Вождь червоношкірих: Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ах, які сьогодні пречудові та яскраві зірки, містере Пратте!

— Зважаючи на їхні можливості, — говорю, — вони мають досить-таки симпатичний вигляд. Он та, велика, знаходиться він нас на відстані шістдесят шість мільярдів миль. Знадобилося б триста шістдесят років, щоб її світло долетіло до нас. У вісімнадцятифутовий телескоп можна побачити сорок три мільйони зірок, зокрема й зірки тринадцятої величини, а якби якась із останніх зникла з неба, ви б продовжували її бачити ще дві тисячі сімсот років.

— Ой! — здивувалася місіс Семпсон. — А я нічого про це й не знала. Дуже жарко!.. Я аж упріла від цих танців.

— То й не дивно, — кажу я, — якщо взяти до уваги, що у вас два мільйони потовидільних залоз, і всі вони діють одночасно. Якби всі ваші потопровідні трубки завдовжки чверть дюйма кожна приєднати кінцями одна до одної, вони б протяглися на сім миль.

— Царице небесна! — знову дивується місіс Семпсон. — Таке враження, що ви описуєте зрошувальний канал, містере Пратте. Звідки у вас усі ці вченні знання?

— Зі спостережень, — кажу я їй. — Подорожуючи світом, я ні на мить не стуляю повік.

— Містере Пратте, — говорить вона, — я завжди обожнювала культуру. Між тупоголових ідіотів нашого міста так мало освічених людей, що я отримую справжню насолоду від розмови з культурним джентльменом. Знаєте, заходьте до мене в гості, коли тільки забажаєте.

Таким чином я завоював прихильність господині двоповерхового будинку. Щовівторка й щоп'ятниці, ввечері, я відвідував її й розповідав про чудеса всесвіту, відкриті, класифіковані й відтворені з натури Херкімером. Айдахо та інші залицяльники міста використовували кожну мить решти днів тижня, що залишалися в їхньому розпорядженні.

Я й не гадав, що Айдахо спробує вплинути на місіс Семпсон прийомами залицяння старого X. М., поки я не довідався про це якось увечері, коли йшов звичною стежкою, несучи господині кошик диких слив. Я зустрів місіс Семпсон у провулку, який вів до її будинку. Її очі іскрилися, а її капелюх погрозливо накрив одну брову.

— Містере Пратте, — розпочинає вона, — цей містер Грін, здається, ваш приятель?

— Уже років із дев'ять, — відповідаю.

— Припиніть стосунки з ним, — говорить вона, — він не джентльмен.

— Зважте, вельмишановна місіс Семпсон, — кажу я, — він звичайний мешканець гір, якому притаманне хамство і традиційні недоліки марнотратника й брехуна, але ніколи, навіть у найкритичніших ситуаціях, у мене не вистачало духу заперечувати його джентльменство. Можливо, своїм невибагливим убранням, нахабством і всім своїм виглядом він і бридкий для ока, але за своїм внутрішнім змістом, пані, він так само не схильний до ницого вчинку, як і до повноти. За дев'ять років, проведених у спілкуванні з Айдахо, — повторюю я, — мені було б неприємно засуджувати його й чути, як його зневажають інші.

— Вельми похвально, містере Пратте, що ви захищаєте свого друга, — говорить місіс Семпсон, — але це жодним чином не виправдовує його в намаганнях запропонувати мені дещо досить образливе, що обурило б будь-яку скромну жінку!

— Бути такого не може! — кажу я. — Старий Айдахо утнув таке? Цього швидше можна було очікувати від мене. За ним тягнеться лиш один грішок, причиною якого слід вважати хуртовину. Якось, коли сніг затримав нас у горах, мій друг став жертвою фальшивих і непристойних віршиків, і можливо, вони зіпсували його манери.

— Так-так, — згадує місіс Семпсон. — Від часу, як я познайомилася з ним, він без упину декламує мені безбожні вірші якоїсь непевної особи, яку він називає Рубай Атт[73], і якщо зважити на вірші, це негідниця, якої світ іще не бачив.

— Отже, Айдахо надибав нову книгу, — кажу я, — автор тієї, що в нього була, пише під псевдонімом X. М.

— Було б краще, якби він і тримався її, — говорить місіс Семпсон, — яка вже вона там не є. Але ж сьогодні він зайшов надто далеко. Сьогодні я отримую від нього букет квітів, і до них прикріплена цидулка. Ви, містере Пратте, знаєте, що я порядна жінка, і ви знаєте, яке місце я посідаю в громаді Роуза. Припустіть собі на мить, що я побігла в ліс із чоловіком, прихопивши глек вина і хліба, та гайда співати і стрибати з ним попід деревами? Я випиваю краплю червоного за обідом, але не маю звички тягати його глеками в кущі й потішати там диявола на такий кшталт. І вже безперечно, він приніс би із собою цю книгу віршів, про що він так повідомив. Ні, нехай вже він сам ходить на свої скандальні пікніки. Або хай прихоплює з собою Рубай Атт. Либонь, вона вже точно не буде брикатися, хіба, може, їй не сподобається, що він захопить більше хліба, ніж вина. Ну, містере Пратте, що ви тепер скажете про вашого приятеля-джентльмена?

— Річ у тім, пані, — кажу я, — ймовірно, запрошення Айдахо було своєрідною поезією й не мало на меті образити вас. Можливо, воно належало до групи так званих «фігуральних» віршів. Такі вірші ображають закон і порядок, але пошта їх пропускає на тій підставі, що в них пишуть не те, про що думають. Я був би дуже радий за Айдахо, якби ви подивилися на це крізь пальці, — продовжую я. — І хай наші думки витечуть із тісних і ницих лабіринтів поезії і піднесуться у вищі сфери розрахунку й факту. Наші думки, — кажу їй, — мають бути суголосними цьому чудесному дню. Тут тепло, чи не так, але ми не повинні забувати, що на екваторі лінія вічного холоду знаходиться на висоті п'ятнадцять тисяч футів. А між сороковим і сорок дев'ятим градусом широти вона знаходиться на висоті від чотирьох до дев'яти тисяч футів.

— Ах, містере Пратте, — говорить місіс Семпсон, — це справжня втіха чути від вас чудові факти після того, як рознервуєшся віршами тієї безпутної Рубаї.

— Сядьмо на цю придорожню колоду, — пропоную я, — і полишімо іншим недолюдкуватість і розбещеність поетів. У довгих рядках перевірених фактів і загальноприйнятих мір і цифр — лише в них слід шукати краси. Ось ми присіли на колоду, й у ній, місіс Семпсон, — кажу я, — криється статистика, дивовижніша за будь-яку поему. Кільця на зрізі вказують, що дерево прожило шістдесят років. На глибині дві тисячі футів за три тисячі років воно перетворилося б на вугілля. Найглибша вугільна шахта у світі знаходиться в Кіллінґворті поблизу Ньгокасла[74]. У ящик завдовжки чотири фути, завширшки вісім футів і заввишки два фути вісім дюймів можна насипати тонну вугілля. Якщо порізана артерія, перетисніть її вище від рани. У людській нозі тридцять кісток. Лондонський Тауер[75] згорів тисяча вісімсот сорок першого року.

— Продовжуйте, містере Пратте, ну ж бо, продовжуйте, — прохає місіс Семпсон, — ваші слова такі оригінальні й заспокійливі. Як на мене, то в світі немає нічого прекраснішого за статистику.

Але лише за два тижні я мав змогу повністю оцінити Херкімера.

Тієї ночі я прокинувся від криків: «Пожежа!» Я зіскочив із ліжка, одягнувся й вийшов із готелю помилувати око видовищем. Уздрівши, що горить будинок місіс Семпсон, я скрикнув і за дві хвилини був уже на місці події.

Увесь нижній поверх був охоплений полум'ям, навколо стовпилося усе чоловіче, жіноче й собаче населення Роуза, яке репетувало, гавкало, і заважало пожежникам. Айдахо тримали шестеро пожежників, а він щосили намагався вирватися з їхніх лабет. Вони йому доводили, що весь будинок уже палає і хто ввійде туди, вже живим не повернеться.

— Де місіс Семпсон? — запитую я.

— Її ніхто не бачив, — у відповідь сказав один із пожежників. — Вона спить на другому поверсі. Ми намагалися туди пробратися, але не змогли, а драбин наша команда ще не має.

Я вибігаю на місцину, освітлену полум'ям пожежі, й дістаю із внутрішньої кишені довідника. Я засміявся, відчувши його в своїх руках, — мені навіть здається, я здурів був від хвилювання.

— Херкі, друже, — кажу я йому, гортаючи сторінки, — ти жодного разу не обдурив мене й ніколи не полишав у біді. Рятуй, брате, підкажи! — благаю я.

Я потрапив на сторінку 117: «Як діяти у разі нещасного випадку» — пробіг пальцем до низу сторінки й потрапив прямісінько в ціль. Молодець Херкімер, він нічого не забув!

[73] Герой використовує для Омара Хаяма псевдонім Рубай Атт, який він, очевидно, утворив від назви віршованої форми «рубаї».

[74] Ньюкасл — місто в Австралії.

[75] Тауер (від англ. tower — башта) — колись резиденція англійських королів, потім — в'язниця для державних злочинів, нині — військово-історичний музей Англії.