— Ну звісно. Я не для того цілий рік вів справу проти господарів цієї хати, щоб потім жити в комуналці.
Стекляр несамохіть озирнувся і побачив у коридорі іще двоє дверей, що вели до кімнат. Гарна квартирка, нема що сказати.
— Чого застряг? — художник по-товариському підштовхнув гостя у спину і за ним пройшов у залу.
Окрім картин там знайшлася невеличка тумбочка, на яку господар прилаштував пляшчину й тарілку з оселедцем, та двоє стільців, які він вивільнив з-під банок та пензлів.
— До виставки готуєтеся? — обвів Стекляр поглядом стіни.
— Це не мої, — засміявся господар. — Трофейні. Я ж Варшаву звільняв. І Прусію. Та й тут, у Рівному, мав можливість торкнутися, так би мовити, джерел.
— Я теж Варшаву брав, — зрадів Стекляр. Фронтове братство єднає людей незалежно від віку. — От тільки картин я там не бачив.
— Танкіст?
— Артилерист. Колишній.
— Ага.
Рогов тупим ножем краяв тіло оселедця на тарілці, відриваючи від нього масні золотаві кавалки плоті. Лезо вискотіло по порцеляні, від чого поза шкірою несамохіть пробігали мурашки.
— Наливай, — кивнув він у бік гранчаків. — До мене товариші та колеги часто звертаються, бо у багатьох з війни залишилися картини, а як їм дати раду, вони не знають. От і мишкую потроху, тому підчистити, тому підмалювати, покупця знайти, — він облизав масні пальці і взяв з тумбочки гранчак. — Ну, за знайомство! Як тебе?
— Борис, — підняв свого гранчака Стекляр.
— Давай, Борисе!
Вони цокнулися, спорожнили склянки, і Стекляр одразу налив іще. Випили за Перемогу, пом’янули загиблих товаришів, і лише після цього Рогов запитав:
— І чим я можу прислужитися рідній конторі?
Стекляр видобув з планшета фотокопії бандитських листівок і став шукати очима місце, де б їх можна було розкласти.
— Давай, — простягнув господар засмальцьовані рибою пальці, і Стекляр мимоволі відсмикнув папірці.
— Докази, — пояснив він, неначе виправдовуючись.
— Поняв, — Рогов витер руки об замащену майку, а потім для більшої переконливості і об не менш брудні галіфе.
На більше чекати вже не доводилося, і лейтенанту залишалося тільки зітхнути та віддати фотокопії. Рогов одразу ж взявся розглядати їх, перекладаючи з однієї руки до іншої, то наближаючи до очей впритул, то дивлячись проти світла з вікна. Це тривало досить довго.
— От паскуда, — врешті видихнув він.
— Паскуда чи паскуди? — уточнив Стекляр.
— Паскуда, — впевнено повторив Рогов. — Одна рука. Усі гравюри мають одного автора. Це я тобі гарантую.
— Гравюри?
Господар кивнув:
— Ксилографії.
— Ксило...?
— Графії, — голос Рогова звучав спокійно, без роздратування невіглаством гостя. — Ксилографією називають гравюру на дереві.
— А як ви зрозуміли, що це на дереві?