Паперові солдати: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, такого і в нас багато ходить, — зауважив клеванський капітан. Стекляр пригадав його прізвище. Здається, Маркелов.

— І що, пропонуєш цим пишатися? — полковник Шевченко знову почав метати блискавки. — Питання в тому, чому воно в нас досі ходить?

— Друкують десь, — розвів руками Маркелов. У розмові з начальством він тримався по-простецьки, мабуть, за браком в арсеналі інших інтонацій.

— Друкують, — передражнив підлеглого полковник. — Ти мені знайди, де друкують і хто малює! Зрозуміло?

— А може, це не в нас? Може, в іншій області або з-за кордону присилають, — продовжив свої невигадливі міркування капітан.

— Може, — погодився Шевченко і недобре зіщулився. — А може, і у нас. А може, під носом у тебе в Клевані, — голос полковника знову загримів. — Сидить, розумієш, і малює, а ти й не знаєш.

Молодші за званням перезирнулися, відчувши раптову зміну атмосфери у кабінеті, а капітан лише знизав плечима — начальственна гроза явно не справила на нього жодного враження:

— Та хіба за кожним наглянеш?

— А за кожним і не треба, не кожен малювати вміє, — єхидно зауважив Шевченко і рішуче ляснув долонею по столу. — Одне слово, в управлінні створюється спеціальна оперативна група у складі: капітан держбезпеки Маркелов.

— Я! — підхопився той.

— Старший лейтенант держбезпеки Мудрицький, прибув до нас з Ніжина.

— Я!

— Та старший лейтенант держбезпеки Стекляр.

— Я! — звівся на рівні Стекляр.

Полковник уважно оглядів усіх трьох офіцерів, що виструнчилися біля столу.

— Керівником групи призначається... — він зупинив свій погляд на капітані і, дивлячись просто йому в очі, сказав, наче викарбував, — старший лейтенант держбезпеки Стекляр.

Капітан Маркелов здивовано скосив очі на молодшого за званням, а той і вухом не повів, ніби такого рішення й очікував, лише козирнув за статутом:

— Єсть!

— І не треба дивуватися, — пояснив полковник, оглядаючи підлеглих. — У цій справі потрібна мозга. А мозга у нас — Борис.

Для роботи оперативній групі виділили окрему кімнату на третьому поверсі — невелику, однак три столи там вмістилися. Окрім цього керівник групи старший лейтенант Стекляр наполіг на ще одному столі — для матеріалів. Він любив тримати все перед очима, тоді зорова пам’ять працювала краще і підказувала асоціації, яких не дасть жодна дедукція Шерлока Голмса. Крім того за цим столом зручно було збирати наради всієї групи. Тоді стільці виставлялися з робочих місць на середину. Саме так зараз розташувалися усі троє — капітан та двоє старших лейтенантів.

— Давайте знайомитися ближче, — почав Стекляр без зайвих церемоній. — Мене, як ви вже знаєте, звати Борис. Капітан Маркелов оперуповноважений з Клевані, а ви...

— Мудрицький Михайло Олексійович, — відрекомендувався прилизаний. — Відряджений до вас із Ніжина.

— Чим займалися?

— Оперуповноважений, самі знаєте.

— Можна на ти.

— Так точно. — Слухняно погодився старлей, але перед тим, як почати наступну фразу, поворушив губами, неначе тренуючись. — Сам... знаєш, недобиті поліцаї, старости, націоналісти. Але в нас там тихіше, не те, що тут.

Маркелов реготнув:

— Це ти ще у селах не був. Зараз у нас спокій, а ще два роки тому я взагалі боявся один вночі ходити. Їх місцеві так і називають — нічні.

Стекляр зміряв оком русявого ніжинця:

— Ну а на фронті чим займався?