Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Анна, незважаючи на переїзди з Горабаби до Митниці, і з Митниці до Язлівця, — народила дитя легко. Третього дня охрестили ще одного Баревича в язловецькій церкві, де Гриць із Анною брали шлюб. При хрещенні дали йому ім’я Павло й записали в церковну книгу. Оскільки Гриць із Анною були в місті тільки десять днів, то не знали нікого, кого можна було записати хресними батьками. Допоміг піп Степан, батько якого, піп Димитрій, кілька років тому вінчав Баревичів. Він покликав свою служницю й паламаря, щоб тримали новонародженого під час хрещення, та вписав їхні імена навпроти імені новонародженого — Павла Баревича, батьки якого, Гриць і Анна, православної віри з Митниці. На останньому наполіг Гриць, і священник записав так, як бажав собі батько немовлятка.

Коли Павлові виповниться три роки, Баревичі повернуться з Язлівець до Митниці. За ними потягнуться інші родини, коли прочують, що язловецьким шляхом знову прямують на Балкани торгові валки. До Митниці прибудуть Матій, Онуфрій, Тимко й Данило, напитуючи в людей місця, в якому з-під землі б’є червоне джерело. Так наповнюватиметься невеличке поселення, яке не оминатимуть ні купці, ні, як виявиться згодом, османи.

3

У березні 1672 року Язлівцями поширилася чутка, що Минас Сиринович, найбагатший купець міста й околиць, може померти будь-якого дня.

Спочатку про це пошепки говорили у вірменському кварталі, а за тиждень заговорили на повен голос поляки, євреї й русини. Одні торочили про багатства Сириновича, інші — про Вірменську браму, яку йому вже не вдасться добудувати. Про багатства говорили охочіше. Повсюди, де йшла торгівля, рахували його гроші, будинки, крамниці й торгові склади. Казали, що доробився Сиринович, переганяючи табуни коней із Волощини до Язлівця. Інші заперечували, кажучи, що він торгував венеційським шклом, яке кораблями перевозив через моря. І коли б не повертався Сиринович із дальніх країв — чи то з Волощини, чи з Туреччини, то мусів в’їжджати до Язлівця або Русько-Польською брамою, або Жидівською. І вирішив побудувати Вірменську. І от тепер, коли брама майже готова, схоже на те, що Минас Сиринович переставиться. Був він із давнього вірменського роду, що заїхав до Язлівця з Криму. В’їхали центральною брамою до міста — і опинилися в безпеці. Звернули з центральної торгової площі в найпершу вуличку й зупинилися. За десяток років вулиця розрослася вірменськими будинками, а там, де Сиринович тепер будував браму, на підвищенні, — вірмени поховали перших своїх померлих. Їхні діти вчилися з привезених і переписаних книжок у церкві пресвятої Богородиці. Може, тому Сиринович щедро жертвував на язлівецькі храми, досягши багатства, що перші книжки, які він прочитав, були оправлені в потерту телячу шкіру й пахли кадильницями? Щоп’ятниці, вечірньої пори, малий Минас із десятком ровесників відвідував церковну школу, аби дорогою домів у густій темряві наїстися дитячого страху, бо на майдан падала тінь фортеці й, накриваючи містечко, розповзалася всіма пагорбами.

У ті часи на язловецьких центральних вулицях прибулі здалека купці розповідали про краї й міста, де їм довелося бувати. Малий Минас із роззявленим ротом слухав оповіді, запам’ятовуючи слова різних мов, назви міст і селищ тих далеких країв.

«Чи щось чули про Сириновича?» — запитував купець Ашкеназі з єврейського кварталу в свого одновірця, купця Залмана, думаючи, хто ж займе місце вірменина.

«А шо, вже помер?» — відповідав йому Залман.

Ашкеназі й Залман зустрілися навпроти божниці й зупинилися, почувши, як із дзвіниці церкви пресвятої Богородиці на всі вулиці Язлівця поплив монотонний звук дзвонів.

«Певно, що вже», — припустив Ашкеназі.

«Так виглядає», — погодився Залман.

Побачили Ашкеназі з Залманом, що з вірменського кварталу до церкви в березневих сутінках посунули купці і ремісники. Усі вірмени Язлівця були зв’язані з тим Сириновичем: хто кровно, а хто був йому щось винен.

Сиринович ще встиг кволою рукою підписати заповіт про добудову Вірменської брами, пожертвувавши п’ятдесят левкових талерів, і по всіх вірменських церквах ще правилося за його здоров’я. Сікло березневим сніжком, засипало всі шляхи й недобудовану Вірменську браму. Наприкінці літа Вірменську браму добудують. А перед нападом османів, які йшли з Анатолії та Балкан, про що свідчили купці, що повернулися з крамом, вірмени-католики виїхали з родинами в напрямку Бродів і Львова. А коли кам’яну Вірменську браму збудували і двома важкими дерев’яними половинами, оббитими для міцності залізом, зачинили ще один шлях до міста, — османське військо перейшло Дністер, наближаючись Кам’янця.

А коли Сиринович помер, то відспівали його в церкві пресвятої Богородиці у вірменському кварталі.

Колись прадіди Минаса Сириновича зайшли до Язлівця Руською брамою. Ув останню ж путь язловецького багача везли спеціально зробленою гарбою, у яку запрягли дві пари коней при добрій збруї. І через недобудовану Вірменську браму в супроводі вірменського архієпископа, чотирьох священників, хору, сорока братів і сорока сестер вірменської громади, вдови, трьох синів, дочок, зятів, невісток, внуків та внучок, — повернули на вірменський цвинтар.

Немало залишив добра по собі Минас Сиринович. Розписав те добро в заповіті, який було прочитано у присутності родини і язловецьких громад, бо стосувалася остання воля Минаса не тільки родини. Еванес Евдокаці, іконописець та переписувач Євангелія при вірменській церкві, красивим почерком на спеціальному папері записав Минасів заповіт, щоб архієпископ зміг прочитати його під час погребної відправи.

«В ім’я Господнє, — розпочав високим голосом архієпископ, — заповідаю до Ечмиядзину Великої Вірменії на церкву 50 левкових талерів. На єрусалимську церкву 50 левкових талерів. На язловецьку вірменську церкву 200 левкових талерів. На монастир вірменський у Язлівцях 200 — шелягами currentis monetae. Архієпископові вірменському ві Львові 100 золотих, Суфраганові вірменському у Львові 50 злотих, чотирьом вірменським священникам по 50 золотих кожному, бо кожен повинен відправити 40 служб Божих. Польському костелу домініканському 30 золотих. На руську церкву 10 золотих. На другу руську церкву міську 10 золотих. Для сорока братів 30 золотих. Для сорока сестер братських теж 30 золотих». Далі архімандрит перечитав усіх, кому покійний щось уділив зі свого маєтку: дружині Манус відходила кам’яниця і 1000 золотих; сестра Минаса — Нагатунка Міколойова та її дочка Анна були обдаровані 50 золотими. Сини Якуб, Асфатур і Кшиштоф, і дочка Зоф’я Міткевичева, і внук Захаріяш, син Кіркора, і внучка Зузанна, дочка Бедроса, і внучка Анна, дочка Хачатура, також отримали своє з великого маєтку батька й діда. А слова: «Міську браму вірменську, яку я розпочав, — закінчити», — були останніми словами в довгому переліку Сириновичевого заповіту.

Саме тоді, коли Минасу Сириновичу виповнилося десять років, один книжний чоловік повернувся з Єрусалима до Язлівець. Був то вірменин, який навчався в єзуїтському колегіумі, а три роки тому разом із волоськими купцями-вірменами вирушив через Волощину до Єрусалима. У Волощині запізнався з урядниками, що перевозили возами щорічну данину, і дістався Стамбула. В османській столиці віднайшов християнські храми, у яких пів року переписував святі книжки, заробивши гріш на подорож до Єрусалима. Але хтось намовив його податися до Венеції. Перебув у тих краях три місяці, а звідти торговим кораблем доплив до Александрії.

Три дні подорожній розповідав про свої мандри і про Святу землю в домі каменяра Аведіса, Минасового батька, який впустив християнського паломника, щоби той перепочив від далекого й важкого шляху. Три дні над Язлівцями липнева злива з громом і блискавкою страшила люд. Навіть у церквах і синагозі не припиняли молитися, щоб Господь відвернув нещастя від міста і людей його. А в домі Сириновичів слухали паломника. Були тут зі своїми дружинами Таніел, Бедрос, Гайк, Арам, Левон і Нарек. Марал була дружиною Таніела, Сірварт — Бедроса, Таліне — Гайка, Грішіме — Арама, Ґаяне — Левона і Геґіне — Нарека. Стіл був багатий, накритий наїдками. Із прозорих скляних посудин, які стояли посеред столу, напливав кислуватий аромат червоного вина. Лише на початку зустрічі, коли Аведіс Сиринович запросив гостей частуватися, десяток рук потяглися до білого хліба й вина. Далі всі присутні заворожено слухали мандрівника, не торкаючись ні їжі, ні вина.

«І ось коли ми у Венеції сіли на корабель, то такого моря, що безкрає для людського ока, — я не бачив», — так розпочав оповідати свої пригоди паломник.

На нього дивилися як на святого, бо його очі бачили Святу землю, а стопи торкалися її. Ніхто не зважав на наїдки й напої, які виставили на честь гостя в домі Сириновичів. Здавалося їм, що його слова, вбрані у єдвабний баритон, були солодші за золотий мед, яким ласували діти, вмочаючи у глибоку миску білі хліби. Дорослі ж ловили нитку його розповіді, переживаючи з ним корабельну плавбу.

«І виплили ми з Венеції, міста, яке на воді…» — продовжив паломник.

«Як — на воді?» — перепитав хтось із глибини кімнати. І тут усі почули гуркіт грому, яким відлунювали язловецькі пагорби, і срібло блискавки вчепилося за найближчу гору, освітивши її так, наче настав день.

Люди перехрестилися.

Перехрестився й паломник.

«У Венеції мости провисають над ріками, а будинки побудовані у воді».

«Що це за місто таке?» — наважився запитати паломника господар дому.

«У Венеції сорок тисяч мостів, сорок тисяч блудниць, чотирнадцять тисяч священників…»

«І де вони всі поміщаються?» — здивувався хтось.

«На Успіння Богородиці виплили ми зі Стамбула, куди я повернувся місяцем раніше, і на винайнятім кораблі поплили до острова Родос. Хочу вам сказати, що на той корабель завантажили п’ятнадцять биків, п’ятдесят овець і тисячу бочок вина. Корабель називався галіон. Мав він дев’ять парусів, сто п’ятдесят, а може, і двісті моряків. Підпливаючи до Родоса, натрапили на флот Халіл-паші, який налічував шістдесят ґалер. Нас протримали на острові п’ять днів, але відпустили, і ми далі поплили безкраїм морем…»