Хатинка в морі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хи-хи-хи! — почувся глузливий тихий сміх. Це сміялись досі непомітні бички, що лежали під камінням. Вони й самі здавались камінцями. Але зараз нестримно сміялись, і один з них навіть сказав:

— Ех ти, герой! Відчалюй звідси, бо все одно рака тобі не витягти.

Зарозумілий' краб, хоч і не зовсім впевнено, проте ще раз сіпнув рака, і це вже було занадто. Рак-пустельник як стусоне вільною клішнею межи краб’ячі банькаті очі, як смикне за лівого краб’ячого вуса, та так, що й одірвав його зовсім. І краб, відчуваючи, що тут йому непереливки, подався геть.

Рак зморився від усіх турбот, що довелося йому пережити з обміном квартири. Та все скінчилося добре. Напевно, вже тепер можна й відпочити.

Та яка б неприступна не була його хатка, все ж треба слідкувати, що робиться навкруги. Він вистромив погрозливо свої могутні клішні і повільно ворушив вусами. А очі рака невпинно бігали туди й сюди на всі боки.

Прощавай, безтурботне життя

По морю похмуро вешталася зубата й ненажерлива риба — пеламіда. Настрій у неї був препоганий. Ще б пак, вже, мабуть, з годину вона не зустріла ніякої здобичі. Нікого хоч трошки вартого уваги!

Море навкруги було зовсім для неї порожнє, лише ген-ген хиталася на хвилях красива, майже прозора медуза. Тільки широка синювата смужка по краєчку безбарвного купола робила її помітною серед хвиль.

«Носить отут оцю безтямну дурепу, розмальований холодець, — із злістю подумала пеламіда, — і користі з неї ніякої нема».

Раптом неподалечку від медузи пеламіда побачила якихось малесеньких рибок і жадібно кинулась на них. Та лише мить — і рибки кудись зникли.

Сердита пеламіда почала розшукувати їх навколо.

«Невже ця дрібнота збирається втекти від мене, пеламіди?» — подумала знахабніла хижачка.

А малесенькі рибки і не збиралися тікати від неї. Це були мальки ставриди, які лише на деякий час випливли із своєї схованки, щоб половити рачків.

Але от один з них помітив велику рибину, оту пеламіду, яка неслась прямісінько на них.

— Тривога! — гукнув він. — Гей, братики! Гей, сестрички! Мерщій до схованки! Тільки обережно підпливайте, щоб не торкнутись жалючих щупальців медузи.

— Та вона ж така величезна, ця риба, навіщо ми їй здалися? — легковажно заперечила довірлива сестричка.

— Ану, без розмов! Негайно ховайтесь! — суворо спинив її перший мальок.

Вмить всі мальки опинились під куполом медузи і непомітно там причаїлись.

У цей час голодна пеламіда помітила малесеньку риб’ячу постать між щупальцями медузи. Це той неспокійний мальок уважно стежив за ворогом.

— Вона ще тут! Ой, бережіться, вона знову пливе сюди, та так рішуче!

Маленька ставридка-сестричка злякано зойкнула:

— Ой! Вона зараз усіх нас поїсть. Пливіть мерщій у різні боки, може, хоч хтось врятується!

— Дурна, не здіймай паніки. Усі будьте вкупі, — наказав братик, який вартував. — У нашої медузи є така зброя, що віджене будь-якого ворога.

А пеламіда, вгледівши тих капосних, на її думку, малюків, бо вони ж обдурили її, зовсім розлютилась і не вагаючись кинулась прямісінько на медузу.

— Нічого, я їх зараз усіх переловлю, — вирішила вона. — І ще такі нахаби, насмілюються зухвало виглядати з-за медузячих щупальців!

Вона не тямила себе від люті і кинулась на медузу. Але тут сталося те, що й мало статися. Пеламіда раптом відчула, що немов тисячі голок враз вп’ялися їй у голову. Потім засліпило їй очі так, що вона очманіло зробила одне чи два кола. Адже пеламіді й на думку не спадало, що медуза може її дуже пожалити своїми щупальцями.

Одразу загубивши охоту до мальків, вона поспішила геть від цього жаху.