Хроніки Південного: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Насправді ж — ні фіга не смішно, я починаю очкувати, бо їхні оченята так виблискують, і очевидно, що всі вони напакували свої торби таким добром, яке поляки розберуть втридорога, як гарячі пиріжки.

Кордон ми перетнули без жодних проблем. Зайшли до автобуса прикордонники, подивились паспорти, одну-другу торбу руками помацали, але нариватися на повний автобус амбалів у трєніках не наважилися. Ми ж — спортсмени. Хоча всі автобуси повні народу в трєніках, але в нас форма однакова, і плечі ширші, ніж в інших.

До Варшави приїхали майже вночі. Виспалися, зранку легке тренування, а після обіду — перші змагання з якоюсь там сьомою командою поляків. Для початку це непогано, щоб до гри звикнути, поле перевірити. Щодо мене, то мені без різниці. За юніорів я граю у сутичці, а тут мене ставлять у віяло. У сутичці я був би тут найспритнішим, але такими масами мене би розчавили як грибочок. Тому поставили у сам край. І без цього я взимку грати не люблю, але взимку грати скраю — це взагалі самогубство. Куняєш там скраєчку під час цілої гри, очікуєш, поки нарешті м’яч до тебе потрапить. А той м’яч слизький, і всі атаки перериваються, ще як слід не розпочавшись. Якщо протягом гри пару разів отримаєш м’яча, то ще добре, а так задубіти можна, тому бігаєш, щоб трошки зігрітися. Отримаєш м’яч, а руки холодні, м’язи холодні — і що ти зробиш? Не встиг оглянутися, а вже летиш в аут. Головне завдання — не обісратися в обороні, бо в нас зазвичай напад йде під час сутички. Ось тому для тебе головне — не пропустити у свої позиції людину — такого самого задубілого чувака з команди суперників.

Але той задубілий чувак — далеко не найбільша проблема. Набагато страшніші деякі зі своїх. Декілька було таких, котрим потрібно передати м’яч, а твої руки тремтять від холоду, ще дзюриш у штанці, бо здається, що ті хлопці — справжні блатні, і прізвища в них саме такі: Баранаускас, Шауліс. Один такий Баранаускас грає у футбольній команді, а інший — тут, у нас. Хтозна, може, він і є той, кого все місто боїться. Тому, коли отримуєш передачу, знаєш, що передавати м’яч треба саме йому, а якщо передача буде не точною, то краще вже вчинити самогубство. А тут руки дубіють, ноги клякнуть, здається, що ми граємо не у Варшаві, а десь в Антарктиді. Тому часом я навмисно жену кудись не в тему, нехай вже тренер на мене кричить, але того м’яча я не буду ловити.

Усіх цих баранів і схожих до них мафіозі називали «хлопцями», іноді «принцами», навіть у газетах, а звучало це лячно і якось поважно. Я нічого про них не знав, але мені здавалося, що в них все відбувається так, як показують у «Хрещеному батькові» чи в «Скажених псах», яких я нещодавно дивився у відеосервісі. У них теж свій порядок, своя пошана і навіть традиції. Якщо коротко, це називається — поняття. Поліція щось співала про злочинні угруповання, різні об’єднання, але потрібно речі називати своїми іменами. Вони були володарями і реально керували ситуацією. Досить лише кинути оком, і все стає зрозуміло. Вони їздять на нових спортивних Mitsubishi 3000 GT, ну а це — практично «Феррарі», а мєнти шабовдаються за ними на «жигулях». Вони перекидають сотні тисяч баксів, а мєнти отримують купу засраних талонів, і якщо не встигають їх отоварити того ж дня, то потім на них зможуть купити лише пачку цукру та крупи.

І взагалі, тепер у мєнтурі нормальних мєнтів не залишилось, бо всі звалили до охоронних фірм чи просто пішли у вільне плавання. Залишились самі лузери-безштаньки. Тому прикиньте: під’їжджає такий мєнт-безштанько на тарахкаючих «жигулях» до червоненького «міцубіші», зупиняється, вилазить з них і підходить до того бика та каже йому… Ну і що він міг би сказати? Я б на його місці просто опустив оченята, склав би вушка і благав, щоб той мене живим залишив. Тому ніхто їх і не ловить. А як ти їх зловиш? Навіть якби й упіймали якимось чином та відвели у буцегарню, то він кинув би стольник зелененьких на стіл та й пішов собі насвистуючи. А тому, хто викладався, ловив і тягнув його у мусарню, саме час місце на Ґінкунівському цвинтарі купувати та пам’ятничок підшуковувати.

Корочє, у перших змаганнях ми перемогли без великого азарту, тренер мені виписав трошки піздюлей за те, що я пару разів фігню зробив, але, мабуть, списав усе на мою недосвідченість, а я, весь закляклий, погнав митися та перевдягатися. Звичайно, що всі нормальні душові вже зайняті, тому треба митися першому біля дверей, де справжній прохідний двір. Я весь промерз аж до кісток, а мій кінчик — як нігтик. Саме слово «кінчик» тут добре пасує, бо коли так холодно, то здається, що він може весь назад залізти туди, звідки виріс. Із цим можна було б змиритися, але в душі видно, що таке лише з тобою, а в інших все теліпається, мов у биків, і вони всі ніби навмисно обертаються, щоб на тебе повитріщатися. Ніхто про це не каже, але й дурню ясно, що всі тільки те й роблять, що проводять порівняльний аналіз. Я пускаю на себе гарячий душ, але не кричу, мовчу, зціпивши зуби, щоб зайвої уваги не привертати. Нехай скоріш мій кінчик з кущів вилізе, щоб хоча помітним став, бо в іншому випадку той, в кого торба повна стаників, стане ще підозрілішим, і вже потім все життя про нього будуть язиками плескати. Особливо, якщо до цього факту вчепиться той Баран.

Цього разу начебто все нормально, ніхто багато не кепкував, дурними жартами не розкидався, всі відпахали на чергових змаганнях і хотіли якомога швидше потрапити у готель та піти погуляти в місто. Ми, кілька наймолодших, домовилися, що поїдемо розвідати, де тут базар, оскільки післязавтра вільний день і потрібно буде гнати зі своїми торбами на полювання злотувок.

Так і зробили. Довідалися, де тут найбільший базар — той Стадіон — та шлях до нього, а коли туди пішли, то ще довго облизувалися, дивлячись на магнітофони, різні лахи та інші екзотичні штучки. Чурки понавозили туди строкатого мотлоху, казахи — вовни, корочє, тут купа всього, чого тільки побажаєш, багато хто пхає товар гуртом, ось і ми попремось зі своїми торбами сюди, бо тут люду стільки, що розпродати все — раз плюнути.

Врешті-решт дочекавшись вільного дня, ми вранці почимчикували до Стадіону. Приперлись сюди ми не зрання, тому довкола вже товпилися не лише ті, що купують гуртом, але й прості лохи. Я кинув свою торбу додолу, відчинив її й намагався згадати, що я тут привіз. Узявся витягувати одну за одною шмотки, а біля мене вже кучкуються баби і щось запитують. А про що ще можуть на базарі питати, крім ціни? Але раптом зрозумів, що в польській то я ні бум-бум і що ця мова абсолютно не «майже російська». Я до них російською — а як міг іще? Та хто б тепер мені нагадав, скільки за що я заплатив і скільки тут просити за труси, станики і ще за кавомолку, яка бозна-звідки взялася серед моїх речей. Вчора ми тут тинялися, як мудаки, мацали чеченські ножики, хто б тоді дивився на ціну трусів. Тому зараз я щось мимрю, бурмочу, і баби, втративши терпець, самі починають давати мені гроші. Беру їх і не маніжуся. Здається, що нормально, хоча ще не можу ті злоті автоматично конвертувати в наші гроші. Найскладніше — це решта. Звідки мені знати, чи вони дають без решти, чи хочуть щось отримати назад. Якщо вдається зрозуміти, що треба якусь решту дати, то вовтужуся довго, поки ті гроші знаходжу, бо їхні банкноти вперше бачу. Але вони з моєї долоні самі витягують, скільки кому треба.

Я щось зовсім офігів, бо ті баби самі йшли до моєї торби, витягували звідти лахи, рилися, щось шукали, самі встановлювали ціну і давали мені гроші. Поміж моїми пальцями полискували злотувки з головами королів та генералів, а моя голова йшла обертом від їхнього пше-пше, навіть самому стало цікаво, чим усе скінчиться. Коли вони вичистили мою торбу, я відчув, що одна моя кишеня, як і друга, повна банкнот, та ще й гаманець ними напханий, і це, звісно, не може бути погано.

Я закинув порожню торбу на плече і пішов глянути, що тут можна з цього раю ухопити. Нелегка ця справа, бо хотілося всього: светрів, курток, різнобарвних шортів, гумових шльопанців… Звичайно, це можна знайти й у нас, але тут вибір був просто бомбезний. Улітку всі ходять у гумових шльопанцях, і ти був би, як усі — у шльопанцях, проте вони були б інакшими, яких ніхто ще не бачив, наче нова мода сезону.

Пооблизувався, дивлячись на двокасетні магнітофони, потупцював біля касет. А тут вони оригінальні: Haddaway, Prince, Boyz II Men, Snoop Dogg, Shaggy, Snap, все, що нещодавно по MTV показували, а тут можеш рукою доторкнутися до строкатих обкладинок. На Шяуляйському базарі зазвичай на обкладинках касет назви пісень на друкарській машинці надруковані, часом навіть написані від руки, а на торцях касет написано коротко і ясно, що там усередині. Наприклад, сторона А — Bad Boys Blue ’91, сторона B — Roxette ’92. А тут, здавалось, міг би купити ту касету лише заради її обкладинки.

Однак найскладніше було прийняти рішення щодо футболки з написом Chicago Bulls, бо від куртки з написом Los Angeles Kings я відмовився. Таку можна і в нас у Шяуляї надибати, вони тепер майже перепльовують Chicago Bulls. Футболки тут були різних кольорів, з Джорданом і без нього, з номером 23. Не будеш же купувати всі підряд. Вибрав я собі одну — з мордякою Джордана з висолопленим язиком: він, підскочивши, закидає м’яч у кошик, і здається, що ти сам сидиш на тій дошці і зараз дістанеш м’ячем по голові. Головне, що на футболці збоку була етикетка, де чітко написано, що це оригінал. На фуфло таке не пришивають.

Зустрів Дарюсика із Саулюнею, вони теж уже майже розпродали свій товар. Домовились, що разом повернемося в готель, а тоді зробимо ще вилазку до міста. Наш готель, звісно ж, був десь на околицях, через вікна виднілися поле, чагарники, тут улітку можна корови пасти. Може, називати готелем цю халупу — явне перебільшення, бо то якийсь барак, але коли ти закордоном, то все здається набагато серйознішим.

Ми зустрілися біля готелю, пацани й пляшку Smirnoff прихопили. Прямуємо всі до одної крамниці за закусоном. Там соваємось, Саулюня просить якусь там жуйку, що лежить десь у закутку на полиці. Поки продавець тупає в інший кінець, хлопці раптом хапають пачку Camel, яка лежить біля каси, — і всі дають драпака. У мені спрацьовує якийсь командний інстинкт, і я — за ними. А продавець з чуваком, який хєрзна-звідкіля взявся, прямо за нами. Ми повернули до чагарників, подалі від дому, щоб не нарватися на мєнтів чи ще на яких там добродіїв. Несемося всі разом через якусь покриту памороззю галявину, потім через парк, а там стежки розходяться. Ми, як зайці у мультику, розбігаємось у різні боки. Один чувак погнав за мною, інший — за Дарюсиком з Саулюнею.

Ну, корочє, скільки не намагався, так і не міг від них відірватися. Та і як тут відірвешся у такому взутті? Біжиш і лише думаєш про те, хто міг тобі казати, що ці мешти класні. Вигляд у них, звичайно, крутий, але слизькі — ковзаюсь, як на ковзанах. Мій братко, падлюка, мені ці мешти втулив, казав: хороші, оригінальні, не якесь там фуфло… Щоб я іще в нього щось купив… Борсаюсь і відчуваю, що дихалці скоро буде гаплик. Буде тобі зараз, як дивитися на дошку рекордів школи, яке місце посів за всю шкільну історію у забігах спринту та кросу.

Та звідки у поляків такі продавці-спринтери. Біжу й думаю, що мені гаплик, якщо мене схоплять закордоном. Гаплик моїм тренуванням, гаплик у школі, а з батьками буде просто повний треш.

Врешті я кинувся в чагарник, думав, що хоч на якийсь час зникну з поля зору. А там рів. Такий рів я перескочу навіть і в цьому взутті, бо мої результати стрибків в довжину теж посідають місце на дошці рекордів школи. Набираю швидкість, але перед самим стрибком моя нога шпортається у гілках і я бахаюся в повний зріст у той рів, а потім кочуся вниз, мов кавун… Відчуваю, що підводитися нема сенсу, бо здається, що колінна чашечка зіскочила, а з таким болем я вже точно нікуди не побіжу. Лежу і ніяк не можу збагнути, як я в це лайно вляпався. Тепер через обкурених придурків мене злапають, потягнуть у мусарню, і ще буде за щастя, якщо взагалі відпустять додому. Лежу, приплюснувшись до землі, і чую, як той чувак, щось там волаючи польською, пробігає повз мене. Я розумію лише слово «курва», а інше схоже на свист радіо. Чувак обурено покрикує і кудись зникає. Якось дивно все це — заради пачки цигарок ганятися полем за трьома мудаками. Лежу й міркую: ну ось, часом можна втекти, нікуди не тікаючи.

Підвожуся з землі й, озираючись, кульгаю тою самою стежкою назад. Неподалік бачу Дарюсика із Саулюнею. Стоять вони на розслабоні й, хіхікаючи, «Кемелом» затягуються. Ну, тут уже я впав у нерви. Погнав прямо на них, щоб викласти все, що думаю про це, а вони — ну ти не кіпішуй, затягнись, дупу розслаб. Кажуть, що дим добре на нерви діє, заспокоює, тому вирішую спочатку покурити. Загалом я не курю, і в чому тут прикол — не розумію. Спробував пару разів затягнутися, але мені воно смердить — і більше нічого. Жодного толку. Але якщо тобі пропонують, то не почнеш відмовлятися, бо будеш слабаком і маминим синочком. Беру цигарку, затягуюсь просто у легені і відразу закашлююсь, а вони як зарегочуть! Корочє, тепер я зовсім як той придурок, і що ти їм скажеш.

Вони ще дужче почали мене дратувати, бо роблять вигляд реальних чуваків, майже підбадьорюючи один одного, базікають, як вони круто все зробили, а мені здається, що вони сцяли по ногах не менше мого, але тепер тут рисуються один перед одним. То ж треба придумати таке, щоб цигарки з магазину поцупити. Ясно, що Camel вони бачили лише по тєліку, і взагалі, все тут різнокольорове, хтось, може, про таке чув, десь бачив, але ніколи не мацав, тому так і хочеться хапнути якусь там дрібничку на пам’ять. Живеш собі хтозна-скільки років у задрипаній норі, і раптом перед самим носом — пачка справжнього Camel. Ще й як хапнеш! А про те, що трапиться, думаєш вже потім. Але не почнеш тут всіх застерігати, бо подумають, що ти останній сцикун. Тому стосовно «Смирнова» теж схожа виходить ситуація. Відійшли кудись подалі, перелізли через залізничну колію, сіли і кайфуємо від своєї крутизни. Біль у коліні потрохи стихає, і з ним відступає страх. Ніхто тут заради пачки цигарок не буде поля прочісувати і кіпіш піднімати.

На другий день наш тренер ніяк не може збагнути, що з нами трапилось. А ми, мов осінні яблучка з яблуні, падаємо самі й без струшування, вистачає найменшого вітерця. Усім нам, молокососам, тренер скоренько знаходить заміну, я сиджу на лавці запасних, мовчу і намагаюсь в очі нікому не дивитися. Блін, думаю, тож треба через тих психів так начудити. Усе! Потрібно зав’язувати з різною дурнею і нема чого з гівна коників ліпити. Тренування мусить бути на першому місці. Звичайно, заробити бабла теж потрібно, але спокійно, без ризику. Не треба собі життя засирати, а в житті я хочу грати в регбі!

Отримав я диплом про друге місце, оскільки фінальну гру ми програли українцям. Винним я себе не почував, бо українців покласти — майже без шансів. «Цей диплом тобі авансом», — сказав наш тренер, і я, після внутрішнього звіту перед своїм сумлінням, прийняв його, ледь не цілуючи руки.

Проте повернувся додому крутішим в сто разів, аніж доти. Злотувок на записуючий магнітофон мені не вистачило, та я й не хотів спустити всі гроші на одну річ. Купив широкі штани кольору бордо, нові червоні кросівки з м’якесенької шкіри, декілька касет, а головне — дві нові футболки. Одну — ту, що з Джорданом, а іншу — з капюшоном і написом Chicago Bulls. У нас в Шяуляї теж можна було купити футболки з Chicago Bulls, час від часу бували навіть з капюшонами, але без Chicago Bulls, але поєднання, щоб усе разом, — я ніколи не бачив, тому зрозуміло, що буду сяяти аж здалека — матиму не просто те, чого ніхто не має, але те, про що навіть мріяти не можуть. У широчезних штанях та новій футболці я був схожий на репера з MTV. І все це здавалось непоганим початком.

Не встиг я переступити поріг хати, як мати спитала: «І де ж ти той черевик порвав?».

5

Але найбільше западло після повернення було в тому, що ще не прийшла весна і в самій футболці ходити було неможливо. Я б зі своєю капюшонкою Chicago Bulls відразу авторитет собі підняв. Хотілось гуляти розхристаному, щоб напис було видно. Тому в школі мені було страшенно гаряче, а коли поїхав на змагання юніорів, довго перевдягався, масажував ноги, останньою зняв свою футболку, що привіз з Польщі.

Ми брали участь у якомусь юніорському турнірі у Шяуляї. Незважаючи на те, що у Варшаві я трошки коники викидав, але спільні тренування з дорослими чоловіками давали своє. Сам здивувався, але здавалося, ніби хтось накачав у мене силу термінатора, а ще дав гнучкість Брюса Лі та хитрість хрещеного батька. Хоча хитрості тут багато не потрібно — зловив м’яч і біжиш, сам не розуміючи, чому всі інші так легко відлітають вбік, немов гумові. Тому трохи нудно було, хотілось пограти, а нема з ким. Чекаєш, поки хтось тебе нормально завалить, а вони якщо й тормознуть мене, то тільки гуртом. Немов гівнюки — один чіпляється за ногу, інший за другу, а третій на плечі заскакує. Навіть коли я отримав приз найкращого гравця сезону поміж юніорами, було теж трошки нудно. Інакше й бути не могло, бо всі ці змагання за юніорів просто викликають позіхання. Все відомо заздалегідь: і хто переможе в чемпіонаті, і хто виграє кубок та всі інші турніри. Бігаєш і просто очки збираєш. Яка різниця, переможемо з рахунком 50: 0, чи з 105: 10. Коли грають бики з НБА, теж не сумніваєшся, що вони переможуть, але інтриги там більше. Там хоч іноді хтось може їх завалити. А тут…

Можливо, саме тому було бажання носити футболки з написом Chicago Bulls. Одягаєш — і відчуваєш, що заслужив це, бо ти — найкращий гравець посеред юніорів, і ви разом — чемпіони. Ну не носити ж на собі диплом про перше місце, а напис Chicago Bulls — набагато красномовніший. Звичайно, що з написом Chicago Bulls можуть ходити й різні лохи, але ти його заслужив. З Chicago Bulls відразу зрозуміло, що твої погляди на життя правильні.

Остаточно все стало на свої місця, коли капюшон від Chicago Bulls ліг на мою спину в шкірянці. Шкірянка впала мені як з неба. Мамина подруга шила їх, хтось їй замовив, а потім зник. Вона сама не продавала, тільки шила, тому запропонувала мені — може, підійде. Віддала за півціни. Неважливо, що пошита з клаптиків, — шкірянка є шкірянка. А шкірянка разом із футболкою Chicago Bulls — взагалі супер-круто! Я й кажу, що найкращих речей ніяк не сплануєш.