Тістечка з ягодами: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Розумію.

Я наставила на нього об’єктив.

— Що ти збираєшся робити? — здивувався директор з персоналу. І, здається, трохи злякався.

— Знімок. Люблю увічнювати скороминущі хвилі. Ти повинен би був про це пам’ятати після п’яти років, які ми провели разом.

— Після шести з половиною, — виправив він. — Ягодо, мені здається, що ти підходиш до цього надто особисто. А така позиція, на думку американських науковців, може збільшити ризик захворювання на рак молочної залози.

Я не відповідала, мордуючись із кришкою об’єктива.

— Ягодо, пам’ятай, що я тільки виконую свої обов’язки. Але це зовсім не означає, що я тебе не кохаю.

— Не означає?

Я навела різкість і клацнула. Колись я покажу це онукам: портрет людини успіху, котра повідомляє неприємну новину жінці свого життя.

ЛИПЕНЬ

Перший день так званої свободи

Я підскочила о пів на шосту ранку. Зазвичай процес прокидання триває в мене щонайменше п’ятнадцять хвилин. Спочатку я не без натуги розклеюю повіки лівого ока. Відтак правого — ліве тим часом засинає, — а водночас намагаюся поворушити пальцями на ногах і руках. Хвилина безтурботного валяння на спині. По двох хвилинах вдивляння у стелю на ній з’являється наказ: вимкнути цей клятий будильник! Уф! Пора злазити з антресолей і розпочинати черговий трудовий день. Поволі суну в бік драбинки, потім обережно, як курка, сходжу хиткими щаблинами. Нарешті стійка підлога. Можна обертатися на гомо еректус (на гомо сапіенс настане час після душу, ранкової кави й великої жмені гомеопатичних пігулок).

А сьогодні? Пунктуально о п’ятій тридцять я розплющила повіки, обидві воднораз. Жодного позіхання, перевірки роботи пальців на ногах. Повна готовність. От тільки до чого? Що можна зробити з такою кількістю часу? Через відсутність ідей наступну годину я пролежала нерухомо, втуплюючись у тріщину за метр над головою. Я повинна чимось її залатати. Не сама, ясна річ, а руками найнятого магістра від тинькування. Чергові витрати, а я вже маю кілька інших, і то великих. Здирницькі відсотки за квартиру. Кредит на пральку. Оплата за електрику та газ. Телефон. Звідки я на все це назбираю, коли закінчаться мої заощадження? Зараз-зараз, забагато негативних думок, Ягодо. Передусім ти повинна рухатися, бо ця стеля надто тебе пригнічує. Тому я повинна спуститися на землю. Вмитися, ретельно одягнутися, як радить Сельє, спеціаліст із життєвих стресів, з’їсти повноцінний сніданок, як радять журнали для активних жінок. Поводитися так, начебто все було о’кей. І вдавати, що нічого-пренічого не змінилося.

«Але ж воно змінилося, і ошукати саму себе не вдасться», — підказує депресивна частина моєї особистості. «Певно, що вдасться, — запевняє внутрішній психотерапевт. — Про це свідчать мільйони усміхнених американців. Тож і ти, Ягодо, зараз зіскочиш із антресолей і робитимеш досконалу міну при грі, яка сама по собі, либонь, не така вже й погана». Тож як воно буде?

О’кей, злажу. Душ, повний макіяж (хоч у будні я фарбую тільки губи), нова сукенка замість повсякденної майки. Ну і вперше від часів ліцею нормальний сніданок. Конкретний, королівський, повнокалорійний, тобто п’ять скибок житнього хліба з усім, що я надибала в холодильнику. Сервірувати їх на найліпшій таці, а потім сісти до столу… Ах, правда, ще чай. «Китайська святиня», подана в моїй найкращій філіжанці. Освячування дрібних, позірно несуттєвих хвилин є надзвичайно важливе й покращує якість життя. Я знаю про це від кузинки, невичерпного джерела глибоких думок.

— Чому ти від нього не йдеш? — запитала я під час одного з нудних візитів.

— Це не так просто, Ягодо. Нас пов’язують три речі: вакаційні листівки від знайомих, сад за будинком і панорамний телевізор.

— Але ж він ставиться до тебе гірше, ніж до затемнених шиб у своєму «ауді». Як ти можеш це терпіти?

— Саме тепер я оцінила позірно несуттєві хвилини. Смак чаю «Earl Gray» з порцелянової філіжанки, розкладання пасьянсу колодою дев’ятнадцятого сторіччя, слухання Гріга біля каміна. Я перестала задавати собі питання: «Чому?», «Що далі?» і «Навіщо це все?». Я просто освячую дрібниці. Це дуже заспокоює й надає сенс життю. Ти й собі мусиш колись спробувати.

Оце я і пробую. Замість пити буду сотати. Замість їсти — смакувати. Пережовувати кожен шматок принаймні вісімдесят разів, бо це, на думку йогів, збільшує шанси дожити до магічних ста років. Сторічна баберя, тобто я, через неповних сімдесят років. Я вже собі це уявляю. Жменька крихких кісточок у занадто просторому лантусі із шорсткої шкіри, покритої шаром дешевої пудри в тому місці, де колись було обличчя. Сиджу, прикута до фотеля, і приймаю вітання від чужих людей, котрі дивляться на мене з огидою. А потім, мружачи від спалахів фотоапаратів голі повіки, вже всоте відповідаю на ті самі питання про рецепт довголіття: «Я просто пережовувала». А як по правді, то навіщо мені стільки жити? Щоб освячувати несуттєві дрібниці?

Я оговталася засмерку. І надалі сиділа за своїм круглим столиком, вдивляючись відсутнім поглядом у тарілку з п’ятьма канапками, позбавленими декорації із салату, помідорів і капсул lactobacillus bulgaricus. Ні, освячування дрібниць — це, безумовно, не найліпша ідея на життєвий стрес.

Другий

Мені снилося, що я намагаюся доїхати на роботу на восьму. Так званий сон про дорогу з перешкодами. Я не зачинила двері, тож мушу повернутися. Тим часом від мене втікають два трамваї. Біжу на іншу зупинку. Замість неї велика діра в асфальті. А в дірі робітники, котрі підкріпляються перед черговою спробою добутися до земного ядра. Тож жену Велицькою на автобусну зупинку. Надійшов двадцять п’ятий, напханий людьми аж до стелі. Втискаюся в заглибину під електронним компостером і їду, й гадки не маючи про те, що автобус змінив маршрут. Виходжу на пустирищі. Впадаю в нерви й намагаюся викликати таксівку. І не можу, бо не потрапляю на кнопки «мобілки» або лінія зайнята. Раптом чую бамкання дзигаря на вежі. «Тільки шоста, — чую позад себе, — ти нікуди не мусиш квапитись».

Із жахом розплющую очі. Хвилин з п’ятнадцять пробую вгамувати розшаленіле серце, яке намагається вирватися з моєї лівої груді. Звідки цей напад паніки? Адже саме тепер я маю шанс порядно відпочити. Уповільнити темп. І нарешті роблю все, що заманеться. Тобто що? Може, за прикладом Пачулі, пошукати висхідних пунктів у мудрості Сходу?

Викопала з-під подушок ноутбук. Увімкнула й прочитала послання, що ховалось у ворожбі з китайського тістечка: «Якщо ти готовий наставити чоло бурям і завіям, прокинься ще раз». Надміру загадково, як на настрахану розгублену європейку, котра шукає дороговказу о шостій ранку. Спробуємо витягти жереб іще раз. Добре, читаємо: «Ти не маєш впливу на те, який рис посадили на твоїй терасі. Можеш вплинути лише на те, аби він якнайліпше плодоносив». У перекладі на нашу мову — кожне життя можна витиснути по максимуму. Але щоб це зробити, треба змінити напрямок думок. Тому я мушу замислитися над тим, що мені дає ця (клята, безглузда й безоплатна) відпустка.

По-перше, внутрішній спокій та нові перспективи. Погляну на своє життя з позиції людини, котрій і насправді загрожує втрата роботи, але сильної й відкритої до невідомого досвіду. Ну і матиму значно більше часу. Присвячу його плануванню майбутнього й формуванню сьогодення. Нарешті зможу зустрічатися зі знайомими, реанімую давні стосунки, перегляну не побачені фільми та прочитаю книжки, на які не мала часу впродовж останніх чотирьох років. То що я й досі роблю серед тих подушок?

Підбадьорена ворожбою, я негайно взялася до діла. Зіскочила з антресолей. Облила тіло гарячущим душем, одяглася ще ретельніше, ніж учора. Випила чай, запхала в себе півтори канапки з малосольним огірком і для початку вирішила відновити старі знайомства.

У першу чергу Моніка, товаришка з університету. Останній контакт — три роки тому на Ринку, під час великодніх покупок. Ми збиралися біля ляди з писанками. Обмінялися захватами на тему вигляду, який не змінився попри нові зачіски й жахливий вплив часу. Відтак Моніка вручила мені візитівку кольору яєчної шкаралупи, я дала їй свою, кольору слонової кістки, і ми побігли далі. А тепер я маю до неї зателефонувати. Я вже знайшла візитівку. Добре… тільки що я їй скажу? Що боюся, як переживу ці три місяці? Без ранкового протиборства очей, без китайських супчиків рівно о полудні, без заспокійливого шуму комп’ютерів і виробничих теревень біля експреса для кави. Ні, цього я їй не скажу, не оголюватимуся аж так. Моніка відпадає.

Тоді, може, Каська, подруга з ліцею? Останній контакт — випадкова зустріч у гіпермаркеті, біля ляди з рибою. Я саме намагалася виловити коропа, який вискочив із затісної ванни і налякано (ті очі!) борсався на підлозі, коли хтось позад мене прокоментував мої зусилля:

— Шкода бруднитися. Все одно він знову вискочить, дурнувата риба… Це ти, Ягодо?!