Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гесіод

Походження богів

Роботи і дні

Щит Геракла

Співець богів і землі

Дві найвіддаленіші постаті — Гомера й Гесіода — вирисовуються на обріях європейської літератури. Про першого з них, Гомера, можемо сказати словами з його ж поеми: «Ми лиш чуток дослухаєм, нічого не знаєм напевно» («Іліада», II, 486). З тих чуток-легенд та з поем, власне, й створено образ незрячого співця — славетного аеда, задивленого зором душі у героїчне минуле та в Одіссеєві мандри; задивленого — і заслуханого: «Розум бачить і розум чує» — спадає на думку грецька мудрість, коли вдивляємось у різьблене в мармурі обличчя Гомера руки невідомого скульптора (т. зв. «неаполітанське» погруддя).

Інша річ — найближчий до нього у часі Гесіод. Відступаючи від традиції, в канву епічної поеми поет уперше вплітає особисте — відомості про себе, про свого батька, брата, про свої роботи й клопоти, про своє бачення і розуміння світу, навіть називає себе й розповідає історію про те, як він став співцем (Т. 22)[1]. Отож Гесіод («той, хто передає пісні») — уже не професійний аед, що в гомерівську добу, акомпануючи собі на лірі (формінзі, кітарі), співав при дворах аристократів пісні на героїчні теми — про героїв, про їхні діяння, і не фаховий філософ, а поет, що водночас був хліборобом, обробляв успадкований по батькові клапоть землі біля підніжжя Гелікона, що в Західній Беотії, — був не «дачником», як, через віки — Вергілій, автор «Георгік» («Поеми про рільництво»), а таки закоріненим у землю, добре обізнаним з усіма секретами хліборобства «хлопським філософом» у позитивному сенсі цього вислову[2].

«Хто співця збагнуть бажає — в край співця нехай рушає», — слушно мовив свого часу Ґете. Нині ж не конче «рушати». Не встаючи з крісла, за комп’ютером, можна помандрувати вуличками прадавньої Аскри, тепер — невеликого містечка Аскрі, де мало що не три тисячоліття тому трудився Гесіод. Гелікон (що вже казати про «засніжений» Олімп?), мабуть, «присів» і вже напевно «полисів»; чимало рік і джерел зміліло або й повисихало, а попри те, принаймні в обріях, — щось таки залишилося.

Звісно ж, інша річ — ступити на цю ж саму землю, дихнути повітрям того краю, побачити на власні очі, що таке «еллінська блакить» неба й моря, стати часточкою видимого космосу, походження якого прагнули збагнути давні елліни, і перший серед них — Гесіод, що своєю поемою «Походження богів» («Теогонія») започаткував вчення про становлення світу (космогонію), а також ранню натурфілософію — науку про сили й закони природи, а в «Роботах і днях», що є першим дидактичним твором, виклав свою життєву позицію — своє розуміння моральних засад, своє ставлення до праці, отже, — й до Землі-годувальниці.

Обізнаний з творами Гесіода мандрівець, ступивши на кам’янисту, обпалену сонцем землю, яку обробляв колись автор «Робіт і днів», озирнувши плантації приземкуватих оливок, певно ж, згадає не вельми оптимістичні рядки з цієї поеми, де Гесіод говорить про свого батька, грека з еолійської Кіми (Мала Азія), який, спробувавши щастя в морській торгівлі, та так і не збагатівши, оселився на беотійській землі (чи повернувсь як рееміґрант): «От і осів він під Геліконом, у вбогій місцині, / в Аскрі: зле тут взимі, гірко вліті, не солодко — завше» (Р. 639–640). А ще, можливо, — слова французького філолога П’єра Вальца, автора монографії «Гесіод і його моральна поема»: «Гесіод нагадує нам здорову й міцну рослину, що не мала змоги вповні розвинутися у важкому повітрі Беотії, на скупому ґрунті Гелікона»[3]. «У важкому повітрі», бо в Беотії, на відміну від інших місцевостей Греції, передусім Аттіки, повітря часто бувало млистим (Т. 9; Р. 555), звідси поширена в ті часи думка, начебто беотійці — тугодуми, а також поквапні до наїдків, грубо кажучи, — ненажери (Т. 26). Що ж до «скупого ґрунту», то не забуваймо про родючі беотійські долини, де врожаями пшениці збагачувалися знатні землевласники.

Отож, підніжжя Гелікона, село Аскра, що неподалік Теспій, міста на південно-східному схилі цієї гори, — родинні місця Гесіода. Звідси, за його ж словами (Р. 650 наст.), він лиш один раз вибрався у морську подорож, з Авліди на Евбею, для участі у змаганні декламаторів-рапсодів на іграх, які влаштував володар Халкіди Ганіктор на честь свого батька Амфідаманта, що загинув у т. зв. лелантській війні між жителями Халкіди та Еретрії, що відбулась у першій половині VII ст. до н. е.; ця дата й орієнтує нас щодо часових рамок життя поета, однак, в якому віці він їздив туди і з яким твором виступав, — невідомо (припускають, що з «Теогонією). А ще у першого грецького лірика Архілоха (народ. в 650 р. до н. е.) знаходимо виразні запозичення з Гесіода, а це вказує на те, що жив наш поет ще до нього, таки у першій половині VII ст. до н. е.

Що ж до стосунків Гесіода з Гомером, то відомим є твір значно пізнішого походження «Суперечка Гомера з Гесіодом», згідно з яким під час згаданого змагання на похороні Амфідаманта суперниками начебто були Гомер та Гесіод, і перемогу присуджено було Гесіодові, що оспівував мирну працю селян, а не кровопролитну війну. Ця історія, звісно, не мала реального підґрунтя (Гомер передував у часі), та й присуд викликав хіба що усмішку. І все ж, якщо мова про хронологію, то Гомерові поеми у своїй кінцевій літературній версії могли ширитися навіть пізніше, аніж твори Гесіода. Додаймо до тих відомостей вже не поетичний, а таки реальний спір Гесіода з його молодшим, схильним до лінивства, братом Персом за розподіл батьківської спадщини — і матимемо чи не всі, що дійшли до нас, відомості про «аскрійського співця» (так називав його Вергілій).

Про все інше, зокрема про освіту поета, можемо хіба що здогадуватися; скажімо, про те, що своїм знайомством із епічною, гомерівською, тематикою і поетичною формою цього жанру він завдячує батькові, вихідцеві з Малої Азії, де й розвивалася творчість іонійських співців (не виключено, що звідси він привіз і деякі тексти); припускають, і це найвірогідніше, що й беотійцям, попри культурну відсталість краю, ще раніше були відомі пісенні традиції малоазійських поетів, інакше Гесіод не зміг би так досконало опанувати мистецтво поетичної мови. Можемо уявляти собі й слухачів Гесіода. Були це здебільшого не дозвільні аристократи, охочі слухати про божественне походження їхніх родів та про діяння героїв, а спрацьовані рільники — ті, хто «печаль у грудях носив, якусь рану мав свіжу / і гіркоту на душі» (Т. 98–99). Стосовно ж самої постаті «першого демократичного поета», його думок, почуттів, життєвої позиції, то все це, його внутрішній портрет, — у самих поемах. Риси цього портрета, його зовнішні вияви, — й у різьбленому, звісно ж, уявному, обличчі Гесіода, що прикрашає обкладинку цього видання.

Окрім «Теогонії» (Theogonia) та «Робіт і днів» (Erga kai hemerai), під іменем Гесіода збереглась невелика епічна поема «Щит» (Aspis), або, як ще називають її, «Щит Геракла» (про боротьбу Геракла з Кікном), що, з відповідними генеалогічними екскурсами, є наслідуванням відповідного опису щита у вісімнадцятій пісні Гомерової «Іліади». Втім, авторство Гесіода ставлять тут під сумнів чи загалом заперечують, за винятком самого початку поеми, що видається фрагментом втраченого твору «Каталог жінок», який називають ще «Ehoie» (А чи як та…), від характерного зачину кожної окремої частини про жінок, які, хоч і смертні, від богів народили героїв; цей твір, вочевидь, був продовженням «Теогонії». З античних джерел відомо, що Гесіод написав ще «Поради Хірона» (Cheironos hypothekai), де в стилі дидактичної поеми викладено мудрі повчання міфічного кентавра Хірона, а також низку інших, що загубились у давнині, поетичних творів.

Щойно мова про походження родів, генеалогію, чи загалом світу, космогонію, в уяві постає розлоге родове дерево, а далі — дерево життя, світове дерево; серед тих дерев, з прадавніх ритуальних пісень, — і наш явір, а на нім «три голубоньки», які раду радять, як «світ поставити»… Та «постава» світу, вертикаль велетенського дерева, що єднає три видимі світи: суходіл, море й небо, а ще, десь у глибинах землі, й темний Тартар, — це дуб із Вергілієвих «Георгік»: як високо верхів’ям сягає етерних висот, так глибоко, своїм корінням, проникає у Тартар (II, 291–292); яскраве відлуння — в С. Руданського («До дуба»): дуб, що сягає коренем «пекла», а вірхів’ям — «у небо заглядає».

У персоніфікованому, антропоморфному космосі Гесіода, у тому розлогому «дереві», — химерно переплетені гілки різних культур, тож у його розгалуженнях можемо зауважувати ознаки справді вселюдського космогонічного дерева. Тут, зазначають дослідники, — уявлення багатьох інших народів, передусім стародавнього Сходу, про походження богів і світу. В Гесіодових міфологічних візіях знаходимо виразні паралелі у хетських, вавилонських, перських, індійських, навіть японських та полінезійських міфах. Спільним було прагнення пояснити, як поставав світ, і визначити у ньому місце людини. А ще — виявити спільні, що неабияк дивує, а подекуди майже однакові, елементи цього міфа.

Ось чому саме Гесіод привертав і досі привертає увагу численних дослідників, насамперед — філологів. Найвідоміший серед знавців творчості Гесіода — англійський вчений Мартін Вест. У першому, присвяченому «Теогонії» томі, чи не найповажнішому виданні творів Гесіода (459 с.), — лише вісім відсотків тексту припадає на сам твір; усе інше — скрупульозні, всебічні наукові дослідження творчості автора «Теогонії» та «Робіт і днів».

Ознайомившись з українською версією поетичних творів Гесіода, читач матиме загальну уяву про теогонічні, а водночас, й космогонічні візії давнього грека, про постать першого епічного співця, що апелював передусім до широких верств незаможного суспільства, про людину, яку боляче вражала несправедливість, позбутись якої людство не може, хай скільки б тисячоліть не рухалось воно просторами «широкодорожної» землі, ба, вже й самого космосу.

А ще, озираючи епічні сцени, читач матиме нагоду подивуватися вмінню античного автора зображати монументальні, наче з кам’яних брил витесані, міфічні постаті в дії — розгортати, на все небо, полотна титанічних змагань, у які втягнено всі світові стихії, — мовби відлуння давноминулих чи передчуття майбутніх, воістину космічних, бойовищ чи катаклізмів, — втілювати у слово видива, які надихали покоління майбутніх майстрів різця, пензля, стилоса. Хтозна, чи без таких-от, як у Гесіода, сцен міг би, скажімо, й Лукрецій через низку століть вписати у свою поему ось такі гекзаметри: «Так у високості — хто не дививсь на них? — піняві хмари / ковзають легко по вітру, й на чисте полотнище неба / різні лягають дива: то Гіганти, насупивши брови, / сунуть за обрій, широкі від ніг своїх стелячи тіні, / то наче хиляться гори могутні — й одвалені брили / котяться вниз, і за тими обвалами й сонця не видно…»

Подив — ось що спонукало давніх греків до думки, отже, й до поетичної творчості (думка й образ у ті часи були єдиним). Подивляли землю, що під ногами, водну стихію, яку людина Середземномор’я завжди мала перед очима, подивляли — зоряне небо над головою: Гея, Понт, Уран… Високі божества, нижчі за «рангом» божественні сили, всюдисущі демони (Р. 122)… Увесь Космос, в усіх своїх видимих і невидимих виявах, — живий, персоніфікований, такий незбагненний у своєму розмаїтті, а водночас — єдиний, інакше, по простому кажучи, «не тримався б купи»… «Поезія — наче картина», — скаже через тисячоліття Горацій. Цією «картиною» у Гесіода є міфічний образ світу. У «Теогонії» поет вперше взявся за цю воістину грандіозну справу — звести воєдино всееллінські й місцеві беотійські перекази про походження богів, теогонію, і пов’язати їх із космогонією — розповіддю про походження світу.

Знання ж, як і всі інші, матеріальні, блага, — від богів. Отож, спочатку — заспів поеми, звернення до Муз (1-115). Одразу ж, у загальній картині поеми, — окремі динамічні «кадри»: жвавий танець Муз довкіл джерела й вівтаря їхнього батька — володаря Зевса; їхні хвалебні співи цьому ж верховному Зевсові-егідодержцю й іншим богам. А що кожен із них, бог чи богиня, наділені, як уже згадувалось, орнаментальним епітетом, то водночас — бачимо їх: Геру, Зевсову жону, що в золотосяйних сандалях, яснооку Афіну, промінного Феба, стрілометну Артеміду, з вигнутими віями Афродіту (іноді таки годі сконструювати відповідний епітет), земледержця Посейдона…

А ще у зачині — найважливіші концептуальні штрихи у тій картині світу: Зевс, міццю здолавши Крона-отця, із громом у правиці владарює на небі. В упорядкованому світі, здобувши верховну владу, переможець розділив між богами усе по правді: кожен отримав належні йому почесті. Він і земних володарів має в своїй опіці: ті з них, хто справедливий, кого полюбила Калліопа, найстарша серед Муз, переймають від них хист красномовності (накреслений тут ідеальний образ володаря — у різкому контрасті з «володарями-дарожерами» у «Роботах і днях»).

У рамках епічного — й земне: зелені схили Гелікона… Гесіод, який випасає овець… Музи, що вручають йому лаврову гілку — вдихають у нього «дивну до віщого співу жагу» (генеза нашого «натхнення»; у Франка — «вітхнення»)… Отож, у самому зачині поеми започаткована дія; звуковим тлом для неї — «незатихаючий славень», «лілейні» співи ґеліконських дів.

А щоб загалом могло щось діятися, мусить бути якесь місце, якийсь простір. Тому-то спочатку був Хаос. Щось невизначене (грец. «chaos» — іменник середнього роду, як у рос. «пространство»). Але й це невизначене — з відтінком персоніфікації: хаос — від грец. chaino — роззявляю, розверзаю (наче зів роззявленої пащі). Всі інші названі у зачині поеми постаті, зауважмо, — жінки або чоловіки. Після Хаосу — «широкогруда земля, безпечна оселя безсмертних», а в її глибинах — «млистий» Тартар. Потім, щоб у тому просторі могло щось поставати, плодитися, — третім, після Хаосу, Землі й Тартару, був Ерос, що є втіленням любовної жаги. З Хаосу виникли Ереб (підземна темінь) і «темнокрила» Ніч. І лише після того, власне, — мова про народження: Ніч після обіймів з Еребом народила Етер і День (грец. «Hemera» — жіночого роду: днина); Гея-Земля, «без любові-жаги», все ж породила оздоблене зорями Небо (Урана), Гори, де б могли селитися Німфи («німфа», етимологічно, означає «гірська»), а також Море (Понтос), а поєднавшись з Ураном, — зродила Океан (за Гомером — велетенську ріку, що омиває землю). Всі ці постаті представляють найстарше покоління Титанів… Потім — перелік подальших генеалогічних ліній, етапи розлогого міфа про те, як боги, покоління за поколінням, змагалися за владу над світом, поки «гарантом» світового порядку, як уже було анонсовано у зачині, не став син подоланого Кроноса — Зевс-громовержець.

Чергування тих поколінь, низки імен богів, різних божеств і героїв утруднювали б читання поеми, загалом робили б її нудною, якби скомпліковані генеалогічні лінії час од часу не переривалися жвавими розповідями, наче «новелами» в гекзаметрах чи колоритними образками. Скажімо, про те, як був оскоплений Уран (161–182); як із піни народилась Афродіта (190–199); про хитрощі Прометея (535–558); про те, як Гефест виліпив з землі та води Пандору (571–587); або вражаючі, вже в епічному ключі, сцени боротьби з Титанами (675–719) чи поєдинку Зевса з сином Геї стоголовим змієм Тіфоном (820–868); а прекрасний опис змін світла й темряви впродовж доби (746–757) чи моторошний — Тартару (725–745) свідчать не лише про неабиякий поетичний хист Гесіода, а й про оригінальність його мислення і багату художню уяву.

Такі-от побічні вставки, що переривають хронологію епічного викладу, є ознаками відмінної від Гомерових поем композиції «Теогонії». В «Іліаді» гнів Ахілла — мов кинутий на плесо «камінчик», від якого розходяться «кола» — всі подальші дії; в Гесіода — лінійна, «ланцюгова» композиція: згадані відступи стають, то тут, то там, оздобними ланками того ланцюга.

Мова Гесіода — гомерівського зразка: в староіонійському діалекті помітні вкраплення беотійської говірки. Про наближення тієї мови до народної, передусім у «Роботах і днях», свідчить низка висловів, як-от: злодій у Гесіода — «той-хто-спить-вдень»; слимак — «домоносець»; поліп — «безкосте», мурашка — «завбачлива» тощо. Увага до звукопису, ритмомелодики, зближення слів з однаковими закінченнями, що нагадують риму, стислі й влучні поради, що перегукуються з прислів’ями та приказками (ними рясніють «Роботи і дні»), винахідливість беотійського поета у конструюванні звучних імен (Т. 349–360), та й вперше вписана у літературний твір байка (Р. 202–211) — все це споріднює тексти Гесіода з фольклорною стихією, свідчить про його тісний зв’язок із простим людом.

Гесіод, уже згадувалось, мав клопоти зі своїм геть неохочим до праці молодшим братом Персом. А від лінивства — крок до інших пороків: заздрісний нероба вдався до підкупу «басилевсів» (володарів, водночас і суддів) Теспійського округу, яким підлягала й Аскра; вони ж, згадаймо, вирішили справу на користь ошуканця. Та це не пішло йому на добро: через свої лінощі він, врешті, зубожів і, хоч-не-хоч, звернувся враз зі сім’єю по допомогу до свого працьовитого брата; той — відмовив. Не через образу, скупість чи завдану йому кривду, а з огляду на свої життєві засади, головна з яких — в одному гекзаметрі: «Праця — не сором; цуратися праці — сором людині» (Р. 311). Перс сам собі нашкодив, тож сам, усвідомивши причину свого плачевного стану, — мав і зарадити собі, інакше ніколи б не зійшов із стежки лінивця.

Усе це не могло не обурити Гесіода, а обурення, скаже згодом Ювенал, творить вірші (indignatio facit versus), от аскрійський селянин-поет і склав першу в історії європейської літератури дидактичну поему — «Роботи і дні», яка ще за античних часів набула великої популярності. І не лише через практичні поради господарям, через відомості зі сфери релігії та всіляких вірувань, а саме через низку викладених в афористичному ключі моральних сентенцій, що є своєрідним «кодексом» морально-етичної поведінки селянина, людини загалом. Не диво, що поему вивчали в школах і що таке живе відлуння мала вона в античних та в нових часах. Згадаймо хоча б «Дистихи» Катона, а в добу Відродження — норми поведінки для хлопців знатного походження, що їх уклав Еразм Роттердамський. Гесіод же складав ці норми просто для людини, яка працює і завдяки праці, власне, й будує свою «знатність».

Після традиційного зачину, звернення до Муз і до Зевса, стража справедливості, під акцентом, у центрі десятого гекзаметра, — ім’я адресата поеми, Перса. Але поема, зауважмо ще раз, виходить далеко поза рамки особистих стосунків. Одразу ж, з одинадцятого рядка, мова про двох Ерід (в «Теогонії» — одна): перша — це заздрість і насилля, друга — суперництво (щось на зразок нинішньої конкуренції). Та, скажемо, — руйнує, ця — будує, сприяє рухові, поступу (20–26); недарма ж Зевс помістив її «біля коріння землі — найдобрішу для люду Еріду» (19). Як тут не згадати відому латинську сентенцію: «Корені науки гіркі, плоди — солодкі» чи ще ось такої, з Горацієвої сатири: «Ніщо не дається людині без важкої праці». «Важка праця» (magnus labor) — «гірке»; її плоди — «солодке»: «До правдолюбних Голод не йде, ані чорна Невдача — / чесної праці плоди безжурно вони споживають» (230–231). Отож, усі біди — від порушення справедливості, від утрати сорому й сумління, від нерозуміння того, що людині, коли йдеться про тіло, не так уже багато потрібно (40–41). Вони, ті персоніфіковані божества, Сором і Сумління, озирнувши жорстокості залізного віку, подалися на «Олімп ясний, один лиш сум залишивши умирущому люду» (199–200); згадаймо у М. Зерова: «люд смутноокий».

Але повернімося до тих двох Ерід. Чесне, без «чорної» заздрості, суперництво — це напружена праця. Вона, за Гесіодом, загалом є умовою існування людини. Поет не уявляє собі людини поза працею. Непрацьовитого й боги не можуть полюбити; працьовитого — люблять. Тим-то вони «не на поверхні тримають усе потрібне людині», інакше вона могла б не працювати» (42–43), тож і людиною б перестала бути. Прихованим був і вогонь. А що «хитромудрий» Прометей викрав його для людей (51–52), то зробив для них не вельми добру послугу — «на превеликі собі й прийдешнім людям страждання» (56). Цю думку, до речі, розвине згодом Горацій: «Так, зухвалий Япета син / дав людині вогонь, хитро украдений / із етерних палат, — і вже / за сухотами вслід свіжих гарячок рій / землю заполонив, а смерть / неминуча колись, але повільна ще, / відтоді наддала ходи» (Оди, І, 3)[4].

А ті страждання, що їх обіцяє людям Зевс, самі ж вони, люди, й готуватимуть собі: «Що буде згубним для них, того жадатимуть серцем» (58). Не забув тут поет про зловтішну усмішку, чи навіть сміх Зевса: знав же «людей і богів усіх батько,» (59), що проти «згубного», того, що прекрасне зовні й гидке всередині (далі — історія зі «скринькою», точніше з «бочкою» красуні Пандори), людині годі встояти. Знову ж — виразна спроба засобами міфології пояснити вже не тільки видимий космос, а й невидимий, мікрокосм, внутрішній світ людини, — звідки всі ті «брехні, крутійства, вдача лиха, до підступів скора» (78), звідки всі біди, якими «сповнена земля, ущерть переповнене й море» (101).

[1] Т. — «Походження богів» («Теогонія»); Р. — «Роботи і дні»; Щ. — «Щит Геракла». Цифри означають номер віршового рядка.

[2] Hezjod. Narodziny bogów (Theogonia). Prace i dni. Tarcza. — Warszawa, 1999.

[3] Цит. за: Эллинские поэты / пер. Вересаев В. В. — М. : Гос. изд-во художественной литературы, 1963. — С. 367.

[4] Тут і далі віршові цитування — в перекладі автора; інші — зазначені окремо.