Так, але…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І про те, як багато вікон у радянських багатоповерхових будинках були взагалі без жодної заслони. І про газети, якими заслоняли іноді кухонні вікна.

Про паравани, які передбачали заслону посеред кімнати, вирізання простору з простору.

Про сотні провінційних кафе, в яких були окремі кабінки, відділені з усіх боків завісами.

Про те, як жити у кімнаті, вікна якої виходять на завжди святково ілюміновану вулицю, і фіранки можуть тільки щось додати до гри барв, ритмів і відтінків.

І ще одне. Як цікаво іти вулицями темного міста, коли дорога освітлена тільки тим, що просочується з вікон будинків, заслонених і не заслонених, і яке чудесне кіно розгортається у фраґментах побаченого у цих вікнах. Заслонених і не заслонених.

Набуватися

Сего хотє усі люде… В такому разі психічне здоров’я — себто колективне щастя — спільноти залежить передовсім не від можливостей, а від ясності, неприхованості намірів і прагнень.

Одну з найкращих гостин я мав у Мукачеві. Разом із товаришкою ми вийшли вранці з готелю, щоб напитися доброї кави, якої в ті часи не було у нас, у гастрономі. Там до нас підійшов середнього віку чоловік і запитав, чи ми маємо трохи часу, щоб йому помогти. Час у нас був, бо робота мала відбутися аж під вечір. Чоловік запросив до себе додому, щоб трохи почастуватися. Поміч полягала в тому, щоб додому прийшов хтось, кого можна би було назвати гостями. Бо чоловік жив зі старезним татом, і тато забороняв йому пити вино вдень самому. А той дуже хотів попити молодого вина, яке вони з татом робили. Ми швидко познайомилися і пішли до добротного мадярського дому. Там сидів злосний тато. Нас представили йому як давніх знайомих зі Львова, і тато дозволив розпочати гостину. Цілий день ми пили вино, сьорбали сливовицю, дзьобали різні смаколики з пивниці, городу і комина. Тато прислухався до наших оповідей про Україну, врешті сам сів до столу, син подав йому трохи вина і пару плястерків ковбаси. Через кілька годин тато визнав, що син так наробився за останній час, що можна трохи забавитися, тим більше, що до хати хтось прийшов, та й ще такі далекі гості. І сам почав розповідати всякі цікаві речі, час від часу прикрашаючи їх добре продуманими повчаннями і побажаннями. Він набувався. Ми набувалися.

А у маленькому містечку в районі Ріоха все було набагато простіше. Вдень лише в одній кнайпі було кілька людей. Старих чоловіків, які пили каву, вина, читали книжки і газети, слухали радіо, грали у шахи. А ввечері на вуличках біля десятків кнайп із цілком відкритими дверима було вже кілька тисяч мешканців кількатисячного містечка. Хто не вийшов з дому, той стирчав з вікна. Всі тримали в руках склянки, всі пили, ніде не було п’яних, і всі безупинно говорили, майже тручись одне до одного. От у цьому сенс життя, сказав мені один тамтешній інтеліґент. У нас це всі знають, що найголовнішим у житті є смачна їда, добрі напої і говорити, говорити, говорити з кимось, часом обніматися і цілуватися, потому добре спати. І чекати наступного доброго вечора, бо перед тим буде страшна виснажлива праця на самоті.

Власне про щось подібне роздумував Вінценз-філософ. Він говорив про гуцулів, але казав про людей. Казав, що гірське життя — це передовсім тяжкі змагання за виживання. Тобто праця, яка помалу вбиває. І ця гарівка прирікає на самотність. Є робота, яку мусиш зробити сам, і вона може бути дуже довгою. Але саме тому такого великого значення набуває набування. Гостина, частування, бенкет. Короткі миті, коли нема праці і нема самоти. А є зустріч, якісь люде, тертя і не тільки твій піт, і говорити, говорити, співати і данцувати, і позасинаймо, ніби повмираймо…

Цього всім треба. Навіть найліпша праця — робота над собою — частково втрачає свої принади, якщо про це нема як розказати. Різні клімати і родючості, різні темпераменти і ситості, різні рівні вільності й неволі вносять і вносили свої корективи у культури набування.

Однак найважливішим показником колективного щастя є вміння набуватися. Дозвіл на визначення міри між працею і забавою, між самотністю і зустріччю, між виснаженням і гостиною. Між слідом і безслідністю.

Часом люблю дивитися на старі родинні знимки, зроблені власне на різних приятельських прийняттях. Тридцяті, сорокові, п’ятдесяті роки. Майже нічого на столі. Майже порожні тарелі. Недопита фляшка вина. Багато людей, хтось із господарів, хтось із гостей, завжди хтось незнайомий, сонні або збуджені діти, видно, що у приміщенні прохолодно (або навпаки, вечірня горяч, відкриті руки і шиї, ґанки, веранди). Натхненні лиця навіть тоді, коли погані часи, коли завтрашні дати увійдуть у якусь історію. Вони всі разом, хтось до когось прийшов, хтось когось запросив, хтось просто вступив. Вони набуваються. І нічого ліпшого у той день статися не могло. Тому їм зовсім не шкода змарнованого часу.

Бальконна рапсодія

Якби я був бойовиком, учасником бойових дій у місті, якщо я буду учасником бойових дій у хоч якому місті, бо відмінності між містами у такому випадку полягають більше у мотиваціях і прив’язаностях, а не в особливостях міста, Надвірна від Санкт-Петербурга відрізняється менше, ніж причини перебування у бойових діях саме там, так само, як умовний спосіб дієслова відрізняється від, здається, активного, незалежно від часу, то ймовірність моєї погибелі від міни буде набагато більшою, ніж від ураження снайпером, бо вниз, на землю, я бачу набагато гірше, ніж догори, вверх, особливо на балкони, на балкони — особливо.

Чи то через тих, хто мене виховував, чи через власні фонетичні вади, але я не можу вимовити слова «балкон», вимовити з твердим «л», навіть із київськими українськомовними бандитами не вдавалося сказати інакше, тільки «балькон», як і «лямпа», може, саме тому співжиття з бальконами було таким любовним і лагідним, може, тому усі балькони такі привітні, бо їм треба цього м’якого «л».

Я виріс на бальконі, серед десятків різних рослин, за парослями винограду, які тоді якраз дотягнулися до висоти шести метрів, у балії з нагрітою східно-південним сонцем водою, посеред невмотивованого страху, що навіть найкращий балькон може завалитися через надмір тягаря, людського тягаря на ньому.

Наш балькон особливий, він достатньо широкий і має форму півкола, або півкола, яке є трохи більшим від пів, парадоксальна більша половина.

Коли Станіслав Вінценз у своєму Бистреці замовив гуцулам, щоб йому збудували таку хату, як собі, а сам відлучився на короткий час, то отримав справжню гуцульську хату, але з бальконом, інакше не може бути по-панськи, сказали йому будівельники, треба ся звідкись і кудись дивити.

Міра ту — іспанською це те саме, що німецькою шау маль, а по-нашому — дивися, або дивися тут, дивися сюди, дивися там, підставове звертання, початок усіх розповідей, тому в іспанців є мірадори — майже балькони, щоправда, без такого важливого елемента, як відкритий простір, але сконструйовані так, щоби бачити, що діється на обох кінцях вулиці, інакше кажучи — бельведер.

Все ж балькон мріє про перехід в інший простір, що насправді і є означенням простору, балькон настільки ж випускає, наскільки запускає, через це архітектонічне диво відбувається — немов через клітинну оболонку — взаємообмін речовин, випарів, тиску, опадів, освітлення, вражень.

Так, як історія будинку, дому може бути основою для роману, коли невідомо, про що написати роман, який дуже хочеш написати, кожен, будь-який вихід на балькон є матеріалом для повноцінного оповідання.

Розкажи мені про свій бальконний досвід — так могло би формулюватися кінове правило про те, що у певний момент двоє героїв мусять вдатися до епізодів далеких споминів.

З бальконів іноді хочеться промовляти найсокровенніші звернення до народу, вірячи, що звукопосилювальної техніки нема навіть у церквах.

Часом важко втриматися, аби з балькона не вискочити, не кажучи вже, що вимріяним ідеалом власної досконалості переважно є чітке уявлення про те, як ти можеш із нього вправно злізти, як можеш безперешкодно на нього вилізти — виноград, плющ, залізні конструкції, міцні пальці, безвідмовний прес.

Балькон — навіть найменший — не варто закладати непотребом, тоді він здатен перетворитися на пляц, на оазу, на альвеолу насолоди життям: пити там вечірній чай, ранкову каву, іноді навіть ночувати, багато говорити, дивитися на поступовий перехід ранкового туману в освітлену ліхтарями нічогість темності.

Часом житло вибирають за бальконом, часом балькон стає найважливішою складовою житла.

Потрапляючи в якесь помешкання — навіть на пів години, — варто побувати на всіх його бальконах, особливо зовнішніх і внутрішніх, бо тільки їхня симетрія чи асиметрія дає ключ до бачення внутрішнього і зовнішнього життя дому.

З балькона навіть ті, які переважно дивляться догори, мають нагоду навчитися уважно дивитися вниз, знаючи при цьому, що більшість людей того, що відбувається на бальконах, не бачать.

Здається, що така різновекторність поглядів була дуже вагомим чинником в українсько-польській битві за Львів у листопаді 1918 року.