Так, але…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли мала дитина посеред нічного або денного сну раптом прокидається і починає кликати маму або тата, а я можу в той момент взяти його на руки, притулити, заспокоїти і приспати знову, то думаю про можливість того, що через якийсь час народ, до якого я належу, буде трохи щасливішим. І це не перебільшення, не метафора і не патетика. Просто знаю, як багато з того почуття усвідомленої чи неусвідомленої нещасливості, яке процвітає у нашому ареалі, вирощене якраз відсутністю мами чи тата у той момент, коли світ виглядає малій дитині лячним. І коли поруч не з’являється крізь сон той, хто робить своєю присутністю цей світ безпечним, то мала дитина зробить усе, щоб так адаптуватися до світу, аби самій бути йому загрозою. В такий спосіб виробляється паралельна, альтернативна генетика, в такий спосіб селекціонується особливий тип людини, яка — згідно із загальними правилами генетики — буде проявляти дві головні ознаки життя: спадковість і мінливість. Хоча у цьому випадку альтернативної генетики краще говорити про іншу послідовність: мінливість, а тоді вже спадковість. Тобто патологічні зміни, які мусили статися у найраннішому дитинстві, так чи інакше передадуться у спадщину. З цією спадщиною будуть виростати ті наступні, які доплюсують до неї свої вимушені зміни. Набирається величезний клубок безперервної волічки, в якому вже важко знайти початок.

Дивлюся на свою нову малу дитину і розумію, яка — навіть за щасливого статусу мого з нею перебування у моменти тривоги — довжелезна нитка травм, безпомічності, фанаберій, страхів попередніх поколінь уже тягнеться за нею, і не знаю, чи зможу я, нехтуючи закономірностями спадковості, обірвати її чи принаймні зав’язати якийсь такий тугий ґудз, аби моток не був аж таким плавним.

І звідки починати відмір того, що кровить, що калічить. Може, з того дитячого збірного пункту, де утримували без батьків дітей тих, хто був під слідством чи в тюрмі. Моєму татові було тоді десять років, уже майже не дитина, як на повоєнну радянську Галичину. Але там були й менші. І був страшний мор, усі дитячі хвороби, від яких кричали, кликали маму й тата, гарячкували, виснажувалися і виболювалися, зневоднювалися і щоночі вмирали. Табір охороняли радянські солдати, які у своєму дитинстві перейшли через такі ж та інші влаштовані їм ще кимось старшим переживання. Зрештою, татові, як і багатьом із тих солдатів, було трохи простіше. Він від найперших днів життя не мав звички кликати тата, якого убили ще перед татовим народженням. Чи з травми мами, яка від чотирьох років бачила, як у дім вриваються військові, а її тато і мама такі безпорадні, що нема іншого виходу, крім прагнення захистити їх.

Можна сягнути глибше. До дідів, великої війни, поразки визвольних змагань, іншої війни, ґестапо й НКВД, терористів і партизан, виселень і вивезень.

А можна придивитися до того, що ближче поверхні. Мімікрії, витіснення, підпілля, комсомолу, вищої освіти, радянської школи, кар’єрних мрій, впертості в українськості, брутальності щодення. Про ще новіші феномени можна не говорити, бо вони вже не стосувалися мого дитинства, моїх адаптацій, моїх мінливостей, які обернуться спадковістю. Але все попереднє — як стрімкі сходи, якими доведеться пройти малій теперішній дитині. Наразі вона ще не знає, куди ці сходинки ведуть і як їх переступати, щоби не зломити собі шию. А я не знаю, до чого її готувати, бо видимого насильства стає все менше. Хоч і знаю, куди заведе їх усіх необірваний клубок волічки. У певних колах це називається прокляттям до сьомого коліна.

Щілина любові

То був час, коли європейці відкривали для себе Україну. Різними способами, на різних рівнях. Між тим з’явилася ціла хвиля фільмів, які замовляли різноманітні пізнавально-мистецькі канали. Так зване неігрове кіно. У нас його найчастіше за старою радянською класифікацією називали документальним. Від документу воно, однак, відрізняється добре підібраними історіями, продуманою режисурою їх викладу й артистичним підходом до зйомки. Німецькою особливістю є ще й передовсім пізнавальність, намагання пояснити якісь суттєвіші питання і закономірності масштабніших явищ. Складність парадигми, в яку потрапляли автори цих фільмів, полягала в тому, що у розповіді про Україну мусили вміститися дві суперечливі ідеї. З одного боку, Україна — це Європа, тут такі самі люди, почуття, тут європейська культура й історія, вона безпечна, сентиментальна, привітна, багата, з певного погляду вона європейськіша у своєму часовому відставанні від визнаної Європи. Але, з іншого боку, вона є дивною, екзотичною, загадковою, переповненою красою й абсурдом, нераціональною, суворою і жорстокою у наймальовничіших моментах. Із того всього мусило виходити щось сюрреалістичне. Як сон, в якому знані елементи поєднуються у неможливі комбінації. Тож переповнені симпатією фільмарі все ж таки впадали у захват, коли в найпростіших історіях вилазили якісь несусвітні речі.

Таких повноформатних фільмів було знято досить багато. Не менше десяти навіть брали участь у вагомих фестивалях.

І якось так склалося, що я мав стосунок до кількох, в яких ішлося про українську частину Карпат. Німці завжди потребували якогось тубільного провідника, який би знав місця, мову, міг би бути посередником між авторами і героями. Який би розумів, про що йдеться режисерові і що ж насправді відбувається перед камерою. Випадково потрапивши в одну кіногрупу, я був перерекомендований іншій, а потім ще іншим. Користуючись своїм становищем, я намагався якось так вибудувати маршрути експедицій, щоб у фільми потрапляли місця і люди, які могли викликати любов групи — а відповідно, глядачів, відповідно, Європи — до себе, а відповідно, до наших Карпат, а відповідно — до України.

Я бачив зсередини, як робилося багато фрагментів різних кіноісторій. Естетським фіналом одного фільму мав бути світанок на полонині, коли зверху ранковий туман у долині скидається на море, з якого визирають острівці інших гір, а потім з’являється сонце, туман поступово розлазиться, проявляючи все більше усього видимого, а врешті від нього залишаються тільки краплі роси на стеблах трав на перехиленій площині полонинки.

Щоб заїхати на ту локацію, треба було винайняти машину. Вантажівку, бажано дуже прохідну. Думали зробити це за дня, щоб уже на місці дочекатися літнього ранку. Сиділи у сільській кнайпі на веранді, прибудованій до другого поверху, на яку можна було вийти лише зовнішніми стрімкими сходами. Здавалося, що все вже зроблено, окрім цієї дрібниці, а день ще довгий. Пили пиво і їли будз. Моя Україна була привітною і безпечною. На всі запитання про машину отримували оптимістичну відповідь: зараз хтось приїде, і будете там, але це буде трохи коштувати, бо дорога самі знаєте. По радіо слухали безконечні румунські коломийки в обробці сегедських діджеїв. Години минали. Приходили водії газонів і кразів, які готові були їхати. Вони були п’яні. Режисерка спочатку делікатно, а потім гостро відмовлялася від їхніх послуг. Я казав, що це не шкодить, бо вони так їздили не раз і ще ніколи нікого на цій дорозі не вбили. Ставало темніше. За німецькими принципами, у такий час уже не можна переміщатися в горах ні на машині, ні пішки, ні тверезому, ні з підпилим. Кнайпу вже збиралися закривати, коли з’явився тверезий власник машини, з яким домовилися про виїзд о четвертій ранку. Я буду чекати тут, у кабіні, запевнив він і купив фляшку горілки й дві фляшки пива. Групі треба було десь перепочити. Згадали, що над рестораном — одним з найпишніших у радянські часи — є кілька кімнат, які можна вважати готелем. Поїхали туди. Ресторан був відкритий, а жінка від покоїв разом із ключами вже пішла додому. Поїхали до неї додому. Ключів вона дати не могла, але докінчила доїти корову, дала чоловікові вечерю і, взявши потрібні ключі, поїхала до готелю. Кімнати були на піддашші. Пахло деревом і сіном. Німці лягли спати, бо о третій треба вставати. Рівно о пів на дванадцяту в ресторані внизу почалася дискотека. Колонки, підвішені під стелею, вібрували у підлогу готельних номерів. Ліжка двигтіли. О четвертій було ще дуже холодно. Загорнуту в коци апаратуру акуратно тримали на колінах, посідавши на лавках у кузові армійського ГАЗу. Їхали так, що машина настільки нахилялася, аж спинами можна було впиратися у краї рову з дорогою. Їхали довго і дуже страшно. На полонині туман справді був. Приготували камери, втішаючись, що земля вже не гойдається. А туман був і був. Нічого не було видно ні внизу, ні за три кроки перед собою. Сонце так і не показалося, бо на полонині зачепилися хмари. Провиднілося тільки так, що на тридцять сантиметрів над землею утворилася цілком ясна щілина. Можна було лягти і бачити ті краплі роси на бадиллі, які були потрібні для фінальної сцени. Я привів туди, куди обіцяв, але режисер і оператор запевнили, що так працювати неможливо. То поїхали назад, униз, ще страшніше.

Хіба цього можна не полюбити, — питав я. Хіба ви не цього шукали. Хіба у вас не такого нема.

Тіло землі

Пані Гіба, приятелька моєї бабці, була надзвичайно артистичною. Попри чудесний голос і велике вміння його по-різному змінювати, її міміка і пластика були такими виразними, як у зірок німого кіно. Головним ефектом було вирахуване до мілісекунд завмирання міни чи цілої постави так, щоб найважливіші фраґменти водночас і зафіксувалися, і не порушили враження природного руху. Ми знали, що саме завдяки цьому талантові вона, граючи у бріджа, вигравала у віленських єпископів і уникала арештів ґестапо, коли займалася ризикованою спекуляцією за німців.

— Дивися сюди! — закричала пані Гіба, різко зупинившись на гірській дорозі і вказуючи на лиця кількох людей, які чекали автобуса. — А тепер туди! — і тицьнула пальцем на далеку гору, буки на якій здавалися однорідним зеленим шумовинням. Ті, що стояли на зупинці, також спочатку переглянулися, а тоді озирнулися, шукаючи поглядом того, що би мало бути ззаду. А пані Гіба вже йшла далі. Ми з братом рушили за нею, бо мали її відпровадити аж до літниська. Вже зовсім спокійно, ніби жодної драматичної сцени і не було, пані Гіба пояснила, що для того, аби мати здорові очі (а в кого здорові очі, то й здорова голова), треба постійно виконувати таку просту вправу: різко змінювати глибину погляду. Дивитися раз у далечінь, а потім на щось близьке і дрібне. — Це тоді, коли не маєш можливості хоч якось змінити рівень точки зору, — додала вона.

Того літа я зробив свої перші фотографії — чорно-білі, з поганою чіткістю, ще й надруковані обернено, як у дзеркалі, погані фотографії. Але для мене вони стали одкровенням, зафіксованим одкровенням, до якого можна повертатися, не гублячи просвітління, а викликаючи його ще і ще. Усі вони були зроблені з усіляких високих місць. Я вилізав на більші й менші дерева, на дах хати, на вершок гори. І фотографував те, що було безпосередньо під, і те, що було на обрії. Вийшов зовсім інший світ, який завжди є тоді, коли його не бачиш, паралельна реальність. І нема нічого кращого, як зважати на її існування і намагатися якнайчастіше заглянути у ту правду, без якої твоя правда лиш на правду подібна. Як та дитяча гра, коли пливеш у якійсь воді, зануривши око наполовину, одночасно дивлячись над і під тонкою плівкою поверхні, бачачи і її теж.

Просторова уява — це талант, який є доволі рідкісним. Тому так важливо зміщувати візир. Висота — найкращий спосіб розширення рамки. Навіть тоді, коли йдеться про кілька метрів, про кількадесят сантиметрів, їдучи у високому автобусі, переживаєш ландшафти, недосяжні із седана. Своє місто я по-справжньому охопив аж тоді, коли до тисяч проходів усіма закапелками, накладань їх на мапи і макети, вилізання на найвищі дахи і вежі додався годинний політ на спортивному літачку. А всю велич карпатського лісу увібрав тоді, коли поклав щоку на землю, роздивляючись макроструктури кількамісячних сіянців ялиць поміж велетенських пучків моху і лишайників.

Недаремно навіть військові біноклі мають здатність показувати світ з обох боків.

У літаках я завжди намагаюся сидіти біля вікна. Хоча б заради того, щоби бачити зворотний бік суцільних хмар. Погляди із літака, починаючи з того моменту, коли він лишень піднімається над деревами довкола летовища, належать до моїх найцінніших колекцій. Таким чином я бачив гіперреалістичний Крим у тому місці, де два моря ледве відділені одне від одного, довгу лінію ризького узбережжя, де сосни залишають голим піскам лише малесеньку смужку, свій старий львівський університет, на ланцах біля якого сиділи, мабуть, мої друзі, блискучі на сонці пожмакані сірі Альпи, виноградники Франції і дрібні острови Греції, Дунай і Дніпро, роздвоєну галузку Бистриць, квадратоване море світел Нью-Йорка, блискучо-сиве Середземне море, червоні горби Туреччини, кукурудзяні поля навколо Любляни, водяні жили між дахівкою Венеції і присипані снігом помежені ще у середньовіччі поля задовго до Праги. Ця візія втягує, як найкращий детектив. А одного разу я летів уночі над Делятином. І знав, що там внизу, на ковдрі у саду перед лісом, можу бути я, котрий дивиться на незасліплене світлами зоряне небо і бачить маленькі крапки літаків, які регулярно літають цим коридором.

Коли ми з братом були малі, то уявляли собі, що рай — це летюче дуже високо ліжко із цілою купою найкращих книжок. Можна лежати, читати про те, що бачили інші люди, і самому дивитися на землю, регулюючи силою бажання висоту, не опускаючись до неприємних деталей.

Дивися тут

Оскільки кожен простір є простором ще й тому, що має сполучення з іншим простором, має вхід, вихід, дірку, канал, через які відбуваються перетікання просторів і їх нанизування у мікро- і макропростори єдиного всесвіту, то те, як і чим прикриті ці переходи, має принципове значення.

В тому числі й фіранки. Або правильніше — заслони, завіси. Бо хтось може завужено трактувати поняття фіранок, а сюди слід прийняти і штори, і занавіски, і портьєри, і гардини, і жалюзі, і куртини, і віконниці, і навіть паравани. Парасолі — вже щось інше.

У всіх цих випадках йдеться про періодичне прикривання міжпросторових переходів, які віддані найпроникливішій субстанції — світлові, а відповідно, і поглядові.

Сутністю фіранок є те, що, перебуваючи на межі просторів, вони одночасно належать обом просторам. Те, чим хочемо прикритися одним боком, виставляємо напоказ іншим. Те, чого не хочемо бачити у своєму просторі, мусимо замінити внутрішньою стороною фіранок.

Тому фіранки можуть бути і обороною, й інтервенцією, не кажучи вже про те, що вони завжди є засобом втечі. Хоча у багатьох випадках метою цієї втечі є не обмеження, а розширення наповненості певного простору. Тому функції фіранок є набагато розгалуженіші, ніж звичайний функціоналізм.

Кілька разів я відчував близькість смерті через фіранки. І не тому, що за ними, за доброю світовою традицією, можуть ховатися убивці. Просто ці фіранки, ця матерія справляли непереборне враження задухи. Тобто, крім світла і зору, вони ще перекривали дихання. Такі синтетичні фіранки тепер дуже модні в інтер’єрах наших країв. Надмір тканин видається наздоганянням тих часів, коли саме тканини були найбільшою матеріальною цінністю і досконалим виказом достатку, скарбу, впевненості у майбутньому. Зрештою, досить зайти у будь-який із численних спеціалізованих фіранкових склепів, аби побачити, що пропонується, що користується попитом і як тяжко буде знайти щось живе, якщо маєш трохи інше уявлення про прикриття від світла та інтимність. Теперішні фіранки подібні до так званої розкішної білизни. Прикриття служить демонстрації. Дорогий бордель для старців, чию фантазію підштовхують другорядні речі.

Тепер, опинившись у покої якогось приватного готелика, я вже не трачу часу і безжально знімаю всі ці шари занавісок, знаючи, що перед виїздом їх треба буде причепити на місце. А в часі цієї роботи розважаюся спогадами про різні фіранки у житті. Роздумами про типологію і систематику. Хоча би кілька позицій, з яких можна було би зробити кілька перших речень будь-якого оповідання. Оповідання про не знати що, а перші речення — про фіранки. Добрий початок.

Про те, що у тому домі на всіх коцах і ковдрах були пришиті вздовж однієї сторони маленькі металеві кільця. Вони були ще з того часу, коли і коци, і ковдри вішали на цвяшки, забиті над вікнами. Спочатку заради обов’язкового світломаскування, потім заради тепла у майже неопалюваних кімнатах.

Про білі квадрати, вирізані зі зношених простирал, із петельками на кантах, вони заслоняли тільки нижню частину вікна, тож із двору не було видно, що робиться у хаті, але з хати можна було бачити верхи чорних дерев, небо, місяць.