Хроніки Південного: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ГАННОВЕР!

Ні, зачекай, навіть не так.

Ми виходимо в Ганновері. Я вивалююсь і стою. У Ганновері! Народ, ви чуєте — я в Ганновері! Давайте всі разом: ГА-А-ННО-О-ВЕ-ЕР! ГА-А-ННО-О-ВЕ-ЕР!

Ви просікли тєму?! Я і Ганновер!

Ноги підкошуються в колінах, і голова йде обертом. Побачили б зараз мене у Ганновері наші пацани — від заздрості повсиралися б. Я, звичайно, коли повернусь додому, скорчу гримасу, типу: а що тут такого — ну, був я в тому Ганновері, і шо? Ну, звісно, файно, авжеж. Шкода, звичайно, що навчальний рік вже закінчився, і тепер до школи потраплю лише у вересні. Усі будуть базікати про різні там табори біля озера, нести різну пургу, а я от скажу, що їздив у Ганновер.

Мешкатимемо ми за стадіоном на такій галявині. Поки поставили намети, поки шмотки поскидали, поки ще щось, дивимося — а наші тренери змилися. В автобусі їхали всі тренери, які тільки в нас були, всіх вікових груп, хоча ми — гравці — були лише з двох. Усі тренери на першій же зупинці накупили собі різних журналів з автівками на обкладинках і цілу дорогу не випускали їх із рук аж до самого Ганновера. Здавалося, що всі вони — аси в німецькій. Але потім ми доперли, що не художню літературу вони читають, а набагато простіші речі: марка машини, рік її випуску, дизель/бензин, ціна, місто, номер телефону.

Лише один тренер із нами залишився. Каже, зараз будемо тренуватися. Якраз скінчилися змагання. Ну, ми переодягнулись і вперед. Нам видають м’ячі. Усі м’ячі новесенькі, немов з льоду, аж до долоні липнуть. У нас такий, може, один десь і є, але ним лише на змаганнях дорослі грають, а всі інші — обшарпані, подерті й слизькі, ніби жаби. Кидаємо один одному м’яча і бачимо, як у всіх писки в либах розпливаються. І тут уже нічого не поробиш — либишся, як придурок, бо від тих м’ячиків такий кайф, а коли ступаємо на їхній газон, то взагалі починаємо верещати на радощах.

— Та тут м’якше, ніж на цицьках моєї дівки! — кричить Саулюня.

— Дивись, тільки стояка не відламай собі! — радить хтось йому. Тут травичка — немов свіжопофарбована, рівнесенька і мов якась перина: падаєш — і нічогісінько не відчуваєш. Ми починаємо штовхати один одного і падати на землю. Ніхто того тренера не слухає. Він: «давай, давай», а ми, типу, «що давай, давай», всі тренери кудись звалили, залишили нас з чуваком, на пару років старшим, а він ще тут нам «давай». У нас удома на стадіоні, де регбістам дозволяють грати, взагалі трава росте лише по краях вздовж поля, а посередині гола земля, іноді якийсь там щебінь, а якщо після дощу, то конкретно — каша. І коли падаєш колінами просто на щебінь, то згадуєш маму, бабу і цілу свою родину.

Отже, поганяли собі по газону, повторили різні комбінації, та й на тому край. А їсти ніхто нам так і не дав! Усі свої запаси ми з’їли ще дорогою, бо далеко було їхати до того Ганновера. Ми починаємо нарікати про хавчик. Але бачимо — йде до нас такий чувачок з підносом, а на ньому якісь булочки. Ну, гаразд, хапаємо ті булочки, але бачимо, що вони фаршем перемащені. Саме так — сирим фаршем. Переглядаємось і починаємо порскати. Ми зрозуміли, що вони нам пояснюють — це, типу, корисно, багато енергії після тренування. Але шо робити? Жерти то хочемо як звірі, а ніхто вже нічого їстівного у своїх мішках немає. Аякже, беремо й обережно відкушуємо шматочок, треба покуштувати. Жуєш і думаєш, як би не виблювати. Подивишся на інших — так і хочеться поглумитися. Ото лошара, жує сирий фарш! Але й сам їси, а потім і за другою булочкою руку тягнеш. Начебто й нічого так. Ніхто не вирвав і до клозету не гасав.

Пожерли і рушаємо на місто подивитися. Всі вивіски німецькою. Ще б пак, а якою ще мовою мали би бути? Але думати чи знати, що в Німеччині всі написи будуть німецькою, — одна справа, а зовсім інша — реально бачити й читати їх та перебувати у їхньому світлі. Бути освітленим вивісками — це ніби якесь чудо. Коли ми їздили до Польщі, теж усе здавалось незвичним — вивіски не литовською, не російською, а польською. Але там ми хоч щось розуміли, а тут майже ніц. А коли не розумієш нічого, то чудо здається ще більшим.

Потинялись там і сям, подивились що до чого. Цікаво, де тут базар? Перевірили автомати на вулиці, в які кинеш монетку — і маєш жвачку. Перевіряли — це так, до слова, ми трошки постукали, раптом виплюне щось.

Ще б пак, Німеччина — це вам не Польща і не Латвія, і ми не знали, що сюди брати. Те, що звідси машини привозять, усім відомо, але що сюди везуть? Хтось підказав, що можна залізні рублі з головою Леніна добре продати. Але де тут продавати? Бачимо An und Verkauf — крамниці, де повно різного мотлоху навалено, заходимо туди, показуємо свої рублі. Ні, не цікавлять. Ми трішки розгублені — як це Ленін може бути нецікавим? Бозна-як знаходимо базар і бачимо, що ми не перші тут зі своїми ленінами. Це тобі не до індіанців припертися і цяцьками помахати. А скільки часу страчено у пошуку тих іллічів, скільки родичів обійшли, намагаючись рублі купити, та скільки часу страчено у роздумах про те, яку кількість дойчмарок відстебнуть ті спраглі екзотики німці. А за ті дойчмарки… За них у комерційних магазинах міг купувати так, як і за валюту. У комерційних крамницях було все: магнітофони, лахи, шузи, жвачка — і все оригінальне, не підробка. Може, з іллічами треба було крутитися тут? Коли той Ленін ще стояв у центрі Шяуляя навпроти політехнічного.

Ну що, залишаються цигарки. Кожен взяв з дому по блоку цигарок, більше нічого не надумали. Лише цигарки і леніни. Тут пачка — п’ять марок! Ти отримай за неї дві, і будеш мати сорок марок за той блок! Але цигарок вони теж не купують. Інші ще й огризаються, верзуть щось на кшталт «поліцай»… ну, повний пипець! Пропонуєш їм удвічі дешевше, а вони не беруть. Не врубаєшся в ту німоту!

Тиняючись по місту, підійшли до однієї крамниці. Здалека бачу, що двері зі скла, це добре, але ручок то не видно. Йдемо ближче, ну, нема тих ручок. І як увійти всередину? Ступаю ще крок уперед — і двері самі відчиняються. Ніфіга собі! Ми відходимо. Ні, ну то ващє… Двері — як у тому мультику — сезаме, відчинись. Проте без жодного чарівного слова. Стою і дивлюсь, і так, і сяк, інші заходять усередину. Там, здається, все нормально, ходять люди, продавчині навколо крутяться. Але я сюди не піду, бо коли доведеться виходити, ще якась лажа трапиться, не будеш знати як, і не вийдеш звідти. Не врубаєшся в ту німоту!

А коли настав вечір, усі вивіски запалали. Дивишся у темряву — і здається, що ціла вулиця наче салютами мерехтить. Де я бачив стільки кольорів? А може, ніде? В моєму тєліку таких геть немає. І здається, що все воно тут блищить для тебе. Все це лише для тебе. Раптом до нас підходять якісь чи то дівулі, чи баби і щось кажуть, і знову все це для тебе. А коли вони розуміють, що ти нічого не тямиш, то хапають за руку і тягнуть кудись. Тоді стає ясно, що це курви, і що? Пфф… нема питань, пішов би, однак куди підеш, коли у твоїй кишені самі голови Леніна, а дойчмарки — у кишенях німчуків. Німецький тренер відстібнув для своїх жменю марок і велів їм узяти нас у місто і провести час разом. Та ще й на мене показав — отой розуміє німецьку. Авжеж, у школі німецьку я вчив. Коли до нашої школи приїздила екскурсія з якоїсь школи з Німеччини, я зміг навіть порозумітися з ними. Ну, мені так здавалося, що я зміг з ними порозумітися.

Ну ось, ті німчаки нас увечері водили по місту. Вони всі йшли попереду, а ми пленталися позаду. Ми тільки-но й дивилися, щоб не відстати від них, бо людей дофіга і все довкола мерехтить. Заходимо до одного кабака — місць немає, потім вони ринуть першими в інший і зникають кудись. Ми очікуємо, товчемося біля дверей, а їх усе нема. Навколо нас знову почали збиратися курви, ні сказати їм що-небудь, ні ще щось. Та я й так з ними нікуди б не пішов, боявся б. Я навіть того старого, що грошей клянчить, боюсь. Тут, у цьому чужому місті фіг щось зрозумієш посеред ночі. А той старий зовсім оборзів. Ні, ну нехай погляне, який в нього вигляд і який — у нас. Може, хочеш курточками помінятися з нами чи що? Ще й грошей в мене просить. Але, що йому скажеш… старий і сам йде собі геть, збагнувши, що ми нічого йому не дамо і не скажемо.

А народ в нетерплячці посилає мене всередину. Вриваюся в той кабак, спускаюся сходами кудись у підвал і там знаходжу їх. Сидять вони собі на розслабоні, вже по другому кухлю пшеничного хлепчуть. Підходжу я до їхнього столика і думаю — бля… зараз як почну матюкатися… Але раптом усвідомлюю, що лаятися німецькою я не вмію. Починаю якусь пургу нести їм: «Bus… Nach Hause… Bus…». Вони мені щось відповідають: «Ja…ja». Виходжу геть, а в моїй кишені в ногу вдаряються леніни, такі важкі, б’ються так глухо, що зовсім ніхто не чує.

Наші німчаки, як і обіцяли, після пари гальб вилазять назовні і розходяться, хто в один бік, хто — в інший. Ми дивимося, що зараз залишимось стояти вночі поміж тих курв самі, скоренько підбігаємо до одного з них і кажемо чітко йому: «Nachhauzefahren, nachhauzefahren, nachhauze… na…». Той комизиться незадоволено, але потім відводить нас до трамваю і якось пробує пояснити, де нам виходити.

Повертаємося на базу, лежу я в наметі, а їсти хочеться — нема слів, але ще більше хочу додому, у Шяуляй.

А на ранок перші змагання.

Ну, і як тут грати, коли ти у Ганновері?

І як ти будеш грати, коли навпроти тебе стоїть чорномазий? Справжнісінький. Не з MTV і не з плаката.

І як ти будеш грати, коли вчора стояв як вкопаний навпроти НЛО — дверей, які самі відчинялися.

Зовсім очевидно, що на полі — повний бардак. Усі виробляють бозна-що і зовсім не те, що вчора пробували зробити тут на тренуванні.

— Ну куди ти біжиш? Куди біжиш?! — волає тренер.

Чого ти тут, блін, репетуєш? А тобі самому коли-небудь доводилося стояти навпроти негра? І взагалі, приперлись тренери сюди, лише оголошення про продаж машин читають, вчора невідомо куди зникли, нас самих тут покинули, опинилися ми немов на льоду. На тренуваннях його нема, та ще й репетує тут: «Ну, куди біжиш, куди біжиш!».

Однак, по правді сказати, запитання слушне. Я й сам міг би про це запитати себе. Біжиш, бо бігти вигідніше — бігти і чекати на удар, а потім лежати собі на м’якій траві і чекати, коли все це нарешті завершиться. Бо часом так уже буває, що фіг второпаєш, що тут відбувається. Мабуть, іноді краще й не знати цього, а просто дочекатися кінця. Копаєш м’яч в аут, робиш якісь там дурниці, щоб тільки лямку довше потягнути…

Наприкінці гри тренер випустив на поле Артурчика, насправді він зі старшої групи, але на вигляд молодший. Тому з ним разом вдалось пару заносів зробити, і все вже не виглядало так безнадійно. Ну, дістали ми в кістку, це точно дістали. Тепер ходимо мов лайном облиті.

— Але ті негри то таки смердять, — каже мені Саулюня у роздягалці.