на південь: на долівці стояли два ліжка й комод, а ще срібні таз для вмивання та глечик.

Наступного дня я натрапив на бібліотеку, а в ній — на томи Карлайла, і почав шукати сторінки, присвячені речнику людства Анахарсісу Клоотсу, завдяки якому я тішився цим ранком і самотністю. Після сніданку, такого ж, як і вечеря напередодні, дон Алехандро показав нам, як просуваються роботи. Ми проскакали милю чистим полем. Іралі, котрий погано тримався в сідлі, було непереливки, проте наглядач незворушно мовив:

[34] Кондитерська «Газ» — відомий заклад, заснований у Буенос-Айресі після того, як з 1856 року місто почали освітлювати газовими ліхтарями.

[35] Твел (англ. Twirl) перекладається як вир.

[36] Касильда — містечко на півдні провінції Санта-Фе.

[37] Абердин — місто в Шотландії.

[38] Анахарсіс Клоотс (справжнє ім’я Жан-Батист, 1755–1794) — народжений у Пруссії син голландського барона, французький політик, революціонер і філософ, прихильник заміни католицтва на культ Розуму.

[39] Хосе Хервасіо Артігас (1764–1850) — національний герой Уругваю, військовий і політичний діяч; мав суперечності з урядом Буенос-Айреса.

[40] Див. Євангелія від св. Матвія (13:24–30).

[41] Ґрінґо — в країнах Латинської Америки зневажлива назва чужоземців, переважно північноамериканців.

[42] Юстус Пертес (повне ім’я Йоганн Георг Юстус, 1749–1816) — німецький видавець і картограф.

[43] Пліній Старший (23–79) — римський історик, письменник, державний і військовий діяч.

[44] Вінсент де Бове (1184–1264) — католицький богослов, філософ, енциклопедист.

[45] П’єр Атанас Ларусс (1817–1875) — французький письменник, мовознавець та видавець.

[46] «Проект Ларсен» — аргентинське видавництво.

[47] «Монтанер і Сімон» — видавництво в Барселоні (Іспанія).

[48] Каледонія — давня назва території сучасної Шотландії.

[49] Кучілья Негра (букв. Чорний Ніж) — гірська місцевість в Уругваї.

[50] Палац проточних вод — зведена наприкінці XIX ст. в Буенос-Айресі помпезна споруда, що призначалася для зберігання цистерн з водою для потреб міста.

[51] Вара — міра довжини, що дорівнювала від 0,866 м в Буенос-Айресі до 0,836 у Санта-Фе.