— Так, — здивовано відповів Інта.
— Коли?
— Вчора.
— Він назвав своє ім’я?
— Ні. Він сказав, що Віннету заборонив йому називати себе.
— Де він зараз?
— Він уже пішов.
— Чи довго він був у пуебло?
— Цей час блідолиці називають годиною.
— Він сам прийшов до тебе?
— Він знайшов мене, показав тотем Віннету, вирізаний на шкірі, і сказав, що повинен виконати останню волю вождя апачів.
— Що він вимагав від тебе?
— Він хотів, щоб я описав озеро, яке ви назвали Декліл-То. Я описав, бо так хотів Віннету.
— Що ти сказав йому?
— Я описав дорогу до озера, скелю й водоспад.
— І дорогу до каменя, який нависає над стежкою?
— Так. Він легко знайде це місце. Я був дуже радий, що можу поговорити з ним про місця, які колись відвідав з Віннету й Вбивчою Рукою. Віннету покинув нас назавжди і пішов в Країну вічного полювання, але незабаром я знову побачу його.
Старого не можна було звинуватити ні в чому. Сантер показав йому тотем вождя, й Інта послухався. Але мені треба було дізнатися більше деталей, і я розпитував його далі:
— Кінь блідолицього був утомлений?
— Коли він виїжджав з пуебло, кінь біг жваво, немов після гарного відпочинку.
— Він їв тут?
— Так, але небагато, він не мав часу на це.
— Блідолиций просив щось у синів апачів?
— Він питав, чи немає в нас запального шнура.
— І ви дали йому шнур?
— Так.
— Він не сказав, навіщо йому шнур?
— Ні, але попросив ще пороху.
— Для рушниці?
— Ні, щоб підривати скелі.