Книга Піску. Пам’ять Шекспіра: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хорхе Луїс Борхес

Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

Книга піску

Інший

Це сталося в лютому 1969 року в Кембриджі, на північ від Бостона. Я не написав про цю пригоду відразу, бо першим моїм бажанням було забути її, щоб не збожеволіти. Тепер, у 1972 році, мені здається, що коли її відтворити, інші читатимуть мою історію, як оповідання, і з плином літ я сприйматиму її так само.

Майже жахлива, поки тривала, вона зробилася ще жахливішою згодом, безсонними ночами. Втім, ще не факт, що, переповівши її, мені вдасться зворушити сторонню людину.

Була десята година ранку. Я сидів на лаві, а переді мною плинула річка Чарльз. Праворуч, метрів за п'ятсот, височіла будівля, назви якої я не знав. Сіра вода несла довгасті крижані брили. Річка неминуче навіяла думки про плин часу. Прадавній образ Геракліта. Я добре виспався; моя вчорашня лекція, як мені здавалося, зацікавила студентів. Навколо не було ні душі.

Зненацька з’явилося відчуття (на думку психологів, таке трапляється, коли людина втомилася), буцімто колись я вже пережив цю мить. На інший край лави хтось сів. Я волів побути на самоті, однак вирішив не підводитися одразу, щоб не здатися нечемним. Інший почав щось насвистувати. І тоді сталася перша з численних несподіванок того ранку. Він насвистував, він намагався насвистувати (я ніколи не відзначався тонким слухом) на креольський манер пісеньку «Ла тапера» Еліаса Регулеса[1]. Мелодія повернула мене в патіо[2], якого вже давно немає, і викликала в пам’яті образ померлого багато років тому Альваро Мельяна Лафінура[3]. Слова прийшли потім. Голос належав не Альваро, але той, хто співав, намагався наслідувати його. Я з жахом упізнав цей голос.

Нахилившись до незнайомця, я спитав:

— Сеньйоре, ви уругваєць чи аргентинець?

— Аргентинець, але з чотирнадцяти років живу в Женеві, — відказав він.

Запала тривала мовчанка.

— Вулиця Малану номер сімнадцять, навпроти російської церкви? — знову поцікавився я.

— Так.

— У такому разі, — зважився я, — ви Хорхе Луїс Борхес. Я також Хорхе Луїс Борхес. Зараз 1969 рік, і ми перебуваємо в Кембриджі.

— Ні, — озвався він моїм власним голосом, що долинув, мовби здаля. І, трохи помовчавши, заперечив:

— Я в Женеві, сиджу на лаві в кількох кроках від Рони. Дивно те, що ми схожі, але ви набагато старший і сивий.

— Я можу довести, що не обманюю тебе. Я скажу тобі дещо таке, чого не може знати стороння людина. В домі є срібна посудина для приготування мате з підставкою у вигляді переплетених змій — наш прадід привіз її з Перу. Є ще й срібний таз для вмивання, почеплений до сідельної луки. В шафі у твоїй кімнаті книжки стоять у два ряди. Три томи «Тисячі й однієї ночі» Лейна[4] з гравюрами та набраними малим кеглем примітками між главами, латинський словник Кішри[5], «Германія»[6] Тацита латиною і в Ґордоновому[7] перекладі, «Дон Кіхот» видання братів Ґарн’є[8], «Криваві списки» Рівери Індарте[9] з дарчим написом автора, «Сартор Резартус» Карлайла[10], біографія Ам’єля[11] й схована за іншими фоліантами книжка без палітурки про сексуальні звичаї балканських народів. Не забув я й одне надвечір’я на першому поверсі певного будинку на площі Дюбур.

— Дюфур, — виправив він.

— Авжеж, Дюфур. Цього тобі досить?

— Ні, — заперечив він. — Ці доводи нічого не доводять. Якщо ви мені примарилися, цілком природно, що вам відомо те, що й мені. Ваш докладний перелік марний.

Зауваження було слушним.

— Якщо цей ранок і ця зустріч нам сняться, кожен з нас повинен вважати сплячим себе, — відповів я. — Можливо, наш сон урветься, можливо, ні. А тим часом ми, безперечно, повинні прийняти цей сон, як приймаємо Всесвіт і те, що ми зародилися в ньому й дивимося очима, і дихаємо.

— А раптом сон триватиме? — стурбовано спитав він.

Щоб заспокоїти його й себе, я заговорив з удаваною впевненістю:

— Мій сон триває вже сімдесят років. Урешті-решт, якщо напружити пам'ять, не знайдеться такої людини, яка б не зустрічалася сама з собою. Саме це відбувається зараз із нами, єдина відмінність полягає в тому, що нас двоє. Розповісти тобі щось про моє минуле, яке в тебе ще попереду?

Він мовчки кивнув головою. Я дещо знічено вів далі:

— Мама жива й здорова у своїй оселі на розі вулиць Чаркас та Майпу в Буенос-Айресі, а батько помер років тридцять тому. Мав хворе серце й напівпаралізоване тіло. Його ліва рука лежала на правій, наче дитяча ручка на лапищі гіганта. Він прагнув смерті й помер, не нарікаючи. Бабуся померла в тому ж домі. За кілька днів перед тим вона покликала нас усіх і мовила: «Я дуже стара жінка, котра дуже повільно помирає. Нехай ніхто не бентежиться через таку буденну річ». Твоя сестра Нора вийшла заміж і має двох дітей. До речі, як вони зараз?

— Усе гаразд. Батько раз по раз кепкує з релігії. Вчора ввечері він сказав, що Ісус був, наче ті ґаучо, які не бажають брати на себе зобов’язань, і через те проповідував притчами.

Повагавшись, він запитав:

[1] Еліас Регулес (1861–1929) — уругвайський поет, драматург, медик і політичний діяч, автор покладеного на музику знаменитого вірша «Ла тапера» (букв. «Халабуда») — тут і далі прим. перекладача.

[2] Патіо — внутрішнє подвір’я.

[3] Альваро Мельян Лафінур (1889–1958) — аргентинський поет, родич X. Л. Борхеса.

[4] Едвард Вільям Лейн (1801–1876) — англійський сходознавець, перекладач.

[5] Луї-Марі Кішра (1799–1884) — французький філолог, автор французько-латинського та латинсько-французького словників.

[6] «Германія» (повна назва «Про походження та місцеперебування германців») — дослідження римського історика Публія Корнелія Тацита (бл. 58 — бл. 117 н. е.).

[7] Томас Ґордон (1684–1750) — ірландський публіцист, дослідник та перекладач Тацита.

[8] Оґюст (1812–1887) та Іполіт (1815 або 1816–1859) Ґарн’є — французькі видавці.

[9] Хосе Рівера Індарте (1814–1845) — аргентинський поет і журналіст; «Криваві списки» — укладений ним перелік жертв диктатури Хуана Мануеля де Росаса.

[10] Томас Карлайл (1795–1881) — англійський філософ, письменник, історик.

[11] Анрі-Фредерік Ам’єль (1821–1881) — швейцарський філософ.