Тістечка з ягодами: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Сто років тебе не бачила! — зраділа я. — Не подаю руки, бо сама бачиш, вона вся у слизу. Може, ти маєш хустинку?

— На жаль, ні, але зараз попрошу якусь ганчірку в персоналу, — запропонувала вона, теж помітно втішена нашою зустріччю. — Зачекаєш хвилинку? Я зараз повернусь.

Я кивнула. За п’ятнадцять хвилин чекання біля ванни з коропами зрозуміла, що Каська вже не повернеться. Дарма дзвонити і зараз.

Ну тоді Госька, товаришка з молодшої школи й ліцею. Ми завжди на пару скніли над піднесеними листами до Джона Бон Джові. До неї я спокійно можу зателефонувати, нам так гарно балакалося на перервах. Щоправда, я маю тільки телефон її батьків, але, може, якимсь дивом вона й надалі з ними мешкає. А якщо й ні, то вони дадуть мені Госьчині координати.

Ну от, я вже все знаю. Госька мешкає в Щецині, разом із батьками чоловіка. Чоловік моряк, не подібний до Джона, з’являється раз на три місяці, а потім відпливає в черговий рейс, зоставляючи по собі тугу й купку доларів на кухонному столі. Скоріше за все сумнівно, що Госьці закортить волочитися крізь половину Польщі на зустріч із давньою приятелькою тільки тому, що та панікує через відпустку за власний рахунок.

Хто ще? О, є: Божена, близька подруга з молодшої школи, ліцею й університету. Оскільки вона жила в сусідньому мікрорайоні, ми разом поверталися після уроків, обговорюючи Шимона, який вів у нас фізику (головним чином я, з помсти за зауваження про товщину кори мого головного мозку) або Гоську (це вже Божена, яка ревнувала до адреси Джона Бон Джові). Передостаннього разу ми бачилися зразу після захисту. Саме стояли на Плянтах в однакових кремових блузочках з розпродажу, бліді й вимучені іспитом.

— То я біжу, — зрештою сказала Божена. — Мушу відіслати той стрес.

— Я також, але триматимемо зв’язок, еге ж?

— Ну та певно! Я зателефоную до тебе на канікулах.

— Будемо час од часу здибуватись?

— Ясна річ, можемо разом піти по дипломи. Вони будуть готові наприкінці вересня.

Це була наша остання зустріч. Час відродити знайомство. Якщо є що відроджувати. Бо я так собі подумала, що коли за вісім років жодній із нас не бракувало іншої, то, може, воно того і не варте?

До кого я ще могла б зателефонувати? Знаю, до Ілони, з якою ми разом винаймали хату. Проговорили в запліснявілій кухні не одну ніч. Потім я на якийсь час переїхала до Бартека, директора з персоналу, а ще через три місяці купила в кредит «кавалерку». 3 Ілоною чудово балакалося за крекерами з «Нутеллою». Тобто вона говорила, виливаючи свої жалі на безбарвний світ, а я слухала, вдаючи психотерапевта. Старі добрі часи. Гаразд, дзвонимо.

— Та звісно, що пам’ятаю, — запевнила вона. — Як я могла забути людину, котра впродовж чотирьох років виїдала в мене гірчицю зі слоїка?

— А також сіль, цукор, оцет і «Нутеллу», — зізналась я.

— Я знаю. У кого ти тепер їх виїдаєш?

— Ні в кого, я живу сама.

— Ти не вийшла заміж за того, як його там…

— Ні, але ми й надалі зустрічаємось.

— Уже майже сім років, — вправно вирахувала вона. — А ти і далі живеш у тому тісному дуплі?

— Так, але відколи зробила антресолі, мені стало просторіше, — збрехала я.

— А що поза тим? Ти і далі працюєш у ФІРМІ?

— Саме обдивляюся за чимось новим.

— Тебе звільняють.

Це не скидалося на запитання.

— Наразі тільки відпустка, але це починає мене трохи засмучувати. Тому я хотіла би з кимось поговорити. З кимось класним.

— Тобто зі мною? — здивувалася вона.

— Нам завжди так гарно балакалося.

— Так, цілих три роки тому, — присадила мене Ілона. — А тепер? Тепер я маю нового психотерапевта й напружений графік. У принципі я могла б тебе втиснути між двадцятим і двадцять першим. Тебе влаштовує?

Я пообіцяла подумати і дати їй знати впродовж найближчих двадцяти чотирьох годин. А тим часом спробую ще пошпортатись у задніх шухлядках. Дивна річ. Коли людині двадцять, вона мріє про те, щоб утекти на безлюдний острів. Вона мріє про краплю спокою, віддалік від зграї, що заповнює кожен закуток винайнятої хати, спить у її лазничці й виїдає ласощі, сховані у шафі. А потім усе несподівано вщухає. Ніхто не заходить зненацька. Не витягає до кнайпи за п’ятнадцять дванадцята ночі. І не телефонує. Хоча трапляються винятки.