Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З її тіла виходить стільки дротів, ніби вона наполовину машина, і тут до мене доходить. Доходить, чому Роуз хочеться стояти там і кричати до нестями. Це жахливо.

– Давай, – кажу я, витягаючи її з палати. – Будемо разом розгрібати це лайно. Треба бути сильними.

Я вицуплюю її з палати, зачиняю за нами двері й міцно її обіймаю.

– Як вона? – питає Лео. Все зрозуміло й без слів.

– Коли я дізнаюся, хто це зробив… – Лео стуляє притиснуті до тіла кулаки.

– А що, як вона сама це з собою зробила? – Ашира, сестра Ней, з’явилася, здається, нізвідки.

– Аш! – Роуз відпускає мене і обіймає Аширу, старшу зведену сестру Ней, яка кілька секунд стоїть геть незворушно, дозволяючи Роуз хлипати у свій світшот. Я дивлюся на Аш: вона така спокійна, така стримана. Зовні принаймні.

– Ти ж не думаєш… Тобто, вона б не завдала собі шкоди, – кажу я. – Ней була щаслива, справді щаслива. Наелектризована від щастя. Вона була не така, як раніше, коли тікала від усіх тих загонів. Усе змінилося, коли ми зібрали групу, коли в неї з’явилися ми. З неї більше ніхто не глузував. Щось тут не збігається.

– Так. – Аш повертається в інший бік від Роуз, і мене раптом ошелешує те, наскільки вони з Ней схожі – більше, ніж мені здавалося раніше, – однакові довгі рівні носи й вилиці, смоляне чорне волосся з рубіновим вилиском, глянцеве, наче дзеркало. На відміну від Ней, Аш не користується косметикою, не випрямляє волосся, лишаючи його таким, як є. Тоді як Наомі добирала собі щоразу дивніше вбрання, Аш завжди була вдягнена майже однаково: берці, футболка, бейсболка – незалежно від погоди. Мені завжди це в ній подобалося – те, що їй начхати на світ поза межами її голови.

Але тепер її сестра в реанімації, тож її виштовхнуло в реальність разом із нами. Здається, їй від цього боляче.

– Так, мабуть, не збігається. Нічого не збігається. Треба знайти тата й Джекі, не знаєте, де вони?

– Пішли комусь зателефонувати, – кажу я, роблячи крок до неї. – Аш, ти як?

Вона відступає на крок назад.

– Я… – Аш знизує плечима. – Побачимося.

– Це просто якийсь триндець, – тихо каже Лео. – Те, що з нею сталося, – це триндець. Цього не мало статися. Якби це була просто одна з чергових витівок Ней, це ніколи б не закінчилося отак. Щось сталося, закладаюся. Вона б не намагалася себе прикінчити.

– А що взагалі кажуть? – Я дивлюся на містера Сміта, щоб усе прояснити, щоб відокремити зерна від полови. Але він здається так само розгубленим, як і ми.

– Я не знаю. – Він знизує плечима. – Якби ж я знав. Я не говорив із поліцією, лише з батьками Ней, але, думаю, не можна виключати ймовірності, що вона намагалася…

– Ні. – Я хитаю головою. Це маячня.

– Ней боялася води, – каже Роуз. – Щоразу, коли в нас був урок плавання, вона казала, що в неї місячні, щоб не займатися. Якби все було настільки погано, ми б знали. Ми б урятували її.

– У мене була надія, що, коли її знайдуть, стане легше, – кажу я. – Але я не знаю, що робити.

Містер Сміт кладе мені руку на плече й нахиляється до мене.

– Я не знаю, що робити, – повторюю я, зустрічаючись із ним поглядом і не відводячи очей. Я хочу, щоб він сказав мені, що все буде гаразд. Якщо він так скаже, я повірю.

– Слухайте, я розумію, що вам усім складно, дійсно важко. Мабуть, час додому. Думаю, треба дати родині Наомі трохи простору й часу, щоб усвідомити, що сталося, а про вас нехай подбають ваші батьки.

– Я піду пішки, – одразу ж відказує Лео.

– Я теж.

Дивлюся на Роуз, яка, схиливши голову, повертається до містера Сміта.

– Сер, а з вами все буде гаразд?

– Зі мною? Ну звісно ж.

Його змучена посмішка підбадьорює.

– Ви ж чули, лікарка сказала, що вона борець і все буде добре, от побачите.