Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І нарешті, ми навіть зайшли в той пункт прийому ставок, з розбитими дверима й матрацом у кутку, куди деякі діти приходили, коли хотіли побути самі. Деякі діти, але не я, бо самотність належить до речей, які я дійсно ненавиджу.

Ніч минала година за годиною, і ми ні на мить не сумнівалися, що знайдемо її, що це її черговий вибрик, із тих, що вона викидає, коли їй боляче й хочеться, щоб її помітили. Ми були впевнені, що знайдемо нашу близьку подругу й учасницю нашого музичного гурту, Наомі, у місці, про яке знаємо тільки ми. Вона чекатиме, коли ми знайдемо її.

Адже не можна сьогодні існувати, а на завтра просто випаруватися. Це якась нісенітниця. Ніхто не розчиняється в повітрі аж так безслідно.

Ось що ми повторювали собі в ту ніч, коли шукали її, і наступної ночі, і щоночі потому, аж поки батьки не сказали нам, що слід спинитися: вона повернеться, коли буде готова. А потім поліція теж припинила шукати, бо вона тікала багато разів до того.

Але ми відчували інакше. Це зникнення видавалося не таким, як попередні, тому що вона була іншою – але вони, зі своїми знудженими обличчями й несписаними записниками, не слухали нас. Ну що вони взагалі могли про це знати? Тож ми шукали й шукали Наомі ще довго після того, як усі припинили пошуки.

Але її ніде не було. Все, що ми знаходили, – порожнечу, там, де колись була вона.

1

Сьогодні: життя триває, так кажуть усі. Треба вставати щоранку, іти до школи, повертатися додому, думати про різне лайно на кшталт іспитів, що незабаром почнуться. А ще вони кажуть «сподіватися, молитися й вірити» і купу іншої маячні. Життя триває, але це брехня, бо тієї ночі, коли Наомі зникла, вона натисла на велику довбану кнопку паузи. Годинник відлічує дні, і тижні, і пори року, й усе це лайно, але більше нічого не відбувається. Ну серйозно. Ніби всі ми затамували подих на вісім тижнів.

Я скажу вам, чого вони більше не кажуть нам: вони не кажуть, що вона повернеться, коли буде готова. Її старша сестра, Ашира – вона ходить у школі з опущеною головою, закрившись від усіх, так ніби не хоче, щоб до неї наближалися. А її мама й тато блукають супермаркетом: дивляться на полиці, але нічого не бачать. Зникла Ней, а загубленими здаються вони.

І так, коли вона тікала, змушуючи всіх шукати її, вона робила це тому, що вважала зникнення справжньою драмою. Але вона ніколи не тікала надовго, ніколи не тікала отак. Вона ніколи не ставила за мету змусити своїх батьків страждати від хвилювання чи змусити Аш мати такий вигляд, ніби вона затамувала подих, застигла в передчутті поганих новин. Ней складна, але вона любить свою родину, а вони люблять її, і це маяк, який притягував усіх нас, на який ми зліталися, як спраглі любові метелики – на вогонь. В їхній родині всім було справді не начхати одне на одного.

Розумієте? Наомі не вчинила б так із ними чи з нами. Але ніхто не хоче цього чути – ані поліція, ані її мама, – бо вважати Наомі жорстоким стервом простіше, ніж вважати її просто зниклою.

І тому мені часом хочеться, щоб знайшли її тіло.

Ось така я паскуда. Часом мені хочеться, щоб її знайшли мертвою, просто щоб уже нарешті дізнатися.

Але вони не знаходять. Вони нічого не знайшли. Життя триває.

А це означає, що сьогодні ми влаштовуємо прослуховування, щоб знайти нового басиста на місце Наомі.

На мить нам здалося, що ми без неї не впораємося. Решта музикантів «Дзеркальця, мого дзеркальця» – я, Лео та Роуз – зустрілися на репетиції і обговорювали, чи варто розпустити групу, і ми навіть вирішили, що це буде правильно. А потім ми втрьох так і стояли там: ніхто не йшов, ніхто не збирав речі, і навіть не промовляючи цього вголос, ми знали, що не можемо з цим розпрощатися. Покинути групу означало покинути найкраще, що в нас було, це означало відпустити її, назавжди.

Наомі заснувала групу чи принаймні вона перетворила її з хирлявого аматорського проекту на щось справжнє, на те, що щось важило. Завдяки Ней ми знайшли те, що нам вдавалося, бо у своїй справі вона була неперевершена. Тобто, вона була класною басисткою, видатною. Ви були б вражені, якби почули, як вона задає ритм. Але крім цього Наомі вміла писати пісні – правда, дійсно хороші пісні. Мені це вдається непогано, а разом ми просто неперевершені, але в Ней є таке вміння, таке особливе вміння перетворювати щось свинцево-сіре на дещо мерехтливо-особливе. До «Дзеркальця, мого дзеркальця» вона не знала, що в неї є така суперсила, але тепер знає, бо ми сказали їй. І що частіше ми це повторювали, то краще їй це вдавалося. А коли в тебе є така суперсила, у тебе немає причин тікати.

Того дня ми вже були готові розпустити групу, коли до репетиційної зали зайшов містер Сміт. Були літні канікули, у школі крім нас нікого не лишилося – нас пускали туди завдяки йому, він брав для нас дозволи і провів літо, сидячи там і читаючи газету, поки ми сперечалися й грали. Але того разу він зайшов і сів, чекаючи, поки ми замовкнемо й звернемо на нього увагу. Містер Сміт із тих людей, що заповнюють собою простір, і не тільки через те, що він високий і має таку статуру, ніби качається й таке інше, а й завдяки тому, який він усередині. Він любить життя, він любить нас, дітей, яких навчає, – а це рідкість. Він робить так, що ти хочеш виконувати завдання, хочеш учитися, і все це завдяки особливій енергії, яку нечасто побачиш у дорослих, завдяки тому, що йому дійсно не байдуже.

А втім, того дня він мав такий вигляд, ніби хтось витягнув із нього життя, ніби вся енергія й позитивний настрій, який він зазвичай приносить із собою, вивітрилися. І бачити його таким було страшно, бо він був одним із тих, хто завжди сильний. Це подіяло на мене дивним чином – моє ставлення до нього змінилося на ще краще. Було важливо знати, як сильно бентежить його зникнення Ней, щиро бентежить. Здавалося, що окрім родини й нас це хвилювало лише його й невелику купку людей.

Не знаю, що відчули інші, але, коли він зайшов до нас того дня, мені схотілося підтримати його настільки ж, наскільки – я точно знаю – йому хочеться підтримати нас.

– Народ, ви що, усерйоз думаєте покинути групу? – запитав він.

Ми перезирнулися й на мить відчули себе тими, ким були до того, як стали друзями: самотніми, ніяковими – і думка про повернення в той стан нажахала нас.

– Без неї це не те, – кажу я.

– Я розумію, – каже він, куйовдячи волосся, від чого воно настовбурчується білявими пасмами. – Але повірте, якщо ви зараз це покинете, то потім пошкодуєте. Ви вчотирьох… ви втрьох… я так пишаюся вами й тим, що ви робите разом. Я не хочу, щоб ви втратили це, заради вас самих і заради Ней. Тепер ви мало чим можете допомогти Наомі, але дещо ви можете зробити, щоб люди пам’ятали її ім’я, поки вона не знайдеться. Можете зробити так, щоб її не припиняли шукати. У мене є ідея – ми влаштуємо концерт, тут, у школі. Зберемо гроші, щоб допомогти її родині продовжувати пошуки, дамо цій історії розголос. Змусимо весь світ поглянути на нас і побачити, як ми хвилюємося. Ось, що я хочу зробити, народ. Але без вас я не впораюся. Допоможете?

Ну і так, звісно, ми сказали, що ми в ділі. Це єдине, що ми могли зробити.

Ми рухалися вперед, утрьох, усе літо, але концерт уже от-от, а ми лише збагнули, що треба зробити. Нам треба знайти нового басиста. Трясця.

Наомі була… і є… найкращою басисткою, з якою мені доводилося грати, що дивно, бо вона ж дівчина, а дівчатам це рідко вдається. Це не сексистське твердження, це просто факт. Для того, щоб грати на басах, потрібно повністю змиритися з тим, що будеш невидимим, а дівчатам – ну, нормальним дівчатам – подобається, коли на них дивляться.

Але треба якось пережити сьогоднішній день. Зберися, ганчірко! Витягаючи себе з ліжка, я дивлюся на гору пожмаканого одягу на підлозі.

Це прокатило б для Лео: чувак просто вилазить із ліжка й уже має вигляд як треба.

Він бере до рук гітару так, наче він сам Господь Бог, і дівчата моляться на нього, як на Всемогутнього. Мені здається, що це несправедливо, ну правда, що в шістнадцять років усе вже при ньому, наче він так і народився: з прекрасною статурою, глибоким голосом, високий і м’язистий.