— А якщо краще не стане? Якщо так воно й залишиться і тремтіння чи напади можуть статися кожної миті?
Він не відразу відповів:
— Тоді живи з цим. Багато людей живе з гіршим. Більшу частину часу з тобою все гаразд. Ти не сліпий. Ти не паралізований. Ти ще при здоровому розумі. Тож перестань гризтися тим, чого ти зробити не можеш. Чому б тобі не задуматися про те, чого ти не втратив?
— Чого я не втратив? Чого я не втратив? — моя злість здійнялася, наче пташина зграя, яка злетіла, гнана панікою. — Баррічу, я безпорадний. Я не можу таким повернутися до Оленячого замку. З мене жодного пуття. Навіть і гірше, ніж жодного, — я лише майбутня жертва. Коли б я міг повернутися і розтерти Регала на порох, то воно б, може, того вартувало. Натомість мені доведеться сісти з ним за стіл і бути чемним та ґречним з чоловіком, який збирався скинути Веріті, а на додачу ще й вбити мене самого. Не хочу, щоб він бачив, як я тремчу від слабості або ж раптово падаю в судомах. Не хочу бачити, як він тішитиметься з того, що мені заподіяв, як насолоджуватиметься своїм тріумфом. Він знову спробує мене вбити. Ми обидва це знаємо. Можливо, він уже зрозумів, що йому не рівнятися з Веріті, можливо, шануватиме правління свого старшого брата і його молоду дружину. Але сумніваюся, щоб це поширювалося й на мене. Я буду для нього лише зайвою можливістю завдати удару Веріті. А коли він прийде, що ж я зможу зробити? Сидітиму при вогні, як паралізований старець, більш нічого. Нічого! Все, чого я навчився зі зброєю в Год, усі уроки письма у Федврена, навіть усе те, чого ти навчив мене про тварин! Усе намарно. Я знову лише байстрюк, Баррічу. Хтось колись мені сказав, що королівський байстрюк живе лише доти, доки від нього є хоч якась користь.
Я майже вигукував йому в обличчя ці останні слова. Але навіть у своїй люті та розпачі не згадав ні Чейда, ні мого вишколу на вбивцю. Хоча й тут я ні на що не придатний. Усі мої хитрощі, спритність рук, витончені способи вбивання дотиком, ретельне змішування отрут — усе це втрачено через моє власне зруйноване тіло.
Барріч мовчки сидів, слухаючи мене. Коли мені не стало ні духу в грудях, ні гніву, і я тяжко сів у ліжку, стискаючи руки, що зрадливо тремтіли, він спокійно заговорив:
— Отож. То ти кажеш, що ми не повертаємось до Оленячого замку?
Це вивело мене з рівноваги.
— Ми?
— Моє життя обіцяне людині, яка носить цю сережку. За цим ховається довга історія, — колись я, може, розповім її тобі. Пейшенс не мала права давати тобі цю річ. Я думав, що Чівелрі забрав її з собою в могилу. Мабуть, подумала, що то звичайна прикраса, яку носив її чоловік, тож вона може її залишити чи віддати. Хай там як, тепер ця сережка твоя. Куди б ти не пішов, я піду за тобою.
Я підняв руку до тієї цяцьки. То був маленький блакитний камінчик, поміщений у павутину срібної сітки. Я взявся розстібати її.
— Не роби цього, — промовив Барріч. Слова були тихими, глибшими, ніж собаче гарчання. Але в голосі лунали і погроза, і наказ. Я відвів руку, не в змозі розпитати його принаймні про це. Мені здалося дивним, що чоловік, який піклувався про мене, відколи я став покинутою дитиною, вкладає тепер своє майбутнє в мої руки. А все-таки він сидів отут, перед вогнем, чекаючи моїх слів. Я вивчав те, що бачив у танці полум’я. Колись він здавався мені суворим велетнем, темним і грізним, диким, але надійним захисником. Тепер, можливо, уперше, я вивчав його як людину. Темні очі та волосся переважали серед тих, у чиїх жилах текла кров мешканців Зовнішніх островів. Цим ми були схожі. Але його очі були карими, а не чорними, а вітер викликав рум’янець на його щоках, над кучерявою бородою. Себто серед предків трапився хтось світліший. Ідучи, він накульгував, що було особливо помітним у холодні дні. Пам’ятка, зоставлена вепром, який намагався вбити Чівелрі. Барріч не був таким великим, як це колись мені здавалося. Коли б я далі нормально розвивався, то, схоже, переріс би його ще до кінця наступного року. Не був аж так масивно мускулистим, натомість у його міцно збитому тілі відчувалася постійна напруга і м’язів, і думки. Не через статуру його боялися, а заодно й поважали в Оленячому замку, а через темний норов і впертість. Якось я — тоді ще зовсім малий — спитав його, чи він колись програвав бій. Він тоді саме приборкав норовливого молодого коня і заспокоював його у стійлі. Барріч усміхнувся, його зуби були білими, як у вовка. Піт краплями виступив йому на чолі та спливав щоками на темну бороду. Він заговорив до мене через перегородку стійла:
— Програв бій? — перепитав, усе ще не віддихавшись. — Бій не закінчений, доки ти не переміг, Фітце. Це й усе, що тобі слід пам’ятати. Байдуже, що думає та друга людина. Чи кінь.
Мені стало цікаво, чи я теж бій, в якому він мусить перемогти. Барріч часто повторював, що я — останнє завдання, яке дав йому Чівелрі. Мій батько, зганьблений фактом мого існування, зрікся престолу. А все-таки віддав мене цьому чоловікові та наказав добре виховати. Можливо, Барріч думав, що він ще не довершив цього завдання.
— То що ж, на твою думку, я повинен робити? — сумирно спитав я. Ні ці слова, ні сумирність не далися мені легко.
— Одужувати, — не одразу відповів він. — Використай цей час на одужання. Його не можна підганяти.
Глянув на свої ноги, простягнуті до вогню. Його губи скривилися, але це була не усмішка.
— Ти думаєш, що ми мусимо повернутися? — натиснув я.
Він відкинувся на спинку крісла. Схрестив ноги у щиколотках і задивився на вогонь. Довго обдумував відповідь. Нарешті сказав, майже неохоче:
— Інакше Регал вирішить, що він переміг. І намагатиметься вбити Веріті. Чи принаймні робитиме все, що надумає, аби відібрати братову корону. Я присягав моєму королю, Фітце, як і ти. Зараз це король Шрюд. Але Веріті — король-в-очікуванні. Не думаю, що правильно, аби він чекав даремно.
— Він має інших солдатів, удатніших за мене.
— Хіба це звільняє тебе від твоєї обітниці?
— Ти сперечаєшся, як жрець.
— Я взагалі не сперечаюся. Лише ставлю тобі питання. І ще одне. Що ти втратиш, покинувши Оленячий замок?
Тепер настала моя черга мовчати. Я думав про свого короля, про все, у чому йому присягнув. Подумав про принца Веріті, про його грубувату сердечність і щире ставлення до мене. Згадав старого Чейда та його повільну усмішку, коли я нарешті доходив до розуміння якоїсь крихти таємної науки. Леді Пейшенс та її покоївку Лейсі. Федврена і Год, навіть кухарку і майстриню Гесті, швачку. Небагато було людей, для яких я щось важив, але це лише робило їх ціннішими. Сумуватиму за ними всіма, якщо ніколи не повернуся до Оленячого замку. Але тим, що тьохнуло в мені, обпікши наче розжарена вуглинка, був спогад про Моллі. І раптом я виявив, що розповідаю про неї Баррічу, а він тільки кивав головою, доки я викладав усю цю історію.
Коли він озвався, то сказав лише, що чув, наче крамничка «Мелісса» зачинилася, коли старий пияк, її власник, помер, зоставивши самі борги. Його донька була змушена перебратися до родичів у іншому місті. Барріч не знав, у якому саме місті, але був певен, що я міг би його знайти, якби наважився.
— Спитай свого серця, перш ніж це зробиш, Фітце, — додав він. — Якщо не можеш нічого їй запропонувати, відпусти її. Чи ти каліка? Тільки якщо сам так вирішиш. Але якщо ти рішуче в цьому впевнений, то, можливо, не маєш права її розшукувати. Я не вважаю, що тобі потрібні її жалощі. Це кепський замінник любові.
По тому він підвівся і залишив мене. Я дивився у вогонь і роздумував.
Чи я каліка? Чи я програв? Моє тіло деренчало наче струна погано настроєної арфи. Це правда. Але звитяжила моя воля, а не Регалова. Мій принц Веріті зоставався спадкоємцем престолу, а гірська принцеса стала його дружиною. Чи я боявся, що Регал глузуватиме з моїх тремтячих рук? Хіба ж я не можу посміятися з того, хто ніколи не стане королем? У моїй душі спалахнуло дике задоволення. Барріч мав рацію. Я не програв. Але я міг пересвідчитися, чи знає Регал, що я переміг.
Та якщо я переміг Регала, то чи зумію здобути Моллі? Що нас розділяє? Джейд? Але ж Барріч чув, що вона покинула Баккіп, а не взяла шлюб. Не маючи ні пенні за душею, перебралася до рідні. Ганьба йому, цьому Джейдові, що допустив таке. Я її шукатиму, знайду і здобуду. Моллі, з її розпущеним розвіяним волоссям. Моллі, у шкарлатній спідниці й накидці, яскрава, немов червоногруда пташка, з такими ж блискучими очима. На думку про неї по мені пробігло тремтіння. Я усміхнувся сам собі, а тоді відчув, як мої губи широко розкриваються — на весь рот, а тремтіння перетворюється на дрощі. Тіло спазматично напружилося, потилиця різко відбилася від краю ліжка. Я мимоволі скрикнув, але вийшов безсловесний гортанний звук.