Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ось тут і починаються найвідоміші пасажі поеми про чотири віки — людські покоління, що змінювали одне одного, точніше — про п’ять: між мідним і залізним віком Гесіод поміщає ще одне — покоління героїв (подальші поети його опускають), що викликано було, припускають дослідники, чисто релігійними вимогами, зокрема, вшануванням предків.

Міф про чотири віки в поетичній формі представляє уявлення стародавніх про поступове «погіршення», «здрібніння» людей, що можна б увиразнити одним словом: «деградація» (лат. degradatio — сходження сходинками вниз; пор. англ. «descendant» — нащадок, тобто той, хто спускається вниз; щось подібне в нас: спадкоємець). Це уявлення в поетичну формулу увібрав Горацій наприкінці однієї із своїх «Римських од» (III, 6): «Чого не сточить Часу злобливий зуб? / Батьки минулись, гірші, ніж предок був, / на світ явивши нас, марніших, / ми — ще марніше дамо поріддя». Пригнічений кривдами свого часу, залізного віку, Гесіод прохоплюється непідробним зітханням: «О, якби-то не жить мені в п’ятім людей поколінні — / Чи то умерти б раніш, а чи родитись пізніше!» (174–175), що через віки знайде відгомін у Сенеки («Чому мене кинуто саме у цю точку часу?»), а згодом — у Паскаля: «Чому я опинився саме у цій точці часу й простору?»…

«Злу вже ніщо на заваді не стане» (201) — вкрай песимістична кінцівка розповіді про тих п’ять, одні від одного гірших, людських поколінь. Одразу ж після цього й читаємо згадану вже, вперше засвідчену в літературі, байку — про яструба й солов’я (202–211), що в алегоричній формі мовить про разючі несправедливості тодішнього життя — про пиху та захланність беотійських володарів-дарожерів. І такий же песимізм — в останніх рядках байки: «Глупий — хто із сильнішим надумав посперечатись: / не переможе, а до ганьби — ще й муку приточить».

Далі — засторога для Перса: «Ти ж голос правди, Персе, почуй, а гордині — цурайся». Згодом, показавши, як гарно живеться там, де злагода й справедливість (згадуємо співану у нас пісню «Де згода в сімействі…»), і, навпаки, які біди зсилає Зевс на кривдників, — перестерігає й самих володарів: «Дбайте про те, владарі-дарожери, щоб не чинити / Кривди, а щоб кривосуддя чинити — й не помишляйте» (263–264).

Після цих засторог починаються стислі, часто в межах одного гекзаметра, моральні настанови (265–382), які могли б існувати й поза рамками поеми саме як афористичні повчальні вислови. І тут, щоб іще більше проакцентувати чорну несправедливість, з якою зустрічається в житті проста людина, поет озвучує парадоксальне зізнання: «Нині й сам між людьми жити чесно я не хотів би, / й сина б до чесності не закликав: що менше у кого / честі, то швидше такий доможеться правди у світі» (270–273). Але одразу й спохоплюється: «Та Громовержець, вірю, однак, цього не потерпить». І, врешті, — найповажніша засторога: «Хто ж неправдиві даватиме покази, хто присягає / криво, хто Правді ран завдає, лиходій з лиходіїв, — / хиріти будуть у нього нащадки, щораз марніші» (282–284). При тій засторозі знову мимоволі згадуємо Горація: «…ми — ще марніше дамо поріддя»…

У деяких настановах морально-етичного характеру знаходимо тонкі психологічні спостереження, що засвідчують зацікавлення Гесіода внутрішнім світом людини, станом її душі — настроями: «Щирий дарунок — добро, грабунок — зло, гідне смерті. / Хто ж бо від серця дає, такий і радітиме серцем, / хоч би й багато давав, на душі йому весело буде. / Хто ж самовільно урве щось собі, нахаба без стиду, / хай якусь дрібку, та дрібка йому тягарем буде в серці» (356–360). Втім, зауважмо, якщо той нахаба — без стиду, то ледве чи відчуватиме якийсь тягар чи докори сумління. Ось чому тут так часто звучить поняття «сором», втрата якого — загалом втрата людяності.

І лише у другій половині поеми, починаючи з 383 вірша, мова заходить про зазначені у заголовку «роботи». Ця частина починається з погляду на зоряний «годинник», який вказує хліборобові, що й коли робити: «Щойно Плеяди, доньки Атланта, з’являться в небі — / жнива розпочинай, а заходять — берися до плуга». У низці практичних порад, іноді дивних для нас, іноді таких, що й усмішку викликають, пізнаємо побут і звичаї простих селян, чуємо їхні голоси (453–454), переймаємось їхніми настроями (451); а завдяки реалістичним описам, здається, й самі всім тілом відчуваємо то потужне дихання пронизливого північного Борея, — наче таки ми йдемо, нагнувшись, із ціпком, проти вітру, наче й нам січе в очі сніг, як у нашому січні (533~535), — то озвучену лящанням цикад жагучу спеку (582–588), то, знайшовши затінок, за приписами стародавніх, розводимо джерельною водою «біблінське вино», аби, присівши на травиці в колі беотійських рільників, запивати скромний полуденок (589–596): художнє слово, «дар безсмертних богів», розмиваючи часові й просторові межі, єднає людей, дарма що вони — «смертні»…

Море, без якого греки й не мислили себе, яке так багато підказало їм у створенні зображувальних засобів та в пізнанні світу, те море, коли йдеться про торговельні дороги в ньому, у розважних і поміркованих викликало не вельми велике захоплення, радше — недовіру, надто вже різними були ті дві борозни: на суходолі — й морі; одна тривка й родюча, друга — зникома, безплідна («безплідне» — й море у Гомера). Тож і Гесіод, що твердо стояв на скропленому своїм потом ґрунті, — не з тих, хто закликає, надто з весною, до плавби: «Серце до неї, бач, не лежить: якась вона, наче / крадена. Тут не уникнеш біди…» А далі, продовжуючи, поет започатковує думку, яку, гадаємо, розвине згодом Софокл у т. зв. «гимні людини» з «Антігони» (331–363), що насправді є виразним застереженням. І знову ж — Гесіод: «Але люди — немовби / розум засліплено їм — і в таку рушають дорогу: / не багатіти для них — то все одно, що не жити» (684–686). Справді, «жити, щоб працювати» (згадаймо Франка) і «жити, щоб багатіти» — протилежні життєві засади.

І хоча поет не раз плив морем на змагання рапсодів і «лише дещо знає про судна, кілками позбивані густо» (654–660), все ж не вагається викладати поради мореплавцеві, бо ж не з досвіду знає все це — від Муз (662). Вони й тут, ті поради, починаються з погляду на зоряний «годинник» (619–620). А втім, скільки б не було тих порад і хай яким вдалим було б плавання, — «та із поверненням не зволікай — поквапся додому…» Всюди добре, а вдома найліпше, — вторуємо й ми закоріненому у рідну землю беотійському мудрецю.

Три ключові поняття, якщо б ми хотіли підсумувати Гесіодові поради, найчастіше повторюються впродовж поеми: 1) догідний час в усьому, 2) міра в усьому, 3) належний порядок; у римлян: occasio, modus, ordo. Вони ж, особливо два останні, — ключові й у Горація, який у «Поетичному мистецтві» радив гортати еллінських поетів «нічною й денною рукою», а «порядок», переходячи з господарської ниви на літературну, називає «світлим» (lucidus ordo). Тут спадає на думку поетична фраза нашого Григорія Кочура, що й давньогрецьких ліриків перекладав: «Мої рядки і я навколо сам»… Гесіод поєднував і те, й те: дбав про рядки на обох своїх нивах — господарській і літературній…

І все-таки, передусім, — праця. Чесна праця, що є джерелом усіх чеснот, на противагу до бездіяльності (згадаймо пізніших стоїків), що розслаблює людину і є джерелом усіляких пороків. Звідси — похвала ранку, порі дня, яку так часто оспівували античні життєлюби, згодом — автори доби Відродження, закликаючи людину до бадьорості, до дії (естетика надвечір’я — знак романтичної доби): «Ранок, повір, — то добра третина всієї роботи; / ранок — підмога в дорозі твоїй, у праці всілякій; / ранок і будить, і кличе людей у дорогу рушати», / він же й чимало волів під ярмо, орати, підводить» (578–581); звернімо увагу на проакцентоване анафорою, на початку рядка, слово «ранок». Як тут не згадати нашу хліборобську приказку: «Хто рано встає, тому Бог дає»?.. (у Гесіода: «Працю полюбиш — значно миліший богам тоді будеш»).

Після «професійних» порад, що стосуються мореплавства, — ще один блок морально-етичних сентенцій зі сфери життя загалом: коли одружуватися, з ким заводити дружбу, як поводитися під час гостини, як ставитися до богів, до навколишньої природи (отже, до всіляких божеств), зокрема до річок та джерел тощо (695-769). Врешті — дні, обіцяні у заголовку: які з них сприятливі, а які — не сприяють тим чи іншим роботам або діям. Усе тут — зі сфери народних повір’їв, прикмет та передсудів, до чого консервативні беотійці були особливо схильні. Втім, що для нас — лише смішний забобон, те для тодішнього селянина було чимось аж надто важливим.

І ось — кінцівка поеми:

У тому «щасен і благословен» — увесь Гесіод: хай скільки мав життєвих клопотів і робіт, хай яка скупа усмішка на його обличчі, а усвідомлення того, що сам він ніколи не переступав меж дозволеного, що живе за законами Справедливості, дає йому найвище благо — душевний спокій, якого не здобути за жодні багатства. Те «щасен» (грец. olbios, лат. beatus) знайде своє далеке відлуння у знаменитій Горацієвій фразі з його епода: «Beatus ille qui procul negotiis…» — Щасливий, хто, далеко від тих справ усіх, / живе, як давній люд колись: / оре собі волами поле батьківське, / про зиск не помишляючи. Воно й нині, те «щасен і благословен», озивається ностальгійним щемом у серці зануреної у «справи» й «клопоти» людини урбанізованого світу…

А попри те Гесіода називають песимістом. У нього й справді чи не найпохмуріші візії майбутнього, що очікує людей (Р. 178 наст.): «Ще й не такі їм готують боги, ще важчі, клопоти […] Діти — батьків на схилі їх літ шанувати не будуть […] Піде розбій: одні одним міста почнуть руйнувати; / Сила присяги, право, добро — не матимуть більше / Аніякої ваги, зате злодій, хапун і нахаба — / Матиме шану-хвалу, кулак буде правом: не стане / Сорому. Чесну людину — підла кривдити буде…»

Vates (лат.) означає не просто «співець», а «віщий співець», адже він, «обранець муз», як і вони, може оспівувати «те, що тепер є, що буде колись, і те, що було вже». Але співець у тодішні часи, хай як його не обдаровували б музи, ледве чи зміг би уявити собі, які засоби для руйнування міст винайдуть ті люди, в чиє прийдешнє він зазирає.

Втім, чи справедливо називати песимістом того, хто проспівав гимн праці й правді, хто сам працював, не покладаючи рук і жив по правді?.. Так і хочеться вірити, що на цей «відсоток блага» на тлі загального занепаду (Р. 179) покладав надії й Гесіод, як покладаємо сьогодні й ми. Тут і спливають на думку такі теплі й світлі рядки уже згаданого нашого поета, який теж співав для народу, — С. Руданського, що услід за Вергілієм, шанувальником «аскрійського співця», таки вірив у кращі часи: / Та гей, бики! Зерно поспіє, / Обіллє золотом поля, / І потече ізнову медом / І молоком свята земля. / І все мине, що гірко було, / Настануть дивнії роки… / Чого ж ви стали, мої діти? / Пора настала! Гей, бики!»

Гортаючи «Роботи і дні», читач не раз матиме нагоду всміхнутися, скажімо, коли автор поеми, корінний селянин, напоумляє легковажного господаря: «Глупий! Не знає, що віз — то сотня частин усіляких!» — та й як не всміхнутися, уявивши собі сучасний, космічний, «віз». Але, всміхнувшись, матимемо нагоду й подивуватись: яка неосяжна різниця між тими двома «возами» і яка незначна — між людьми; нинішня людина назагал залишається з тими ж вадами, які так засмучували автора-селюка, що жив мало що не три тисячоліття тому, ба, ще й поглиблює їх — у своїх захопленнях матеріальним та в неувазі до духовного, у переступах належної міри, передусім у тому, що стародавні (та й нинішнє християнство) називали гординею (грец. hybris), — зневажливого ставлення до природи, до землі загалом. У Франковому: «Земле моя, всеплодющая мати…» — ще триває відлуння тих персоніфікацій, про які щойно мовилось; ще пульсує живе чуття єдності людини, часточки, — з неосяжним, незбагненним Цілим.

І тут нас навідує думка: праця, яка «зміцнює тіло», мала б іти в парі зі Словом, що зміцнює і формує душу («Пісня і праця — великі дві сили») — цю пару поєднував у собі автор «Робіт і днів». Іншими словами, гуманітарні науки, тобто ті, що формують людину, роблять її прекрасною (лат. «forma» — краса), гідною цієї назви — «людина», мали б мати принаймні таке поцінування, що й точні науки. Але, зі стрімливим розвитком останніх, терези схилились не на користь гуманітарії (ще від знаної «суперечки ліриків і фізиків»). А щоб виразніше усвідомити собі, про що ця суперечка, пригадаймо: ліра — символ душі, її струн, її настроїв…

Ще один твір Гесіода — «Щит» (Aspis), або «Щит Геракла», належить поетові принаймні у тій частині тексту (1-57), де мова про Алкмену та її чоловіка Амфітріона, отже й про Зевса, від якого вона привела на світ Геракла; це — фрагмент уже згадуваного, що не зберігся до нашого часу, Гесіодового «Каталогу жінок». Подальший текст «Щита» за формою нагадує жанр елліністичних епіллій, тобто невеличких епосів, де поет опрацьовував якийсь окремий епізод, намагаючись дорівняти або й перевершити в мистецтві опису епічного співця. Тут, у «Щиті», як уже згадувалося, — спроба розвинути й по-своєму подати знаний опис щита Ахілла з XVIII пісні Гомерової «Іліади».

Перше, що впадає у вічі, — це прагнення автора в найменших подробицях описати цей дивовижний мистецький виріб, «дивне диво для ока» — щит Геракла (139–320). Схожі різьбярські витвори, певна річ, були на той час, і саме вони спонукали поетів створити й собі, вже засобами слова, фантастичний диво-щит. Такими описами рясніє, зокрема, елліністична епіграма: поети-епіграматисти мовби змагаються з майстрами різця чи пензля — прагнуть показати, що й стилос, як і різець, може з такою ж чіткістю передати найтонші риси зображуваного. Так і «Щит» — своєрідний «екран», на якому від його центру розгортаються найрізноманітніші картини чи кадри, що поєднуються між собою найчастіше засобами контрастного їх зіставлення. «Щит», загалом, — то наче багатопланова картина, яка промовляє (від гуку боїв — до співу цикади), на відміну від пластичного витвору чи справжньої картини, яка мовчить.

У центрі щита, що «сяє, наче сонце» (кажемо: разить очі) — жахний змій з Ерідою на чолі. Змій — наче близьким планом: бачимо його хижий вишкір — два ряди білих зубів та вогненні очі, що сиплють іскри навсібіч. Зображення Еріди, зрозуміло, веде за собою сцени боїв, де зорові й звукові образи (у бою чутно навіть скрегіт зубів Геракла) творять справді дивовижний ефект присутності: здається, що оглядаємо сьогоднішні фантастичні фільми, де являють свою залізну могуть потворні роботи-руйнівники; з тією різницею, що ми бачимо все це на реальному екрані, а античні — на «екрані» своєї уяви: вони і сприймали, і творили водночас. Із таким самим вражаючим натуралізмом описані й хижаки, що зітнулись: «дикі вепри — і з очима вогнистими леви». Далі — традиційна тема: боротьба Лапітів з Кентаврами, перелік імен усіх тих, хто, «мовби живі, поривались грудьми на ряди супротивні». Кульмінація тих бойовищ — Зевсова донька, Афіна, що «прагнула очолити змаг той кривавий — / спис — у правиці, на голові — шолом злотосяйний, / шкура козяча на плечах — у вихорі бою кружляла» (197–200).

Після тієї оглушливої какофонії бойовища, разючим контрастом, — милозвучний хор богів, Аполлона і Муз; погідні, пісенні «змагання безсмертних». І, відповідно, — мирні образи: тиха морська гавань, дельфіни, що випірнають з моря, риболов із наготовленими в руках сітями, щоб кинути їх у море. Далі — так само: то міфічні постаті (Персей, що наче летить над щитом, страхітливі Горгони), то реальні сцени — два міста; одне в часі війни, з найдетальнішими, моторошними у своєму натуралізмі описами боїв; друге — у спокої: мовби йдучи його вулицями, бачимо й чуємо все, чим живе мирне місто: весілля, грища, гостини й танці, жнива, збір винограду, сцени з полювань, кінні перегони… І все це, врешті, обіймає велетенська кругойдуча ріка — Океан.

З таким самим реалізмом, де все вражає зір і слух, із розгорнутими гомерівськими порівняннями (374–378; 386–391; 402–411 та ін.), з контрастами, що підсилюють fortissimo епічної розповіді, зображено й двобій Геракла з Кікном та з самим Ареєм. Отож, хай переважна більшість цього твору й не належить Гесіодові, художнє звучання «Щита», яскраві візії, що розгортаються на ньому — чудове свідчення тяглості поетичного мислення стародавніх, їхньої уваги до слова, засобами якого з високою майстерністю представлено неосяжне розмаїття людського життя, яке так болісно хитається між страхіттями війни і радощами, що їх дарує людині мир.

Дещо варто сказати й про перекладацькі клопоти. Щодо гекзаметра, який вже давно побутує у нашій перекладній та оригінальній літературі, то тих клопотів у досвідченого перекладача найменше — він, сказати б, мислить гекзаметром: оригінальна фраза одразу ж набуває гекзаметричного подиху. Той «подих» має відповідати поетичному образові оригіналу (поезія — єдність сенсу й звуку), скажімо, в таких рядках: «Аж колихнувсь Олімп, як ступила стопа Громовержця, / що із престолу схопивсь — земля аж ахнула важко». Зайве казати, що читачеві не потрібно думати тут ні про дактилі, з яких складено вірш, ні про хореї, які подекуди виступають замість спондеїв, ні про цезури, тобто паузи в межах віршового рядка, — йому треба читати (бажано повільно) — і бачити, як бачили, слухаючи співця, у давнину.

Подих — це життя. Гекзаметр живий — завдяки його ритміко-інтонаційному розмаїттю, що досягається в метричній, тобто часокількісній системі віршування античних поетів замінами дактилів (одного довгого й двох коротких складів: ( — ‿‿ ) — двома довгими складами, тобто спондеями ( — — ). А що у нашій системі віршування довгий склад просто наголошуємо, то спондей фактично стає хореєм ( — ‿ ). А втім, такі заміни вкрай потрібні, інакше гекзаметр стає нудним, аж ніяк не засобом художньої експресії; отримуємо не поезію, не єдність сенсу й звуку, а формально вкладений, нерідко таки «втиснений» у метричну схему гекзаметра «зміст» твору, — вірші без подиху, мертві вірші.

Обмежимось лише одним прикладом — щойно наведеними двома рядками з «Теогонії» (842–843). У першому рядку — одна заміна: «Аж колихнувсь Олімп, як ступила стопа Громовержця…» Виділені склади мали б звучати спондеєм, тобто протяжно; у нашому вірші, — формально, хорей ( — ‿ ). Але читач, який, читаючи, відчуває і бачить, уявивши собі той божественний Олімп, що колихнувся під стопою Громовержця, прочитає таки протяжно — вловить, хай далеке, відлуння античного гекзаметра (голосний «о» у слові «Олімп» увиразнить довготою); впровадьмо дактиль («Аж колихнувся Олімп…) — і поетичний образ миттю пропадає — маємо просто вкладений у гекзаметр «зміст». У другому рядку — дві заміни: «Що із престолу схопивсь — зем|ля аж ахнула важко»; зробімо цей вірш дактилічним — і матимемо не що інше, як формально відтворену схему дактилічного гекзаметра — метричний буквалізм: «Що із престолу схопився — земля вся аж ахнула важко». Зауважмо принагідно: що коротший віршовий рядок (хорей — два склади) — то ширший, вільніший його подих, а що довший (дактиль — три склади) — то наче тісніше йому, тож перекладач «на око» може бачити похибки свого «перевіршування» (був такий термін) і відповідно корегувати «дихання» й «пульс» гекзаметричного вірша, вивіряти його на слух.

Не забуваймо: саме у можливості оперувати часом (довготою і короткістю складів) — чи не найбільший відсоток художньої експресії античної поезії, і саме цей відсоток, залишається, на жаль, поза нашою увагою. Та не лише через відмінність систем віршування: відходимо від повільного, вдумливого читання, від художнього слова загалом, — не диво, що й від рими відходимо: мовляв, щось «несерйозне», «дитяче»; домінує слово інформативне, поквапне, читане подумки, а не мовлене, живе, з усіма його барвами, тонами й напівтонами, яким було воно в античну та й не таку далеку від нас — ще не аж так технізовану, не настільки споживацьку добу.

Антична поезія, передусім епічна, — це низки, переважно складних, епітетів. Давній поет намагався максимально увиразнити те, про що говорив, — хай це «фіалково-темне» джерело на Геліконі чи «гулкогримучий» Зевс у зачині «Теогонії», а хай — опустімось на «грішну» землю — «владарі-дарожери», що водночас були й суддями (нинішнім словом — «корупціонерами»), з «Робіт і днів». Небагато й тут клопотів для перекладача, бо такими епітетами гомерівського зразка, загалом складними словами, рясніє (радше рясніла), й наша поезія, поки ще черпала з народного джерела: орел сизокрилий, лани широкополі, дівка чорнобрива, слова хитромудрі тощо; довелося, звісно, впроваджувати в нашу мову чимало новотворів, як уже наведений, — «дарожери», що не суперечить ні нормативам нашої мови, ані, на жаль, реаліям життя.

Інша річ — імена. Їх в Гесіода — сотні (в «Теогонії» — близько чотирьох сотень). Читач, певно ж, «спіткнеться» об перелік назв дев’яти Муз, що вже казати про десятки імен морських богинь — Нереїд (Т. 243–262), про дочок Океана — Океанід (349–361), про річкових богів (338–345)… Але що для нас — незрозуміло й нудно, те античним насолоджувало слух і зір — поставало образами: це були ймена, які промовляли. Скажімо, Мельпомена — «співуча» (м’яким, мелодійним є саме ймення); Терпсіхора — «та, що насолоджується танцями»… У кожній назві морських богинь — якийсь образ моря: Галена — «морська тиша», Кімодока, навпаки, — «та, що б’є хвилями»… Те саме — й Океаніди, й річкові боги: кожне з імен було, сказати б, озвученим кадром.