Королівський убивця. Assassin : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Говори, блазню, — хрипко наказав я. — Згадай для мене прийдешнє. Що кажуть про Сілбей? Про зимовий напад на Сілбей?

Він уривчасто зітхнув.

— Це нелегко й неясно, — сказав з ваганням. — Усе тече, усе змінюється. Надто багато руху, Ваша Величносте. Майбутнє розливається у всіх напрямках.

— Розповідай усе, що можеш побачити, — наказав я.

— Про це місто склали пісню, — глухо промовив блазень. Стискав мене за плече, крізь нічну сорочку я відчував холод його довгих міцних пальців. Ми обидва затремтіли, і я збагнув, скільки зусиль він докладає, аби далі стояти при мені. — Коли її співають у таверні, відбиваючи ритм приспіву кухлями з елем, то все це не так і зле. Можна уявити собі відважних героїв, якими стали ці люди — воліли краще смерть, ніж неволю. Нікого, жодної людини не захоплено живцем і не перековано. Жодної.

Блазень на хвилину замовк. Істеричний тон змішувався з легкістю, до якої він силував свій голос.

— Само собою, п’ючи та співаючи, не бачиш крові. Не чуєш смороду спалюваних тіл. Ані криків. Але це зрозуміло. Ви колись намагалися знайти риму до слів «розірвана дитина»? Хтось спробував «здичавіла личина», але цей вірш геть не складався.

У його кпинах не було веселощів. Гіркі жарти не допомагали ні йому, ні мені. Мій в’язень, змушений ділити зі мною наше спільне болісне знання, знову замовк.

Я теж був мовчазним свідком. Жоден вірш не розповідав, як батьки вливали до дитячих ротів отруту, аби врятувати їх від піратів. Ніхто не співав про дітей, що кричали в судомах від сильної швидкої отрути, про жінок, ґвалтованих у мить смерті. Жодній строфі і жодній мелодії не під силу передати, як лучники вбивали своїх рідних, перш ніж їх можна було захопити в полон. В охопленому вогнем будинку я бачив, як десятилітнє хлоп’я відкриває горло на удар ножа в материнській руці. Хлопчик тримав в обіймах тіло любої молодшої сестрички, вже задушеної, бо припливли червоні кораблі, а люблячий брат не міг віддати її ні піратам, ні ненаситному вогню. Бачив очі матері, що підняла тіла дітей і кинулася з ними в полум’я. Таких речей краще не пам’ятати. Але мені не заощаджено цього знання. Моїм обов’язком було пізнати ці речі й закарбувати їх у пам’яті.

Не всі загинули. Дехто втік до навколишніх полів та лісів. Я бачив, як один молодий чоловік з чотирма дітьми сховався під доки, як вони у крижаній воді чіплялися за оброслі скойками палі, чекаючи, доки пірати не заберуться геть. Інші намагалися втекти й загинули на ходу. Я бачив жінку в нічній сорочці, що вислизнула з дому. По стіні будинку вже здіймалося полум’я. Одну дитину жінка несла на руках, а друга вчепилася їй за поділ одежі й бігла слідом за нею. Навіть у темряві сяйво пожежі зблисками відбивалося на її волоссі. Жінка зі страхом оглянулася, але довгий ніж, який вона тримала вільною рукою, був уже напоготові. Я помітив дрібні, похмуро складені губи, грізно примружені очі. Тоді, на мить, побачив гордий профіль на тлі полум’я.

— Моллі! — вистогнав я, простягаючи до неї пазуристу долоню. Вона підняла дерев’яну ляду і штовхнула дітей у льох за палаючою будівлею. Спустилася сама, тихо опустила ляду. Порятунок?

Ні. Вийшли з-за рогу, їх було двоє. Один із сокирою. Йшли повільно, похитуючись і голосно регочучи. На зачорнених сажею обличчях вирізнялися зуби та білки очей. Одна з них — жінка. Дуже вродлива, сміялася, йдучи. Безстрашна. Волосся скріплене ззаду срібним дротиком, на якому червінню мерехтіло полум’я. Пірати наблизилися до льоху, чоловік ударив сокирою. Сокира глибоко увійшла в дерево. Я почув переляканий дитячий плач.

— Моллі! — зойкнув я.

Сяк-так звівся з ліжка, але не мав сили втриматися на ногах і поповз до неї.

Ляда піддалася, а пірати реготали. Чоловік так і помер, регочучи, коли Моллі вихопилася з напіврозбитих дверей і встромила довгого ножа йому в горлянку. Але красива жінка зі сріблом у волоссі мала меча. Доки Моллі намагалася висмикнути ножа з тіла присмертного пірата, цей меч падав, падав, падав.

Цієї миті у вогні щось різко тріснуло, ламаючись. Споруда загойдалася, а потім розвалилася. Руйнацію супроводжував дощ іскор і вибух ревучого полум’я. Вогненна завіса закрила від мене льох. Я нічого не бачив крізь це пекло. Чи уламки дому завалили вхід до льоху, а заодно й піратів? Я не міг роздивитися. Схопився, простягаючи руки до Моллі.

Зненацька все зникло. Не було будинку у вогні, сплюндрованого містечка, захопленого порту, червоних кораблів. Лише я, зіщулений біля каміна. Я запхав руку у вогонь, стиснувши пальцями розжарене вугілля. Блазень скрикнув і вхопив мене за зап’ястя, аби витягнути руку з вогню. Я відштовхнув його, а опісля тупо глянув на свої покриті пухирями пальці.

— Мій королю, — жалібно промовив блазень. Став навколішки біля мене, обережно відсунувши супницю. Зволожив серветку вином, яке налив для мене, поклав її мені на пальці. Я не протестував. Не чув болю попеченої шкіри через глибоку внутрішню рану. Блазень вдивлявся у мене стурбованими очима. Я ледве міг його бачити. Він здавався майже безтілесним, у його безбарвних очах відбивалося гаснуче полум’я каміна. Тінь, як інші тіні, що прийшли терзати мене.

Мої попечені пальці запульсували від болю. Я стис їх другою рукою. Що я робив, про що думав? Скілл підступив до мене, наче йдучи на штурм, а тоді покинув, залишивши мене вичерпаним, як порожня посудина. Напливла втома, несучи на собі біль, немов кінь вершника. Я намагався втримати побачене.

— Що це за жінка була? Вона щось означає?

— Ах, — блазень здавався ще втомленішим, але намагався зібратися із силами. — Жінка із Сілбея? — Урвав, наче перешукуючи в пам’яті. — Ні. Жодної гадки. Усе так перемішано, мій королю. Важко щось розібрати.

— Моллі не має дітей, — сказав я йому. — Це не могла бути вона.

— Моллі?

— Її звуть Моллі? — спитав я. Моя голова пульсувала. — Навіщо ти так мене мучиш?

— Мілорде, я не знаю Моллі. Ходімо. Повертайтесь у своє ліжко, я принесу вам поїсти.

Він допоміг мені звестися на ноги, і я стерпів його дотик. До мене повернувся голос. Я плив, мені в очах усе то затуманювалося, то знову ставало більш чітким. То я відчував його руку в себе на плечі, то здавалося, що кімната й люди, які в ній розмовляли, мені наснилися. Мені вдалося заговорити:

— Я мушу знати, чи це була Моллі. Мушу знати, чи вона помирає. Блазню, я мушу знати.

Блазень тяжко зітхнув.

— Я не можу цього наказати, мій королю. Ви це знаєте. Як і у вас, видіння керують мною, а не я ними. Не можу витягти нитку з гобелена, мушу дивитися на те, що бачать очі. Майбутнє, мій королю, — як течія у річищі. Я не можу вам сказати, звідки взялася кожна крапля води, але можу розповісти, де найсильніший потік.

— Жінка із Сілбея, — наполягав я. Якась моя частина жаліла бідного блазня, але інша частина наполягала. — Я б не побачив її так виразно, якби вона не була важливою. Спробуй. Хто вона?